Найпоширенішими з усіх різновидів цивільних правовідносин є зобов'язання, зміст яких становить обов'язок боржника вчинити на користь кредитора певну дію (наприклад, передати майно, сплатити гроші, виконати роботу тощо) та відповідне право кредитора вимагати від боржника її вчинення. Проте саме лише існування такого зобов'язання ще не є гарантією того, що боржник таки виконає необхідні дії на користь кредитора — адже навіть у разі застосування мір відповідальності щодо несумлінного боржника в останнього може просто не знайтися необхідного для задоволення вимог кредитора майна. З метою ж уникнення таких випадків цивільним законодавством передбачено можливість застосування спеціальних заходів майнового характеру, які спонукатимуть боржника до належного виконання його зобов'язань — мова йде про способи забезпечення виконання зобов'язання, підстави виникнення та порядок застосування яких врегульовано положеннями глави 49 Цивільного кодексу України (далі — ЦК).
Одним із таких видів забезпечення виконання зобов'язання є притримання — його сутність полягає у тому, що кредитору, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або вказаній ним особі, надано право у разі невиконання боржником у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків притримувати цю річ у себе до тих пір, поки відповідне зобов'язання не буде виконано боржником (ч. 1 ст. 594 ЦК). Таким чином, з наведеного визначення вбачається, що притримання як спосіб забезпечення зобов'язання може бути використано кредитором лише у разі одночасної наявності трьох наступних умов:
· предметом притримання може бути лише належна боржникові річ — тобто за ст. 179 ЦК, предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки (майнові ж права, роботи та послуги ні за яких умов предметом притримання визнані бути не можуть);
· притриманням речі боржника, за загальним правилом, можуть забезпечуватися тільки вимоги кредитора про оплату цієї речі або відшкодування пов'язаних з нею витрат чи інших збитків (щоправда, якщо договором або законом не встановлено інше, то згідно з ч. 2 ст. 594 ЦК притриманням речі можуть забезпечуватися також й інші вимоги кредитора);
· право притримання виникає у кредитора лише у випадку, коли боржник прострочив виконання відповідного зобов'язання хоча б на один день — до цього моменту кредитор не вправі залишати в себе річ, якщо його обов'язком є передання речі незалежно від сплати боржником її вартості чи відшкодування збитків (адже це призвело б до того, що боржник, який у частині отримання речі є кредитором, сам би обґрунтовано притримував належні іншій стороні грошові кошти, які згідно зі ст. 177 ЦК також визнаються річчю).
Характерною особливістю виникнення права притримання є те, що це єдиний з усіх передбачених цивільним законодавством видів забезпечення зобов'язань, який виникає безпосередньо внаслідок прямої вказівки закону й не потребує додаткової регламентації у договорі між кредитором та боржником. Отже, враховуючи, що норми ЦК, присвячені притриманню, не мають диспозитивного характеру, виникнення права на притримання пов'язано лише з наявністю вищенаведених умов і не залежить ані від волі боржника, ані від бажання кредитора — відмовитися від права на притримання не можна (така відмова буде вважатися нікчемною). Втім, оскільки притримання є все ж таки правом, а не обов'язком кредитора, саме від волевиявлення останнього залежить те, чи скористається він наданим йому законом правом або ні. На практиці найчастіше у ролі кредиторів, які правомірно притримують річ боржника, виступають комісіонери, що для забезпечення своїх вимог за договором комісії притримують річ, яка має бути передана комітентові; перевізники, що притримують переданий їм для перевезення вантаж з метою забезпечення внесення провізної плати та інших платежів; а також підрядники, які у разі несплати замовником встановленої ціни роботи чи іншої суми, належної підрядникові у зв'язку з виконанням договору підряду, притримують річ, що є результатом їхньої роботи.
