За сучасних умов розвитку ринкових відносин значного поширення у застосуванні суб'єктами підприємницької діяльності набуває фінансування піц відступлення права грошової вимоги, яке у цивільному законодавстві дістало назву договору факторингу. Укладаючи зазначений договір, банки та інші фінансові установи викуповують грошові зобов'язання, розширюючи таким чином коло своїх послуг та одержуючи внаслідок цього додаткові прибутки. Підприємства ж та інші суб'єкти господарювання, що продають грошові вимоги за договором факторингу, мають на меті прискорення обігу своїх грошових засобів шляхом отримання дострокової оплати за надані ними товари та послуги третім особам (їх боржникам).
Відносини за договором факторингу регулюються главою 73 Цивільного кодексу України (далі — ЦК), ч. 1 ст. 1077 якого визначає, що за даним договором одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Зі змісту наведеної правової норми вбачається, що умови договору факторингу можуть передбачати не лише передачу фактором грошових коштів клієнту у момент укладення договору, а й встановлювати зобов'язання фактора надати клієнтові обумовлене договором фінансування у майбутньому. Так само і клієнт може або одразу відступити факторові право грошової вимоги, або ж прийняти на себе зобов'язання щодо його відстушіення у майбутньому. Залежно від цих умов договір факторингу може належати як до консенсуальних, так і до реальних договорів, що має визначальне значення для можливості чи неможливості спонукання фактора до надання грошових коштів, а клієнта — до відстушіення права грошової вимоги. Нагадаємо, що при укладенні консенсуального договору обов'язки сторін виникають вже з моменту досягнення ними згоди за усіма істотними умовами договору, а реального — лише з моменту фактичної передачі грошей, майна чи певних прав. Таким чином у першому випадку у однієї сторони договору з'являється можливість щодо спонукання іншої до виконання прийнятих та закріплених у тексті договору зобов'язань, а у другому випадку такої можливості до здійснення фактичних дій, спрямованих на виконання договору факторингу, не існує.
Слід наголосити, що грошова вимога може бути відступлена клієнтом факторові не лише за надання йому грошових коштів безпосередню за договором факторингу, а й з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором (наприклад, за кредитним договором). Щоправда, у такому разі необхідно враховувати, що ця грошова вимога перейде до фактора лише у випадку невиконання клієнтом свого основного зобов'язання перед фактором. Скажімо, підприємство прагне одержати у банку кредит, але останній має деякі сумніви у платоспроможності цього підприємства й вимагає надання певних гарантій щодо повернення кредиту. Такою гарантією цілком можуть бути грошові вимоги підприємства до своїх боржників. Якщо банк та підприємство укладуть договір факторингу за наведених обставин, то у разі неповернення підприємством в обумовлений кредитним договором строк суми кредиту банк набуває права пред'явлення грошової вимоги до боржника підприємства.
Треба зазначити, що зобов'язання фактора за договором факторингу можуть полягати не лише у самому фінансуванні клієнта, а й у наданні йому інших фінансових послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право на яку клієнт відступає (наприклад, у договорі можуть міститися умови щодо ведення фактором бухгалтерського обліку, вивчення комерційної діяльності й фінансового стану боржників клієнта, зобов'язання з обробки рахунків тощо). Втім, надання фактором наведених додаткових фінансових послуг не належить до обов'язкових умов договору факторингу, а тому встановлюється лише за взаємним бажанням сторін договору.
Відповідно до ч. 1 ст. 1078 ЦК предметом договору факторингу може бути винятково право грошової вимоги (тобто, за даним договором неможливо відступити право вимоги щодо виконання боржником робіт, надання послуг тощо). А от грошові вимоги, що відступаються за даним договором, можуть бути як наявними (строк платежу за якими настав), так і майбутніми' (термін оплати яких настане у майбутньому). В останньому випадку вимога вважатиметься переданою факторові з дня виникнення самого права на одержання в боржника коштів, що є предметом відстушіення вимоги, передбаченої договором факторингу. Але у будь-якому разі грошові вимоги мають бути належним чином ідентифіковані (скажімо, шляхом посилання на певний договір, за яким клієнтам були надані боржнику якісь товари чи послуги) з обов'язковою вказівкою на суму, строк її виплати та інші ознаки кожної грошової вимоги, якими клієнт поступається факторові.
