Стаття 59 Конституції України гарантує право кожного на правову допомогу та можливість її одержання безоплатно у випадках, передбачених законом. Однак положення цієї статті в частині можливості одержання правової допомоги безкоштовно майже нереалізовані.
Те, що діюча система безоплатної правової допомоги в Україні є неефективною, пояснюється кількома причинами.
Незважаючи на широке коло фахівців у галузі права, безоплатна правова допомога на сьогодні надається лише адвокатами і лише у кримінальних справах.
Відповідно до статті 47 КПК України особа, яка провадить дізнання, слідчий чи суд можуть призначити захисника у разі, якщо його участь є обов'язковою, але підозрюваний, обвинувачений, підсудний не бажає або не може запросити захисника, а також коли бажає запросити захисника, але за відсутності коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити.
Попри значну кількість осіб, які потребують правової допомоги і є малозабезпеченими, українське законодавство не передбачає надання безкоштовної правової допомоги у зв'язку з веденням цивільних справ ми справ про адміністративні правопорушення, не кажучи вже про консультації та складання проектів документів. Звільнення громадян від оплати наданої правової допомоги покладає тягар цих витрат на державу. Однак розмір такого відшкодування залишається невиправдано низьким.
Оплата праці адвокатів з надання громадянам правової допомоги в кримінатьних справах, згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 14 травня 1999 року № 821, здійснюється за рахунок державного бюджету в розмірі 15 гривень за повний робочий день. Якщо адвокат був зайнятий у справі неповний робочий день, то оплата його праці провадиться пропорційно до витраченого часу, виходячи з цього розміру оплати.
За цих умов адвокати, як правило, не зацікавлені брати участь у справах за призначенням.
Сприяє цьому і закріплений у статті 47 КПК України механізм призначення адвоката через адвокатське об'єднання, який на практиці показав свою неефективність.
Щоб довести цю тезу, необхідно навести такі аргументи.
Утворення адвокатських об'єднань згідно з Законом "Про адвокатуру" є правом адвокатів, а не їх обов'язком. Тому переважна більшість адвокатів здійснюють індивідуальну діяльність, тобто до складу адвокатських об'єднань не входять.
Дані реєстру адвокатських об'єднань свідчать, що такі об'єднання утворені не в усіх областях України, шо робить неможливим участь адвоката з призначенням у ряді адміністративно-територіальних одиниць.
Крім того, немає жодних механізмів, крім етичних, примусити адвоката надавати безоплатну правову допомогу. І, нарешті, залишається суто психологічна проблема недовіри до якості юридичної допомоги, що надається безкоштовно. І серед населення, і серед юристів побутує думка, що безкоштовно не можна отримати належний рівень захисту і вимагати високої кваліфікації від юриста.
Багато країн світу намагаються віднайти рівновагу між правовою допомогою за плату і безкоштовно, зрівняти їх у якості. Для того, щоб визначитися, які правові приписи слід закріпити в українському законодавстві, звернемося до міжнародного досвіду.
Світові критерії, за якими надається безоплатна правова допомога, умовно можна класифікувати таким чином:
У більшості країн світу, на відміну від нашої держави, зміст поняття безоплатної правової допомоги включає її надання за рахунок державного бюджету повністю або частково залежно від рівня доходів заявника і його родини, у тому числі доходів від належного йому майна. Враховується також склад сім'ї, наявність неповнолітніх дітей, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які знаходяться під опікою та на утриманні особи, що потребує правової допомоги.
На нашу думку, в українському законодавстві необхідно закріпити критерій нужденності як основний для призначення правової допомоги, шо оплачується державою. Від законодавця це вимагає розроблення гнучких методик обрахунку рівня доходів особи, яка претендує на її одержання. Однак, зважаючи на вимоги статті 22 Конституції України, згідно з якою не допускається звуження змісту та обсягу вже встановлених прав і свобод, право на правову допомогу мають одержати певні категорії громадян, незважаючи на рівень їх статків.
Окрім осіб, у яких відсутні кошти або існують інші об'єктивні причини, що унеможливлюють запрошення захисника (пункт другий частини четвертої статті 47 КПК України), право на безоплатну правову допомогу згідно з законом мають одержати:
Визначення повноважного органу
Одним з актуальних питань є визначення органу, що приймає рішення про надання безоплатної правової допомоги. У деяких правових системах, наприклад у Великій Британії, питання про призначення правової допомоги в кримінальних справах вирішують суди. У інших, зокрема в Південній Африці та Нідерландах, рішення приймається спеціальним урядовим органом, заснованим для управління процесом надання правової допомоги. В США існують дві системи: суди приймають рішення у кримінальних справах, а некомерцій-ні юридичні організації приймають рішення у справах цивільних.
Більшість експертів схиляється до того, що таким органом в Україні має виступати Міністерство юстиції. Разом з цим, міжнародні експерти наполягають на відшуканні способів зниження державного контролю. Альтернативним підходом до цієї проблеми, на думку фахівців бюро досліджень з проблем верховенства права АВА СЕЕLІ, було б створення квазі-незалежного органу (ради), що приймав би незалежні рішення та був відповідальним перед урядовими структурами, на зразок того, що закріплений в Акті Сполученого королівства про доступ до правосуддя (1999 р.). Членство в такому органі повинно забезпечувати широке представництво юридичної громадськості.
Попри привабливість такої пропозиції', цей варіант навряд чи є прийнятним для української практики. Специфіка правової допомога полягає в тому, що вона повинна надаватися в стислі терміни, а іноді — невідкладно. Тобто засідання колегіального органу (ради) мають проводитися щонайменше 1 раз на 3 дні. Скажімо, до складу таких рад можуть входити адвокати, керівники юридичних фірм, юристи, представники громадських організацій. Очевидно, що більшість з них не зможе з такою періодичністю брати участь у засіданнях у зв'язку з виконанням своїх повсякденних обов'язків.
В основі запровадження системи безоплатної правової допомоги лежить питання її фінансування. Американські експерти стверджують, що джерелами фінансування можуть виступати державне мито, що сплачується за подання позову до суду, плата за видачу ліцензії на здійснення підприємницької діяльності, частина гонорарів адвокатів тощо. Ці джерела фінансування є загальноприйнятими в багатьох системах правової допомоги, проте без державного фінансування вони є непередбачу-ваними в плані стабільності та розмірів надходжень. Без державного фінансування, яке має бути основним елементом джерела надходжень, система надання правової допомоги наражається на ризик не реалізувати державну гарантію, визначену статтею 59 Конституції України.
Не менш важливо закріпити законодавчі механізми, які запобігали б зловживанням у цій сфері. Надання безоплатної правової допомоги повинно негайно припинятися у разі виявлення обставин, які вказують, що особа, якій надається безоплатна правова допомога, не має права на цю допомогу, умисного надання нею недостовірної інформації про суть спору або справи, своє майно або доходи, а також у разі зміни рівня доходу особи, якій надасться безоплатна правова допомога, завершення дії обставин, що надавали їй право на одержання правової допомоги, тощо.
Усі ці питання мають бути вирішені у проекті Закону України "Про правову допомогу".