Цього разу пощастило. Господарський суд Чернігівської області прийняв до свого розгляду позовну заяву СЗАТ "А-з" від 04.07.2003 р. та порушив провадження у справі №5/113п. Мирова угода, яку позивач просив визнати недійсною, була укладена сторонами на виконання судового рішення та затверджена ухвалою господарського суду Чернігівської області від 01.07.2002 р. у справі №8/32м, після чого виконана сторонами. Відповідно до вказаної мирової угоди СЗАТ "А-з" (позивач) зобов'язався в рахунок погашення боргу передати ЗАТ "А-ч" (відповідачу) у власність майно на загальну суму 328840 грн. Вважаючи мирову угоду незаконною з моменту її укладення, позивач вказує, що її було укладено під час дії мора-торія у справі про банкрутство, введеному щодо СЗАТ "А-з" ухвалою господарського суду, що органи управління СЗАТ "А-з" розпорядились майном свого підприємства без обов'язкового узгодження з розпорядником майна, уклали угоду, перевищуючи свої повноваження. Позивач виходив з того, що за своєю правовою природою розглядувана мирова угода повною мірою відповідає поняттю угоди, що його містить ст. 41 ЦК УРСР. Укладаючи мирову угоду, сторони вчинили дії, спрямовані на припинення прав та обов'язків за договором поставки, тобто вчинили угоду, спрямовану на припинення зобов'язання за згодою сторін, а саме шляхом заміни грошового зобов'язання на зобов'язання з передачі у власність відповідача певного майна, яке належить позивачу на праві власності. Позивач цитує пункт 5 абз. 6 листа Вищого господарського суду України № 01-8/870 від 26.07.2002 р., де, зокрема, говориться, що мирова угода між сторонами, затверджена в процесі виконання судового рішення, є угодою про заміну одного зобов'язання іншим. Позивач, нарешті, робить висновок, що укладення угоди про припинення зобов'язання та заміну його іншим в судовому порядку (укладення мирової угоди) не змінює її спільної з усіма угодами правової природи та не скасовує ті вимоги, що їх нисупас Цивільний кодекс до недійсності угод. Вдаючись до аналогій, позивач вказує на статтю 39 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", яка прямо передбачає можливість визнання мирової угоди, навіть якщо вона затверджена судом, недійсною в разі існування передбачених законом підстав.
Задовольнивши позов, господарський суд Чернігівської області в рішенні від 02.10.2003 р., зокрема, вказав на неможливість прийняття до уваги посилань відповідача на затвердження мирової угоди господарським судом та (в зв'язку з цим — Р. М.) його відповідність чинному законодавству. У рішенні суд згадав п. З Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999 р. № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", де говориться, що угоди, які містять порушення закону, не створюють будь-яких бажаних для сторін результатів, незалежно від рішення суду та волі сторін, та їх вини в укладенні протизаконної угоди. Суд також зазначив, що відповідно до ст. 220 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняються угодою сторін, зокрема, угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими самими особами, у зв'язку з чим мирова угода, укладена сторонами та затверджена судовим рішенням (ухвалою) є угодою про заміну одного зобов'язання іншим, а не процесуальним документом, як вважає відповідач. Рішення господарського суду Чернігівської області у справі № 5/1 ІЗп було залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 19.11.2003 р. та постановою Вищого господарського суду України від 18.02.2004 р.
Використовуючи таке ж саме обгрунтування своїх позовних вимог, СЗАТ "А-з" 25.07.2003 р. (тобто лише через три тижні після звернення з позовом до ЗАТ "А-ч") звертається до господарського суду Чернігівської області з аналогічним позовом про визнання недійсною мирової угоди, укладеної між ним та КАБ "Д-к" і затвердженої судом. Позивач так само, як і у справі № 15/113п вказав, що виконана сторонами мирова угода про погашення заборгованості шляхом передачі майна на суму 1351430 грн. була укладена в період дії мораторію на задоволення вимог кредиторів, без узгодження з розпорядником майна, з перевищенням повноважень головою правління СЗАТ "А-з". Але, на відміну від позовної заяви, що була подана лише трьома тижнями раніше, позовній заяві до КАБ "Д-к" не судилося бути прийнятою до розгляду. І, що зовсім дивно, ухвалу господарського суду Чернігівської області від 29.07.2003 р. № 02-03/791 про відмову в прийнятті позовної заяви як такої, що не підлягає розгляду в судах, залишили в силі всі вищестоящі судові інстанції, у тому числі Верховний Суд України, який взагалі не знайшов підстав для касаційного провадження з перегляду цієї ухвали.