Оскільки договір факторингу завжди належить до оплатиш договорів, його умовами має бути визначений і розмір винагороди фактора за надані клієнтові послуги. Цей розмір визначається за згодою сторін договору та, зазвичай, залежить від суми і строків фінансування кль єнта, наявності чи відсутності обставин, що ставлять під сумнів своєчасну сплату боржником відступлених грошових вимог, надання клієнтові додаткових фінансових послуг тощо. Винагорода факторові може бути визначена у будь-який спосіб — скажімо, у твердій грошовій сумі, у формі процентів від вартості вимоги, яку клієнт за договором факторингу відступає факторові, або ж у вигляді різниці між реальною вартістю вимоги та її ціною, передбаченою у договорі.
Цивільне законодавство певною мірою обмежує коло осіб, що можуть укладати договір факторингу. Так, відповідно до ет. 1079 ЦК клієнтом у договорі факторингу може бути тільки суб'єкт підприємницької діяльності (байдуже — юридична особа чи фізична). На стороні ж фактора можуть виступати лише банки або інші фінансові установи, а також фізичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності, які відповідно до закону мають право здійснювати факторингові операції. Таким чином, юридичні особи, що не мають статусу фінансової установи за Законом "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" не вправі укладати договори факторингу як фактора. З огляду на наведений суб'єктний склад договору факторингу цілком очевидно, що він може використовуватись винятково у підприємницькій сфері діяльності.
За загальним правилом, встановленим у ч. 1 ст. 1081 ЦК, клієнт відповідає перед фактором за дійсність грошової вимоги, право якої від-ступається. При цьому грошова вимога вважається дійсною, якщо клієнт має право на її пе-редання і на момент її відступлення йому не відомі обставини, внаслідок яких боржник щра-ві не виконувати цю вимогу. Разом з цим, відповідаючи за дійсність відступленої грошової вимоги, клієнт, згідно з ч. 3 ст. 1081 ЦК, не несе відповідальності за її невиконання (чи неналежне виконання) боржником — таким чином ризик невиконання відступленої вимоги лежить на факторові.
Проте обидва наведених положення ЦК є диспозитивними, надаючи тим самим сторонам договору факторингу можливість передбачати у ньому й прямо протилежні умови. Так (хоч це майже не зустрічається на практиці), умовами договору факторингу може бути виключено відповідальність клієнта за дійсність відступленої ним грошової вимоги, і навпаки (а цей варіант є досить поширеним), умови договору можуть допускати зворотну вимогу фактора до клієнта при несплаті відступленого зобов'язання боржником. В останньому випадку, як правило, договором факторингу передбачається лише часткова оплата суми грошової вимоги, право на яку передається (зазвичай, не більше 80 відсотків), а залишок належної клієнтові суми виплачується вже після здійснення боржником платежів за відступленою грошовою вимогою. Таким чином, можливість застосування до клієнта заходів відповідальності за дійсність відступленої грошової вимоги, а також за невиконання чи неналежне виконання боржником своїх зобов'язань залежить лише від наявності у договорі факторингу відповідних умов (якщо ж вони відсутні, то зазначені питання вирішуються за вищенаведеними правилами цивільного законодавства).
Цікавою особливістю договору факторингу є те, що він вважається дійсним навіть у випадку, коли між клієнтом та боржником існує домовленість про заборону відстушіення права грошової вимоги або його обмеження (ст. 1080 ЦК). Інакше кажучи, ані пряма заборона, ані будь-які обмеження на відстушіення права вимоги, що містяться у відповідному договорі клієнта та його боржника, не звільняють останнього від обов'язку здійснити платіж факторові, але при цьому клієнт нестиме відповідальність перед боржником за порушення зазначеної заборони чи обмеження щодо віцступлення права грошової вимоги.
Слід звернути увагу, що поряд з наявністю можливості такого безперешкодного перевідступлення клієнтом права грошової вимоги, фактор згідно з положеннями ч. 1 ст. 1083 ЦК не вправі здійснити наступну передачу права цієї вимоги третій особі (за винятком лише тих випадків, коли відповідне право фактора прямо передбачено умовами договору факторингу).
Оскільки фактор є новим кредитором боржника, останній, як вже було зазначено, повинен здійснити факторові платіж за відступленою грошовою вимогою. Але для того, щоб боржник міг виконати цей обов'язок належним чином, клієнт або фактор мають повідомити його (згідно з ч. 1 ст. 1082 ЦК — у письмовій формі) про факт передачі права вимоги з обов'язковою вказівкою на саму грошову вимогу, що підлягає виконанню, та на найменування фактора, якому слід здійснити платіж. Крім того, боржник вправі вимагати від фактора надання йому доказів того, що відступлення права грошової вимоги насправді мало місце (ними може бути, наприклад, копія договору факторингу).
