У статті "Банківські депозити в світлі українського цивільного законодавства" яка була опублікована в Юридичному віснику № 7 за 19—25 лютого 2005 р. була дана характеристика договору банківського вкладу в розрізі цивільного законодавства. Все вищевикладене в ній вкладалося в рамки цивільно-правових відносин банку та вкладника і регулювалося нормами цивільного права, що містяться в Цивільному Кодексі України (далі — ЦКУ), за допомогою цивільно-правового методу, заснованого на юридичній рівності та вільному волевиявленню учасників цивільних правовідносин (ст. 1 ЦКУ).
Однак банк — особливий учасник цивільно-правових відносин, оскільки межі його правосуб’єктності визначаються не лише притаманним йому статусом юридичної особи, але п специфічною банківською діяльністю, яка перебуває у сфері регулювання та нагляду з боку особливого органу державного управління, наділеного адміністративними важелями впливу щодо нього, — Національного банку України.
Як визначено в ст. 6 Закону України "Про Національний банк України", основною функцією НБУ є забезпечення стабільності грошової одиниці України, на виконання якої банк сприяє дотриманню стабільності банківської системи, а також, у межах своїх повноважень, — цінової стабільності. Однією з інших функцій НБУ є встановлення для банків правил проведення банківських операцій, в тому числі і вкладних (депозитних).
Крім цього Національний банк України здійснює функції банківського регулювання та нагляду за діяльністю банків в межах та порядку, передбачених законодавством України (ст. 55 того ж Закону). Для чого видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов'язковими для органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також фізичних осіб. Нормативно-правові акти НБУ видаються, зокрема, у формі постанов Правління Національного банку.
Беручи до уваги події останніх місяців, а також ту непросту ситуацію, в якій опинилася банківська система України, а з нею і підприємства та громадяни, не можна обійти мовчанням постанову Правління Національного банку № 576 від 30.11.2004 р. "Про тимчасові заходи щодо діяльності банків", що стала відомою широкому загалу пересічних громадян завдяки своїм численним обмеженням (зокрема, на дострокову виплату коштів за депозитними договорами, на придбання готівкової іноземної валюти, на одержання через банкомати грошових коштів понад встановлену суму тощо). Проіснувала вона недовго, оскільки вже 29 грудня 2004 року постановою того ж органу Нацбанку за № 692 була визнана такою, що втратила чинність.
Однак, незважаючи на її нетривале "життя", вплив цього документа не заперечує ніхто. Причому як позитивний — у справі стабілізації банківської системи України, що захиталася внаслідок політичних подій часів президентських виборів, так і негативний — на життя та інтереси пересічних громадян.
Згідно з ч. 2 ст. 56 Закону України "Про Національний банк України" нормативно-правові акти Національного банку не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам. Як встановлено ч. З ст. 56 того ж Закону, вони підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України.
Нагадаємо, що згідно з Указом Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" від 03.10.1992 р. № 493/92 з 1 січня 1993 року нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи і законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.
Думаю, ніхто не буде заперечувати той факт, що вкладні (депозитні) операції громадян, які передбачають передачу належних останнім грошових коштів банківським установам для управління .на певний строк під визначений процент, безпосередньо стосуються економічних прав і законних інтересів громадян. Адже грошові кошти, що тимчасово передаються банку, належать громадянам на праві власності, яке визнається непорушним та гарантується Конституцією України (ст. 41), а також передбачає можливість їх власників вільно володіти, користуватися та розпоряджатися цими коштами.
Реалізація цього права громадян-вкладників забезпечується цілою низкою законодавчих норм, прийнятих на виконання Основного Закону, зокрема:
— ч. 2 ст. 1060 ЦКУ, яка передбачає обов'язок банку видати вклад або його частину на першу вимогу вкладника;
— п. З ст. 1060 ЦКУ, яка зобов'язує банк виплатити вкладнику проценти за вкладом, що повертається на його вимогу до спливу строку, у розмірі процентів за вкладами на вимогу, якщо договором не встановлений більш високий процент;
— ч. 1 ст. 1066 ЦКУ, яка встановлює обов'язок банку виконувати розпорядження клієнта про перерахування та видачу відповідних сум з його рахунка;
— ч. 2 ст. 1066 ЦКУ, що передбачає право банку використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи при цьому його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами;
— ч. 3 ст. 1066 ЦКУ, яка забороняє банку встановлювати не передбачені договором або законом обмеження права клієнта розпоряджатися наявними на його рахунку грошовими коштами на свій розсуд;
— ч. 3 ст. 1068 ЦКУ, яка передбачає обов'язок банку за розпорядженням клієнта видати або перерахувати з його рахунка грошові кошти в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не передбачений договором або законом;
— ст. 1074 ЦКУ, яка не допускає обмеження прав клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, що знаходяться на його рахунку, крім випадків обмеження права розпорядження рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Таким чином, постанова Правління Національного банку України від 30.11.2004 р. № 576 "Про тимчасові заходи щодо діяльності банків", п.п. 7.7 п. 7 якої встановив заборону банкам здійснювати дострокову виплату юридичним та фізичним особам коштів за депозитними договорами, строк виконання зобов'язань за якими ще не настав, безпосередньо зачіпала економічні права та законні інтереси громадян, а тому відповідно до вищезгаданого Указу Президента України підлягала обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України. І лише через 10 днів після такої реєстрації вона могла набути чинності.
