Судом першої інстанції за позовом про визнання договору дарування квартири недійсним, відмінено дарування, що містило протизаконні умови. Угода визнана недійсною за правилами ст. 48 старого ЦК, оскільки укладена вона була за наявності судового спору про визнання права пайової участі в предметі дарування.
18.03.2004 р. Кіровоградським апеляційним судом відмінено рішення Ленінського райсуду про визнання недійсним договору дарування квартири, що була предметом судового спору.
На додаток до рішення винесено апеляційну ухвалу, якою знято забезпечення позову арештом спірної квартири.
Завідомо неправосудне рішення і ухвала стали предметом касаційного оскарження і підставою для звернення до Вищої ради юстиції, народного депутата, Голови ВСУ України для ініціювання відповідальності за ст. 6 Закону "Про судоустрій України", ст. 375.1 рішення, і окрему ухвалу від 18.03.2004 р. оскаржено 25.03.2004 р. у касаційному порядку.
За загальним правилом ст. 157 ЦПК України подача скарги на ухвалу про скасування заходів, вчинених для забезпечення позову, припиняє виконання цієї ухвали.
Одразу після касаційного оскарження (25.03.2004 р.) до повернення справи в першу інстанцію і можливої видачі копії рішення ухвали про зняття арешту з предмету спору, позивачами подано заяву в обидві інстанції про вжиття заходів збереження забезпечення позову і недопущення втрати предмету спору зняттям арешту.
26.03.2004 р. позивачі звернулися до Кіровоградського апеляційного суду із заявою про вжиття заходів для недопущення втрати предмету спору у справі, що знаходиться на стадії касаційного оскарження.
10.04.2004 р. надійшла відповідь судді-доповідача, з якої випливає, що заходи вживатися не будуть, оскільки підстав для відмови видачі відповідачу копії ухвали від 18.03.2004 р. немає. Суддя повідомила, що за правилами ст. 317 ЦПК ухвали апеляційної інстанції набирають силу одразу після їх ухвалення.
У цій ситуації позивачі спробували звернутися особисто до голови Кіровоградського апеляційного суду В. І. Телеганенко, якому повторили означену вимогу.
На жаль, і в цьому випадку отримали відмову, яка неминуче призведе до втрати предмету позову. Нам роз'яснена неможливість забезпечення позову на рівні місцевих судів, вступу в законну силу прийнятих апеляційним судом рішення і ухвали про скасування арешту предмету спору.
Питання призупинення виконання рішень, ухвал апеляційного суду має право вирішувати тільки Верховний Суд в порядку ч. 3 ст. 329 ЦПК.
А згідно з цією нормою суд може припинити виконання рішень, ухвал, а може і не припиняти. Конструкція статті передбачає право, а не обов'язок. Крім усього, це право може бути реалізовано тільки за умови передачі справи на розгляд судової палати, а не на стадії підготовки і знаходження касації в черзі. На сьогодні відповідач, скориставшись правилом ст. 317 ЦПК, отримала оскаржену в касаційному порядку ухвалу від 18.03.2004 р., що скасовує арешт спірної квартири.
Абсолютно очевидно, що предмет спору вже втратив своє процесуальне значення в процедурі касаційного оскарження.
Уданій ситуації, апеляційний суд є кінцевою інстанцією, виведеною з-під контролю суду вищої інстанції, а правила розділу 4 ЦПК носять, фактично, декларативний характер. Таке положення, звичайно, неприпустиме в сенсі статей 6,13 Конвенції про захист прав людини та основних свобод, статті 3, 55,129 Конституції України, ст. 12 Закону "Про судоустрій України".
По-перше, в пресі постійно порушується питання недоступності реального касаційного розгляду справи по суті доказів і дослідження аргументів. Практика касаційних звернень свідчить про фактичну недоступність до цього суду, як остаточної кваліфікованої інстанції. В більшості випадків колегія суддів ВСУ, спираючись на статті 328, 329 ЦПК не "знаходить підстав для перегляду" справи складом палати ВСУ. Як би не аргументувалася касація, якими б доказами і аргументами не підкріплювалася, вона просто не потрапляє на розгляд по суті, оскільки для цього створені процедурні перешкоди, які дають можливість остаточній інстанції невмотивовано відхиляти касації без аналізу доказів і аргументації.
Елемент обов'язковості перегляду (судового контролю) рішень судів нижчої інстанції просто не працює. Реально розглядаються справи, в яких є приватний інтерес представників судової влади України. Це може підтвердити будь-який юрист-пракгик, адвокат, що має відношення до касаційного оскарження. Про керованість судів України може свідчити факт втручання представників виконавчої влади, Президента України у справі Євросуду "Сов-трансавто-Холдинг" проти України".