У разі, коли боржника не буде повідомлено про зазначені обставини чи фактор не надасть на його прохання відповідних доказів, боржник вправі здійснити платіж своєму первісному кредитору (тобто, клієнтові за договором факторингу) й це не тягнутиме для боржника настання жодних негативних наслідків. Якщо ж боржник буде своєчасно повідомлений про відступлення права грошової вимоги й отримає відповідні докази, але з якихось міркувань все одно здійснить платіж первісному кредитору, а не фактору, то останній буде вправі вимагати від боржника не лише перерахування коштів на оплату пред'явленої ним грошової вимоги, а й відшкодування збитків, завданих внаслідок невиконання прийнятих на себе зобов'язань (адже зобов'язання згідно зі ст. 599 ЦК припиняється шляхом його належного виконання; яке, зокрема, полягає і у здійсненні виконання зобов'язання належній особі, а оскільки нею через укладення договору факторингу став уже фактор, то, перераховуючи грошові кошти своєму первісному кредитору, боржник виконує зобов'язання неналежній особі, а тому й несе ризик усіх, пов'язаних з цим, несприятливих наслідків). Проведене ж боржником належним чином виконання грошової вимоги факторові звільняє боржника від його обов'язку перед клієнтом.
До речі, при здійсненні боржником платежу факторові, боржник вправі пред'явити до заліку будь-які свої грошові вимоги, що грунтуються на договорі боржника з клієнтом, які виникли до моменту одержання боржником повідомлення про відстушіення права грошової вимоги факторові (ч. 1 ст. 108S ЦК). Такий залік має проводитись відповідно до загальних правил щодо припинення зобов'язання зарахуванням, викладених у ст. ст. 601 — 603 ЦК.
Як вже було зазначено, грошові вимоги можуть бути відступлені факторові або в обмін на надане фінансування, або для забезпечення виконання певного зобов'язання. У першому випадку мова йде, умовно кажучи, про купівлю права грошової вимоги і за таких обставин фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги (ч. 1 ст. 1084 ЦК), навіть якщо вони значно перевищуватимуть суму, надану фактором клієнтові. Але при цьому фактор приймає на себе ризик того, що сума платежу боржника виявиться меншою від тієї суми, що була сплачена ним клієнтові за відступлення права грошової вимоги — клієнт згідно з положеннями цивільного законодавства не несе відповідальність за вказані обставини.
Прямо протилежна ситуація виникає у випадках, коли грошова вимога передається факторові з метою забезпечення виконання перед ним зобов'язань клієнта, оскільки у таких випадках, якщо інше не встановлено договором факторингу, застосовується наведена у ч. 2 ст. 1084 ЦК схема додаткових розрахунків між фактором та клієнтом залежно від фактично одержаних від боржника сум. Це пов'язано з тим, що право грошової вимоги переходить до фактора лише у тій частині, в якій клієнт не виконав перед ним свої зобов'язання, оскільки саме їх виконання ця відступлена грошова вимога і повинна була б забезпечувати. Так, якщо фактор отримав від боржника суму, яка перевищує суму боргу клієнта, забезпеченого відступленням права грошової вимоги, то він зобов'язаний надати клієнтові звіт і передати йому різницю між зазначеними сумами. Якщо ж сума, одержана фактором від боржника, навпаки, виявилася меншою від суми боргу клієнта перед фактором, який забезпечений відступленням права грошової вимоги, то клієнт зобов'язаний сплатити факторові непогашений залишок боргу.
Така різниця у підходах до вирішення зазначеного питання пояснюється тим, що купуючи право грошової вимоги, фактор здійснює звичайну для себе операцію, й укладаючи договір факторингу враховує як можливість отримання прибутку, так і ступінь можливого ризику. Коли ж грошова вимога передається для забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором, останній не переслідує такої мети, як одержання прибутку, й прагне лише надання клієнтом певних гарантій, а тому усі суми, що перевищують борг клієнта, йому повертаються, так само, як і клієнт залишається відповідальним за залишок боргу незалежно від реальної вартості переданої вимоги.