На відміну від ЦК УРСР 1963 року Цивільний кодекс України 2003 року (далі — ЦК) встановив загальне правило про універсальну (а не спеціальну, як це було донедавна) правоздатність юридичної особи. В силу цього нині визнана самостійним суб'єктом права організація звичайно здатна мати ті ж самі цивільні права та обов'язки, що й фізична особа, якщо тільки можливість набуття певних прав і обов'язків не суперечить соціально-правовій суті юридичної особи, котра є штучним, а не природним утворенням, і "завдячує" своїм існуванням об'єктивному праву (як правовий засіб) та засновницькому волевиявленню інших осіб. Водночас ЦК не заперечує можливості обмеження правоздатності будь-якої юридичної особи волевиявленням її засновників (учасників), а чимало спеціальних законів, нормами яких регламентовано здійснення окремих видів господарської діяльності, містять прямі законодавчі приписи, що передбачають суто спеціальну підприємницьку правоздатність для суб'єктів відповідної сфери господарювання. Обидва зазначені способи обмеження правоздатності юридичних осіб широко використовувалися й у минулому. Натомість на змальованому тлі своєрідною термінологічною новелою виглядає частина 2 ст. 91 ЦК, якою передбачено можливість обмеження правоздатності юридичної особи за рішенням суду.
Формулювання вказаної норми дозволяє припустити, що означений захід за певних умов може бути кваліфікований також і як цивільно-правова (хоча й не винятково) санкція, тобто негативний для зобов'язаної особи правовий наслідок вчиненого нею цивільного правопорушення. Зазначений висновок випливає з того, що:
а) цивільна правоздатність юридичної особи розглядається законодавцем як здатність мати саме цивільні права і обов'язки (частина 1 ст. 91 ЦК);
б) у контексті цивільного законодавства суд виступає органом, що здійснює захист, знову ж таки, саме цивільного права та інтересу (пункт 5 ст. 3 та ст. 16 ЦК);
в) наявні у Цивільному кодексі законодавчі переліки цивільно-правових санкцій не є вичерпними (статті 16 і 611 ЦК).
Проте чи є зазначена у частині 2 ст. 91 ЦК санкція формою цивільно-правової відповідальності юридичної особи? І чи впливає взагалі обсяг правоздатності, а рівнобіжно той чи інший спосіб її обмеження на особливості відповідальності організованого учасника цивільних відносин? Як, нарешті, співвідносяться між собою правоздатність юридичної особи, її цивільна відповідальність і такий спосіб цивільно-правового захисту, як визнання правочину недійсним (пункт 2 частини 2 ст. 16 ЦК)? Саме пошуку відповідей на наведені питання в основному й буде присвячено пропонований до вашої уваги матеріал.
Напевно, обмеження правоздатності юридичної особи матиме певну зовнішню схожість із заходами цивільно-правової відповідальності у разі, коли ця санкція прямо чи опосередковано (наприклад, через позбавлення чи применшення можливостей одержувати певні матеріальні вигоди у майбутньому) відбиватиметься на майновому становищі організації-право-порушника. Але навіть побіжний аналіз відповідної правової норми свідчить, що можливі втрати боржника у даному випадку не є наслідком притягнення його до цивільної відповідальності — передовсім тому, що їх не можна розглядати як захід, спрямований на відшкодування майнової чи немайнової (моральної) шкоди, завданої внаслідок порушення договору чи вчинення позадоговірного делікту. Між тим, мета цивільно-правової відповідальності якраз і полягає у безпосередньому відновленні майнового стану кредитора (потерпілого) або матеріальній компенсації його моральних втрат за рахунок боржника (див., наприклад, статті 22, 23, 1166 і 1167 ЦК).