Отже, судова система вирішила, що з двох однакових за характером висунутих у них вимог позовних заяв одна судовому розгляду підлягає, а інша ні. З чого виходили суди? Здається, у вказаних справах різними були тільки відповідачі й вартість переданого їм за спірною угодою майна. Може, ця різниця якимось невідомим чином і стала вирішальною? Втім, звернімося до "аргументів" на користь неможливості судового розгляду, вироблених інстанціями.
Суд першої інстанції зауважив, що статтею 12 ГПК України не передбачено підвідомчість господарським судам України справ за заявами про визнання мирової угоди недійсною, що мирова угода між сторонами затверджена судом в процесі виконання судового рішення, про що є ухвала господарського суду Чернігівської області, яка набрала чинності.
Апеляційна інстанція зробила наступний висновок. В ухвалі суду, якою затверджено мирову угоду, зазначено, що ця мирова угода не суперечить законодавству, стосується лише прав та обов'язків сторін, тобто не стосується інтересів третіх осіб, а прийняття до розгляду позовної заяви призвело б до перегляду місцевим господарським судом прийнятого ним рішення (ухвали), яким була затверджена мирова угода, для чого господарський суд Чернігівської області не наділений відповідними повноваженнями. Незважаючи на те, що при прийнятті ухвали про відмову в прийнятті позовної заяви суд першої інстанції керувався лише п. 1 ст. 62 ГПК України, апеляційний суд констатував, що, приймаючи ухвалу, суд першої інстанції врахував, що між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав є рішення місцевого господарського суду, й обгрунтовано повернув позовну заяву без розгляду, керуючись п. 2 ст. 62 ГПК України (!).
Касаційна інстанція не заохотила надмірну старанність апеляційної, мабуть, врахувавши зауваження скаржника про те, що ухвала суду, яким затверджується мирова угода, не є рішенням суду, в зв'язку з чим застосування п. 2 ст. 62 ГПК України є неможливим. Проте постановою від 16.01.2004 р. Вищий господарський суд відзначив обгрунтованість твердження місцевого господарського суду про те, що ст. 12 ГПК України не передбачає підвідомчість господарським судам справ за заявами про визнання мирової угоди недійсною, і знов констатував, що відповідно до ухвали суду, якою затверджена мирова угода, ця мирова угода стосується тільки прав та обов'язків сторін, не суперечить чинному законодавству.
Звертаючись до Верховного Суду України вперше, СЗАТ "А-з" посилався на статті 124, 125 Конституції, на офіційні тлумачення Конституційного Суду України щодо повноважень судів виріїиувати всі питання, які мають правовий характер, вказуючи, що обмежувальне тлумачення Вищим господарським судом України ст. 12 ГПК України створює протиріччя між зазначеними конституційними положеннями та відповідними нормами ГПК України. Таке протиріччя й дає підстави для звернення із скаргою до Верховного Суду України. Скаржник також вказував на невідповідність оскаржуваної постанови Конвенції яро захист прав людини та основних свобод, яка в статтях 6, 13 передбачає право кожного при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків на справедливий та відкритий розгляд протягом розумного строку незалежним та неупередженим судом, право кожного на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі. Звертаючися з касаційною скаргою до Верховного Суду України вдруге, СЗАТ "А-з" вказує на факт іншого застосування Вищим господарським судом України одних і тих самих положень закону, зокрема норм статей 12, 62 ГПК України у аналогічній справі — справі № 5/1 ІЗп за позовом СЗАТ "А-з" до ЗАТ "А-ч", яка була розглянута по суті, а рішення було залишено в силі Вищим господарським судом України. Однак і цього разу Верховний Суд України не дав згоду на порушення касаційного провадження.
Впевнений, що цією історією я нікого не здивував. Хіба може викликати подив така "роздвоєність" судової влади щодо двох чергових справ, коли нікого вже не дивує здатність системи "відвертатися" від цілих категорій справ і спорів. Взяти хоча б різку зміну ставлення судів до справ зі спорів про визнання договорів неукладеними. Судова система, по суті, відмовляється виконувати свій обов'язок, яким відповідно до ст. 124 Конституції та офіційним її тлумаченням (Рішення Конституційного Суду України у справі № 9-зп від 25.12.1997 р.) є вирішення не тільки спору про право, а будь-якого правового питання. При цьому суб'єктам права на судовий розгляд завдається реальна майнова шкода, яка може бути й дуже великою. До речі, на сьогодні ця майнова шкода, завдана незабезпеченням належного правосуддя, нерідко відшкодовується державою на виконання рішень міжнародних судових органів.