Як уже було зазначено, право на притримання виникає у кредитора лише за умови прострочення боржником виконання відповідного зобов'язання. З цього моменту кредитор може цілком правомірно притримати в себе річ, але він згідно з ч. 1 ст. 595 ЦК повинен негайно повідомити про це боржника. Такий обов'язок кредитора має досить велике практичне значення за обставин, коли боржник, річ якого притримує кредитор, має намір передати право власності на неї іншій особі — адже за ч. 2 ст. 596 ЦК боржник вправі так вчинити лише за умови повідомлення майбутнього набувача цієї речі про факт її притримання кредитором. Ця вимога цивільного законодавства пояснюється тим, що кредитор зберігає за собою право притримувати річ, що в нього знаходиться, і в тому разі, коли право власності на неї внаслідок оплатного чи безоплатного відчуження або ж в порядку універсального правонаступництва (купівля-продаж, дарування, спадкування, реорганізація юридичної особи тощо) набула третя особа (ч. 3 ст. 594 ЦК). Це дозволяє вважати, що право притримання, так само як і застава, слідує за річчю і в особи разом із правом власності на цю річ виникає й відповідне обтяження, про що, звісно, особа-набувач має бути наперед повідомлена (адже такий стан речей суттєво утруднює для нового власника процес користування майном, а тому може істотно вплинути на ціну речі, яка є предметом притримання. Наприклад, згідно зі ст. 659 ЦК покупець, якого не було завчасно попереджено про всі права третіх осіб на продану йому річ, вправі вимагати від продавця відповідного зниження ціни або ж, взагалі, розірвання договору, якщо він не знав і не міг знати про існуючі обтяження товару правами третіх осіб).
На кредиторові, який притримує річ боржника у себе, згідно з положеннями ч. 4 ст. 594 ЦК лежить ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження притриманої речі (за умови, що інше не встановлено законом). Враховуючи ж, що кредитор відповідно до ч. 2 ст. 595 ЦК відповідає також і за втрату, псування або пошкодження речі, яку він притримує в себе, якщо це сталося з його вини, можна дійти висновку, що кредитор завжди несе відповідальність за знищення чи пошкодження притримуваної ним речі, за винятком випадків, коли втрата, псування чи пошкодження речі є наслідком винних діянь третіх осіб (зверніть увагу, що нормами цивільного законодавства не передбачено обов'язку кредитора здійснювати схов речі, яку він притримує, а тому правила глави 66 ЦК, зокрема, щодо обсягу відповідальності кредитора за збереження речі, до підтримувальних забезпечувальних зобов'язань не застосовуються).
До кредитора, який притримує у себе річ боржника, в результаті лише самого використання права притримання не переходить не тільки право власності на цю річ (ч. 1 ст. 596 ЦК), а і право користування нею (ч. З ст. 595 ЦК). У випадку ж, коли кредитор все-таки користується притримуваною ним річчю, зважаючи на те, що таке користування є неправомірним, він зобов'язаний відшкодувати власникові притримуваної речі збитки, завдані таким користуванням (у тому числі й ті, що завдані внаслідок звичайного зносу речі під час її використання), а також повернути йому усі отримані майнові вигоди від використання притримуваної речі — адже за таких обставин має місце безпідставне збагачення кредитора за рахунок боржника (захист майнових інтересів останнього здійснюється за допомогою позадоговірних зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного набуття чи збереження майна та регулюються главою 83 ЦК).
Поряд з тим, що кредитор, який правомірно притримує річ боржника, не набуває на неї ані права власності, ані права користування, він на цілком законних підставах здійснює володіння притриманою річчю й навіть може нею розпорядитися, звернувши на цю річ стягнення для задоволення своїх вимог. При цьому згідно зі ст. 597 ЦК вимоги кредитора, який притримує у себе річ, задовольняються з її вартості у порядку, передбаченому для заставних відносин (порядок реалізації предмета застави регулюється положеннями ст. 591. ЦК). Таким чином, кредитор (так само як і заставодержатель на предмет застави) не набуває у разі невиконання боржником забезпеченого зобов'язання прав на предмет притримання автоматично — для цього він повинен ініціювати реалізацію притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів (якщо інше не встановлено договором чи законом). Проведення публічних торгів має здійснюватися згідно з Положенням про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації заставленого майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22. 12. 1997 р. (далі — Положення).