Натомість за певних обставин вказану у частині 2 ст. 91 ЦК санкцію можна кваліфікувати як інший, відмінний від відповідальності, спосіб захисту цивільних прав та інтересів учасників цивільного обороту. Серед напряму передбачених цивільним законодавством засобів правового захисту за своєрідний взірець тут може правити припинення дій, що порушують право (пункт 3 частини 2 ст. 16 ЦК). Справа у тім, що за своїм змістом обмеження правоздатності є нічим іншим як загальною забороною на провадження певного виду діяльності. Тобто застосування цієї санкції насамперед означатиме покладання на правопорушника обов'язку повністю припинити і не провадити надалі діяльність, при здійсненні якої було порушено права інших учасників цивільних відносин. Вважаю, що у тому ж ряду слід розглядати й ситуацію з тимчасовою забороною провадження відповідної діяльності (зупиненням дії відповідного суб'єктивного права).
З урахуванням указаного виразним прикладом обмеження правоздатності як санкції за порушення суб'єктивних цивільних прав за певних умов може слугувати заборона діяльності, що створює загрозу життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи (пункт 3 ст. 1164 ЦК) — хоча й не завжди,, оскільки заборона діяльності на даному конкретному об'єкті, за чітко визначених умов тощо є не обмеженням правоздатності, а припиненням лише конкретних (реально наявних) дій, що порушують чуже право (пункт З частини 2 ст. 16 ЦК). І навпаки, належність кваліфікації відповідного заходу правового впливу як обмеження правоздатності пов'язана саме з загальною, безвідносною щодо обставин конкретного правопорушення, забороною провадити визначену судом діяльність на майбутнє.
Значно частіше обмеження правоздатності є різновидом публічно-правових санкцій. І у цьому ракурсі доволі гостро постає питання про відповідність частині 2 ст. 91 ЦК окремих положень тих законів, що передбачають адміністративний порядок (на підставі рішення позасудо-вого органу) скасування або зупинення права суб'єкта господарювання провадити певну діяльність. Серед іншого, йдеться про правила, що регламентують процедуру анулювання ліцензії (ст. 21 Закону "Про ліцензування певних видів господарської діяльності"). Адже якщо її надання розглядається як правовий засіб, що визначає загальні межі цивільної правоздатності юридичної особи (частина 3 ст. 91 ЦК), тоді анулювання ліцензії має, відповідно, вважатися заходом з обмеження зазначеної правоздатності, застосування котрого допускається винятково у судовому порядку (частина 2 тієї ж статті). Обгрунтованість наведеного тлумачення підтверджується, зокрема, порівнянням нинішньої частини 2 ст. 91 ЦК зі змістовно відповідною їй частиною 2 ст. 68 проекту ЦК від 25 серпня 1996 року. У зазначеному положенні проекту Цивільного кодексу порядок обмеження цивільної правоздатності юридичної особи та відповідна йому форма захисту цивільних прав були зафіксовані у такій формулі: "Юридична особа може бути обмежена у правах не інакше як у випадках і порядку, встановлених законом. Рішення про обмеження прав може бути оскаржене юридичною особою до суду" (Українське право. - 1999. — № 1. - С. 57.). На мою думку, така (пропонована проектом ЦК) постановка питання навряд чи могла викликати істотні заперечення, оскільки уявляється доволі логічним націлити повноваженнями щодо обмеження цивільної правоздатності юридичної особи в обсязі діяльності, яка ліцензується, саме ті спеціально уповноважені органи державної влади, котрі здійснюють регулювання у цій сфері діяльності й надають необхідні дозволи та ліцензії, що обумовлюють набуття відповідного обсягу правоздатності. Однак, врешті-решт, законодавець сам собі практично не залишив вибору, визначивши в чинному ЦК допустимою лише судову процедуру обмеження правоздатності юридичної особи.
Звичайно, безпосередній судовий контроль є вагомою гарантією захисту суб'єктивних цивільних прав учасників цивільних відносин, але, .водночас, вирішення питання щодо анулювання ліцензії або зупинення тієї чи іншої діяльності винятково у судовому порядку здатне істотно зменшити можливості органів державного регулювання в плані оперативного реагування на вчинені суб'єктами підприємництва найбільш серйозні порушення публічно-правових правил господарювання. Так чи інакше, однак наразі доводиться констатувати наявність очевидної колізії між положеннями спеціального закону та імперативною нормою прийнятого пізніше Цивільного кодексу України. З іншого боку, неважко передбачити намагання контролюючих органів "не помічати" зазначену суперечність або ж трактувати весь комплекс правил про ліцензування як спеціальний публічно-правовий інститут, на який не поширюються положення частини 2 ст. 92 ЦК, що ними встановлено особливі гарантії захисту інтересів юридичної особи щодо збереження її можливостей брати участь у певному колі цивільних відносин.