Зазначення в самій постанові (п. 10) про те, що вона набирає чинності з дати її підписання, в світлі встановленого законодавством (а Укази Президента України становлять його частину) порядку державної реєстрації нормативно-правових актів, на жаль, не дає підстав вважати її такою, що набула чинності. А значить і нормативно-правовим актом Національного банку України, обов'язковим для виконання всіма банками, установами, організаціями та фізичними особами, вона не стала.
У такій ситуації цікава позиція Міністерства юстиції України, на яку постановою КМУ від 28.12.1992 р. № 731 "Про затвердження Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" покладено здійснення перевірок додержання законодавства про державну реєстрацію нормативно-правових актів та внесення пропозицій про усунення виявлених порушень. Поки що вона невідома, але автор сподівається, що Мінюст висловиться з цього приводу найближчим часом. Відповідний запит до Міністерства направлено на початку січня поточного року.
У результаті такої "нормотворчості" Національного банку України виникла ситуація, коли банки, економічним інтересам яких в момент видання зазначеної нелегітимної постанови Правління НБУ її дія була вигідною, з радістю зустріли появу цього документа, пояснюючи клієнтам-вкладникам, які на законних підставах у грудні 2004 р. вимагали повернення депозитів, свою неможливість виконати грошові зобов'язання за раніше укладеними депозитними договорами існуванням форс-мажору у зв'язку з дією вищезгаданої постанови контролюючого органу.
Однак, чи були правомірними дії українських банкірів, які взяли на озброєння постанову Правління НБУ від 30.11.2004 р. № 576, і які посилаються на неї, як на обставину непереборної сили, що має звільнити їх від відповідальності за невиконання договірних зобов'язань перед вкладниками?
На думку автора, яка до речі в даний час відстоюється в одному з районних судів м. Полтави у справі за позовом до комерційного банку, — ні.
По-перше, відповідно до ст. 526 ЦКУ зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу та інших актів цивільного законодавства.
По-друге, відповідно до ст. 525 ЦКУ одностороння відмова від зобов'язання не допускається, якщо інше не встановлено договором чи законом. Одностороння відмова вкладника від договору банківського вкладу, що тягне повернення на його вимогу суми вкладу, передбачена законом (ч. 2 ст. 1060 ЦКУ), а тому є правомірною.
Щодо відмови банку видати на вимогу вкладника належний йому вклад разом з нарахованими на нього відсотками, яка обґрунтовується посиланням на постанову Правління НБУ від 30.11.2004 р. № 576, не може бути визнана правомірною, оскільки постанови Правління Національного банку України є не законами, а підзаконними нормативно-правовими актами, до числа яких зазначена постанова також не може бути віднесена через не набрання нею законної сили внаслідок причин, викладених вище.
По-третє, неодмінною умовою цивільно-правової відповідальності є наявність вини, що передбачено ч. 1 ст. 614 ЦКУ, згідно з якою особа, що порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом.
Однак з будь-якого правила існують винятки, одним з яких є норма, що стосується відповідальності боржника за порушення грошового зобов'язання. Так, спеціальною нормою, встановленою ч. 1 ст. 625 ЦКУ, є положення про те, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання — тобто незалежно від того, виникла така неможливість з його вини чи випадково.
При цьому слід зазначити, що згідно з ч. 1 ст. 614 ЦКУ особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язань.
Таким чином, банківські установи, які не виконали свої грошові зобов'язання по поверненню на вимогу вкладників депозитів, з одного боку, не звільняються від відповідальності за неможливість такого виконання в силу ч. 1 ст. 625 ЦКУ, а з іншого, якщо вони посилаються на ст. 614 ЦКУ, — мають довести, які заходи вони вжили для належного виконання зобов'язань (наприклад, чи оскаржували вони постанову Правління НБУ від 30.11.2004 р. № 576).
По-четверте, ще раз підкреслимо, що відповідно до ч. 2 ст. 1060 ЦК України за договором банківського вкладу незалежно від його виду банк зобов'язаний видати вклад або його частину за першою вимогою вкладника. Без будь-яких винятків, встановлених будь-яким нормативним актом! Умова договору про відмову від права на одержання вкладу за першою вимогою є нікчемною.
По-п'яте, відповідно до ч. З ст. 1058 ЦК України до відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунку, які містяться в главі 72 ЦКУ, згідно зі ст. 1074 якої обмеження права клієнта щодо розпорядження грошовими коштами, які знаходяться на його рахунку, не допускається, крім випадків обмеження права розпоряджання рахунком за рішенням суду у випадках, встановлених законом. А згідно з частинами 1, 2 ст. 1066 ЦКУ банк зобов'язаний виконувати розпорядження клієнта про видачу відповідних сум з рахунка та має право використовувати грошові кошти на рахунку клієнта, гарантуючи його право безперешкодно розпоряджатися цими коштами.
|
Враховуючи все вищевикладене, а також той факт, що Україна є, чи намагається бути, правовою державою, основною ознакою якої є верховенство закону та неухильне його дотримання (навіть в умовах політичних криз та негараздів), автор сподівається, то українське правосуддя з притаманною йому незалежністю вивчить докази та аргументацію як вкладників, так і комерційних банків, та оцінить їх за своїм власним переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді, а не з точки зору політичної доцільності чи революційної необхідності, які, на жаль, останнім часом нерідко стали підміняти законність. |