По-друге, Верховний Суд фізично не в змозі ретельно вивчити і розглянути по суті всі касації з регіонів. На стан фінансування, нечисленний штат співробітників і перевантаженість справами вказує ухвала Президії ВСУ № 6 від 31.01.2003 р. "Про підсумки діяльності Верховного Суду України щодо здійснення правосуддя в 2002 році", де йдеться про неприпустимий стан роботи ВСУ і відсутність розгляду в розумні терміни касаційних скарг:
"Серйозного вивчення потребує стан здійснення правосуддя Верховним Судом України в умовах дії Закону "Про судоустрій України" та процесуальних кодексів, до яких внесено ряд істотних змін. Концентрація перегляду справ у касаційному порядку лише у Верховному Суді України призвела до значного перевантаження суддів, внаслідок чого станом на 1 січня 2003 року залишились нерозглянутими 5388 справ.
Із порушенням процесуальних строків у 2002 р. було розглянуто 270,9 тис. (19,5 %) цивільних і 21,5 тис. (5,4 %) кримінальних справ. Значно збільшилась кількість справ, що залишились нерозглянутими на кінець року: у минулому році цей залишок становив 241,7 тис. (14,8 %) цивільних та 53 тис. (21 %) кримінальних справ".
Про наявність завантаженості Верховного Суду України касаційними скаргами, не розглянутими ще з 2001 р., свідчать ухвали Президії ВСУ № 6 від 31.01.2003 р. "Про підсумки діяльності Верховному Суду України по здійсненню правосуддя в 2002 р." і № 17 вщ 12.03.2003 р. "Про стан відправлення правосуддя в 2002 р. і завданнях на поточний рік", де також вказано катастрофічний стан роботи ВСУ і відсутність розгляду в розумні терміни касаційних скарг.
Згідно з другим документом:
"За результатами обговорення стану здійснення правосуддя в державі президія Верховного Суду України, президія Ради суддів України і колегія Державної судової адміністрації України відзначають, що з прийняттям Закону України "Про судоустрій України" та внесенням змін до процесуальних кодексів характер і зміст діяльності судів істотно змінилися. Аналіз діяльності судів та застосування ними нового законодавства свідчить про те, що в минулому році судочинство здійснювалось у складних умовах.
Значно збільшилася кількість справ, які надходять на розгляд судів загальної юрисдикції. Якщо у 2000 р. їх було 1,5 млн, у 2001 р. — 2.5 млн, то у 2002 р. — понад 4 млн. Стрімко зросла кількість цивільних справ. Якщо у 1992 р. у провадженні місцевих судів перебувало 518 тис. справ, то у 2002 р. — 1.6 млн. До провадження місцевих господарських судів минулого року надійшло 228 тис. справ.
Встановлений порядок перегляду справ за касаційними скаргами і касаційними поданнями лише у Верховному Суді України фактично став перепоною для своєчасного їх розгляду та виправлення судових помилок, і поновлення порушених прав осіб, які звернулися за судовим захистом. Водночас, перевантаження суддів Верховного Суду України позбавило їх можливості повною мірою використовувати свій творчий потенціал, зокрема провадити необхідну кількість узагальнень судової практики, давати судам роз'яснення з питань застосування законодавства, вивчати стан організації здійснення останніми правосуддя та надавати їм методичну допомогу".
Таким чином, є очевидним безперспективність захисту цивільного права на рівні останньої інстанції правосуддя України.
Історія цієї справи досить чітко виявляє проблему і демонструє можливість для несумлінних представників місцевого правосуддя уникнення відповідальності. А також забезпечення "імунітету" відповідача, порушень принципів рівності на подальших етапах захисту.
Відмова у вжитті заходів забезпечення позову до розгляду справи в касаційному порядку несправедлива і незаконна.
Позбавлена сенсу і ст. 125 Конституції, згідно з якою найвищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд. Необхідний судовий контроль за порушеннями судів загальної юрисдикції цей суд не забезпечує.
Ось і виходить, що система правосуддя України створює умови для корупції на рівні апеляційних судів, які за фактом остаточності дослідження справ є останньою інстанцією, непорушним авторитетом юридичної думки, який насправді є сумнівним.
Не секрет, що у складі будь-якого суду є різні за здібностями і етичними якостями люди, які відправляють правосуддя. Тому для того, щоб контролювати моральність та правильність здійснення правосуддя, і повинні бути створені дієві механізми оскарження.
Сподіваюся, що висловлене стане об'єктом аналізу законодавця, суддів, теоретиків і практиків права, усіх, хто зацікавлений в реальній судовій реформі, а не її імітації.