Незважаючи на закріплення за юридичними особами загальної (універсальної) правоздатності (частина 1 ст. 91 ЦК), ніщо не забороняє засновникам юридичної особи визначити певні предмет і цілі діяльності створюваної ними організації, фактично встановивши тим самим для неї обмежену правоздатність. Але залежно від способу встановлення спеціальної правоздатності — нормативного або через засновницьке волевиявлення — законодавець може по-різному визначати й правові наслідки виходу юридичної особи за межі її правоздатності. Втім, на сьогодні доводиться констатувати загальну, невизначеність у цьому питанні, породжену тим, що норми ЦК, на жаль, повністю ігнорують можливість існування статутних обмежень щодо предмету та цілей діяльності юридичної особи. Крім того, з набуттям чинності новим ЦК об'єктивно ускладненим виявилося й питання щодо визначення правових наслідків виходу за межі законодавчо встановленої спеціальної правоздатності.
Нагадаю, що безпосередню в силу закону обмеженою є правоздатність установ як окремого різновиду юридичних осіб приватного права (частина 3 ст. 83 ЦК). Спеціальною є правоздатність і так званих фінансових установ, тобто юридичних осіб визначених законом організаційно-правових форм, для яких надання фінансових послуг є виключним видом діяльності. До цієї категорії правосуб'єктних організацій належать, зокрема, банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії (підпункт 1 пункту 1 ст. 1 Закону "Про фінансові послуга та державне регулювання ринків фінансових послуг"). Спеціальною є також правоздатність багатьох інших категорій юридичних осіб — причому як тих, основним завданням яких є здійснення господарської (підприємницької) діяльності (приміром, державні — особливо казенні — та комунальні підприємства, що діють згідно з Господарським кодексом України), так і непідприємницьких товариств та державних і комунальних установ як основного різновиду юридичних осіб публічного права. Водночас визначена безпосередню законом як спеціальна правоздатність усіх цих юридичних осіб додатково теж може бути обмежена відповідним рішенням засновників чи вищого органу управління конкретної юридичної особи або самим фактом відсутності у неї ліцензії, необхідної для провадження певного роду діяльності або окремого її різновиду.
Зважаючи на викладене, закон має передбачати:
При подальшому викладенні пропонованого матеріалу ефективність розв'язання вітчизняним законодавцем першого з двох означених завдань буде проаналізовано в контексті розгляду можливих підходів до вирішення другого, розгляд якого визначає основне спрямування цієї статті. Наразі ж відзначу спірність рішення про виключення новим ЦК з числа нікчемних тих правочинів, що не відповідають актам цивільного законодавства, а також невиправда-ність відсутності спеціальної норми про правові наслідки вчинення позастатутних правочинів. Вважаю, що у першому випадку зазначене може доволі негативно відбитися на дієвості законодавчої регламентації діяльності організацій, які мають спеціальну правоздатність згідно з законом, а у другому — перетворити на "порожній звук" відповідну частину установчого волевиявлення засновників юридичної особи.
Стосовно першого згаданого аспекту законодавець ще й вкрай заплутав ситуацію відмовою від формулювання загальної норми про недійсність правочину, який не відповідає вимогам закону Сії функцію раніше виконувала ст. 48 ЦК УРСР 1963 року). В цій ситуації правовою підставою для визнання недійсним правочину, вчиненого всупереч законодавчим обмеженням щодо правоздатності юридичної особи, є частина 1 ст. 203 і частина 1 ст. 215 чинного ЦК. Що ж до другого аспекту, то відсутність можливостей для визнання недійсним гіозастатутного правочину фактично означала б запровадження презумпції часткової нікчемності формально правомірного правочину, втіленого у формі того чи іншого установчого документа, якщо він встановлює не передбачені законом обмеження правоздатності юридичної особи. Між тим, вказана ситуація вочевидь не в'яжеться з засадами свободи договору та не забороненої законом підприємницької діяльності, судового захисту цивільного права та інтересу, принципами справедливості, добросовісності та розумності.
Наведені в попередній частині пропонованої статті міркування змушують констатувати факт існування у цивільному законодавстві України доволі дивної ситуації. її характеризує майже цілковите ігнорування правомірного волевиявлення засновників юридичної особи, котрі вирішили обмежити можливу сферу діяльності свого "дітища". Наслідком цієї ситуації є те, що абсолютно законний з формального погляду цивільний інтерес, який спонукав засновників до чіткого визначення певних предмета та цілей діяльності створюваного ними суб'єкта права, всупереч частині 2 ст. 15 ЦК може не одержати належного правового захисту. Адже у цьому разі єдиним способом цивільно-правового захисту, що відповідав би змісту згаданого інтересу та суті відповідного правопорушення, є визнання позастатутного правочину недійсним.
Утім, і за нині чинних правил правочин, який виходить за встановлені установчими документами межі правоздатності юридичної особи, принаймні теоретично також можна кваліфікувати як недійсний — такий, що суперечить частині 3 ст. 203 ЦК. Адже у момент його вчинення волевиявлення органу або представника юридичної особи об'єктивно не відповідає внутрішній волі останньої, заздалегідь вираженій у її установчих документах. Воля ж самої юридичної особи, набуваючи самостійного "звучання" після проведення державної реєстрації право-суб'єктної організації, первісно визначається установчим волевиявленням її засновників. Зважаючи на вказане, виглядають гідними наслідування норми Цивільних кодексів окремих зарубіжних країн (приміром ст. 173 ЦК Російської Федерації), які передбачають можливість визнання недійсними позаста-тутних правочинів за позовами самої юридичної особи або її учасників — за тих, звісно, умов, що інша сторона знала чи повинна була знати про справжній характер укладеної угоди. І навпаки, абсолютно невиправданим виглядає вилучення зі ст. 227 чинного ЦК України положення про недійсність правочину юридичної особи, який заборонений її установчими документами.
Примітно, що попервах таку норму все ж таки передбачалося закріпити у новому Цивільному кодексі (відповідно до ст. 217 його проекту від 25 серпня 1996 року та ст. 215 проекту ЦК, схваленого Верховною Радою України у першому читанні). Але, врешті-решт, замість цілком логічного і відповідного загальному правилу про універсальну правоздатність юридичних осіб кроку — переведення позастатутних правочинів з розряду нікчемних (див. означені норми проектів ЦК України, а також ст. 50 ЦК УРСР) до категорії оспорюваних — законодавець максимально звузив можливості захисту інтересів засновників (учасників) юридичних осіб щодо додержання мети діяльності останніх.
Ураховуючи вищевикладене, не викликає принципових заперечень висловлена в літературі думка про те, що правочини, укладені за межами правоздатності юридичної особи, мають визнаватися недійсними — тобто слід вважати, і за новим ЦК, а також незалежно від способів обмеження цієї правоздатності. Водночас зрозуміло, що відсутність прямого віддзеркалення наведеної позиції в спеціальній нормі Цивільного кодексу, присвяченій саме позастатутним право-чинам, може стати нездоланною перешкодою на шляху спроб визнати їх недійсними. Що ж до пропонованого підходу, який спирається винятково на розширене тлумачення частини 3 ст. 215 ЦК, то враховуючи національні традиції правозастосування, перспективи його практичної реалізації виглядають вельми непевними.
Між тим, необхідність надання адекватного захисту інтересові засновників щодо визначення і додержання цілей діяльності створеної ними юридичної особи опосередковано стверджує ст. 86 ЦК. її норми уможливлюють здійснення підприємницької діяльності лише тими непідприємницькими товариствами та установами, яким це не заборонено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню. Зазначене свідчить про визнання значущості засновницького волевиявлення щодо визначення меж правоздатності непідприємницьких товариств. Водночас немає вагомих підстав стверджувати, буцімто те ж саме волевиявлення не належить враховувати щодо підприємницьких товариств або передбачених Господарським кодексом України підприємств.
До речі, Цивільний кодекс не вирізняє правових наслідків порушення вищезгаданої ст. 86 ЦК. За таких обставин невідповідність підприємницького договору меті непідпри-ємницького товариства, що є стороною угоди, має спричинювати визнання вказаного правочину недійсним на підставі частини 1 ст. 203 ЦК (тобто суто формально саме як протизаконного, а не позастатутного). Таким чином, у цьому ракурсі волевиявлення засновників юридичної особи фактично постає як рівнозначне велінню самого законодавця, а позастатутний правочин (яким є угода, яка не відповідає меті непідприєм-ницького товариства або установи та не сприяє її досягненню) — як окремий різновид правочину, що суперечить вимогам закону. З іншого боку, якщо заперечувати одночасно і належність кваліфікації зазначених договорів як протизаконних (за частиною 1 ст. 203 ЦК), і можливість визнання недійсними позастатутних правочинів, то ст. 86 ЦК втратить весь свій регулювальний потенціал.
Зазначене свідчить про необхідність надання вищими судовими інстанціями офіційних роз'яснень (рекомендацій) з приводу можливості визнання недійсними позастатутних правочинів, вчинених різними категоріями юридичних осіб. Крім того, логіка правового регулювання однотипних відносин потребує надання однакових можливостей щодо правового захисту інтересів засновників (учасників) усіх видів правосуб'єктних організацій. Це зумовлює нагальну потребу в доповненні ст. 227 ЦК нормою про визнання недійсним правочину, вчиненого всупереч визначеним установчими документами цілям діяльності юридичної особи, а також правочину, забороненого установчими документами.
Якщо судова практика таки виходитиме з можливості визнання зазначених правочинів недійсними (спираючись на положення частини 3 ст. 203 і частини 1 ст. 215 ЦК), то за відсутності судового рішення про недійсність відповідного договору юридична особа нестиме відповідальність за його порушення на загальних підставах (статті 22 та 611 ЦК зокрема).
Згідно з частиною 3 ст. 91 ЦК України до елементів правоздатності юридичної особи відноситься право здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, тільки після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Зважаючи на вказане, потребує вирішення питання про співвідношення цього безпосередньо передбаченого законом способу обмеження правоздатності організації та відповідальності учасника цивільних відносин перед його контрагентом за договором, що був укладений з перевищенням обмеженої (через вимогу щодо одержання попереднього дозволу уповноваженого органу або ліцензії) правоздатності юридичної особи.
На жаль, ЦК України щодо цього також не вносить у цивільні правовідносини достатньої визначеності. Передусім слід зазначити, що всупереч інтересам публічного порядку щодо регулювання певних видів підприємницької діяльності, які вимагають здійснення особливого контролю з боку держави, ст. 227 ЦК встановлює для правочинів, укладених юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), правовий режим оспорюваного правочину (частина 3 ст. 215 ЦК). І тут доводиться наголосити на тому, що саме нікчемність зазначеного правочину передбачалася відповідною нормою проекту ЦК (Українське право. — 1999. — № 1. — С. 112.). До того ж законодавець не обмежує коло осіб, які можуть пред'явити відповідний позов, та не обумовлює визнання правочину недійсним тим, могла чц не могла інша сторона договору знати про відсутність у контрагента ліцензії. Внаслідок цього будь-коли в межах позовної давності відповідний договір може бути визнаний недійсним. Не виключено, що цим користати-муться задля уникнення своєї відповідальності недобросовісні особи і відповідно потерпатимуть їх невинуваті контрагенти.
Схоже на те, що законодавець не вельми переймався тим, наскільки розумно і справедливо вимагати виконання в натурі Договору, укладеного за відсутності необхідної ліцензії. Між тим, саме допустимість задоволення вказаної вимоги має слугувати одним з головних критеріїв віднесення тих чц інших правочинів або до оспорюваних, або до нікчемних. Від вирішення питання щодо виконання в натурі залежить і можливість застосування до юридичної особи заходів відповідальності за порушення договірного зобов'язання.
Очевидно, що за окреслених обставин відсутність ліцензії зумовлює юридичну неможливість виконання зобов'язання, що встановлене договором, який підпадає під дію чинної ст. 227 ЦК. Інше означало б "благословення" на вчинення дій, що суперечать публічному порядку. Причому може виявитися, що відповідальна сторона в принципі позбавлена можливостей виконати ліцензійні умови та не вправі розраховувати на одержання ліцензії. До того ж слід зважати на відсутність реальних важелів спонукання боржника до одержання ліцензії у разі, якщо він відмовлятиметься від вчинення належних дій. Все це, на мою думку, є достатнім обгрунтуванням неприпустимості захисту прав та інтересів відповідного кредитора шляхом примусового виконання обов'язку в натурі. А раз ідеться про первісну юридичну неможливість реального виконання, то можна поставити під сумнів і допустимість застосування заходів договірної відповідальності. І не було б чого журитися, якби визнання угоди недійсною й у даному випадку (як і зазвичай) супроводжувала можливість стягнути з правопорушника збитки, завдані у зв'язку з вчиненим право-чином. Однак вітчизняний законодавець, вочевидь, надто печеться про спритність та метикуватість українських юристів...
Але про це згодом, наразі ж висловлю думку, що коли зумовлена відсутністю ліцензії юридична неможливість виконання зобов'язання передувала укладенню договору і не була усунена на момент розгляду справи, то вказаний договір має бути визнаний недійсним. Коли ж ліцензію було анульовано під час виконання договірного зобов'язання, тоді договір слід визнати недійсним лише на майбутнє.
Сам факт визнання недійсним правочину, який юридична особа не мала права вчиняти з огляду на відсутність належної ліцензії (дозволу), не є заходом цивільної відповідальності, оскільки не спричинює негативних для правопорушника майнових наслідків. Проте частиною 2 ст. 227 ЦК передбачена відповідальність юридичної особи-пра-вопорушника у вигляді відшкодування другій стороні моральної шкоди, завданої зазначеним правочином. Ідеться про кваліфіковану форму відповідного правопорушення — коли юридична особа навмисно ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення правочину.
Згідно зі ст. 23 ЦК моральна шкода, завдана юридичній особі, полягає винятково у приниженні її ділової репутації. Оскільки ж укладення вищевказаного правочину як таке не може спричинити зазначені негативні наслідки немайнового характеру, то право на відшкодування моральної шкоди, що випливає з визнання недійсним правочину, вчиненого без ліцензії, набуватимуть скоріш за все лише фізичні особи.
У цьому контексті виникає ще одна нагода переконатися у дивній логіці вітчизняного законодавця. Справа у тім, що на відміну від правочину, якому присвячено ст. 227 ЦК, решта правочинів, що вчиняються з порушенням запроваджених безпосередньо законом обмежень правоздатності юридичної особи, можуть бути визнані недійсними на підставі частини 1 ст. 215 ЦК як такі, що вчинені з порушенням вимог частини 1 ст. 203 ЦК щодо недопустимості невідповідності правочину актам цивільного законодавства. Позаяк нині законом не встановлені особливі правові наслідки укладання такого правочину, то відповідно до частини 2 ст. 216 ЦК, якщо у зв'язку з його вчиненням другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Натомість з незрозумілих причин частина 2 ст. 227 ЦК установлює правило, згідно з яким введена в оману сторона правочину, який юридична особа не мала права вчиняти у зв'язку з відсутністю ліцензії, виявилася позбавленою права відшкодувати збитки, завдані винною поведінкою іншої сторони. І це тоді, коли можна передбачити надзвичайно високу ймовірність заподіяння збитків саме за таких обставин.
На мій погляд, змальована ситуація вимагає істотного коригування. По-перше, маю на увазі необхідність уніфікації правових наслідків всіх різновидів правочинів, які не відповідають актам цивільного законодавства або публічному порядку (в широкому його розумінні — тобто законодавству, що регулює публічно-правову сферу суспільних відносин насамперед). По-друге, йдеться про усунення перепон щодо стягнення з винної особи збитків, завданих вчиненням недійсного правочину, пов'язаного зі здійсненням підприємницької чи іншої професійної діяльності, що підлягає обов'язковому ліцензуванню.