При звернені стягнення на предмет притримання необхідно пам'ятати, що боржник відповідно до змісту п. З згаданого Положення у будь-який час до моменту продажу предмета притримання все ще в змозі припинити його реалізацію — для цього боржникові необхідно лише повністю виконати забезпечену притриманням вимогу та відшкодувати кредиторові витрати, понесені ним у зв'язку з пред'явленням відповідної вимоги та зверненням стягнення. За таких обставин кредитор повинен буде повернути боржникові належну йому річ, яка становила предмет притримання, не вимагаючи при цьому від боржника сплати жодних інших сум. У разі ж, якщо боржник не скористається вказаною можливістю зберегти своє майно, що є предметом притримання, воно буде продано тій особі, яка запропонує на публічних торгах найвищу ціну (п. 11 Положення).
У випадку, якщо публічні торги буде оголошено такими, що не відбулися (нагадаємо, що це можливо у разі відсутності покупців, наявності лише одного покупця або ж несплати переможцем публічних торгів у десятиденний термін з дня їх закінчення належної суми), предмет притримання може бути за згодою боржника та кредитора переданий у власність останнього за початковою ціною (якщо інше не встановлено договором або законом). Якщо ж боржник чи кредитор не погодяться на такий варіант розвитку подій, то згідно з п. 18 Положення мають бути призначені повторні публічні торги, але не раніше, ніж через місяць з часу проведення перших. При цьому на повторних публічних торгах початкова вартість притриманої речі у разі наявності згоди кредитора може бути зменшена, але не більше ніж на тридцять відсотків.
Цілком можливою є й ситуація, коли сума, яка була одержана від реалізації предмета притримання, виявиться недостатньою для задоволення вимог кредитора — за таких обставин він має право отримати грошові кошти, яких не вистачає для покриття його вимог, з іншого майна боржника в порядку черговості відповідно до ст. 112 ЦК (знову ж таки за умови, що інше не встановлено договором або законом).
Слід мати на увазі, що правило ст. 597 ЦК про задоволення вимог кредитора з вартості притримуваної ним речі у порядку, передбаченому для задоволення вимог, забезпечених заставою, жодною мірою не свідчить про трансформацію права притримання у право застави — ці два види забезпечення зобов'язань, незважаючи на їх певну спорідненість, є все ж таки окремими інститутами цивільного права. У даному ж випадку законодавець просто замість визначення спеціального порядку звернення стягнення на предмет притримання (адже такий спосіб забезпечення зобов'язань, як притримання, у вітчизняному законодавстві з'явився лише з прийняттям ЦК 2003 року) використав відомий уже досить тривалий час порядок звернення стягнення на заставлене майно. Найбільш же суттєва відмінність права притримання речі від застави полягає насамперед у тому, що заставою забезпечуються лише ті вимоги кредитора, які вказані у договорі застави чи в законі (наприклад, у ч. 6 ст. 694 ЦК прямо зазначено, що з моменту передання товару, проданого в кредит, і до його оплати продавцю належить право застави на цей товар), у той час як притриманням може бути забезпечена майже будь-яка вимога кредитора, обумовлена порушенням боржником своїх договірних зобов'язань. Крім того, застава забезпечує вимоги кредитора ще до моменту виникнення підстав для звернення стягнення на заставлене майно (тобто до порушення боржником забезпечуваного нею зобов'язання), тоді як право притримання, навпаки, забезпечує вимоги кредитора лише після порушення боржником відповідного зобов'язання (тобто вже після виникнення підстав для звернення стягнення на річ, яка є предметом притримання). Щодо підстав припинення права на притримання, то їх декілька: перш за все, це належне виконання боржником основного зобов'язання, по-друге — задоволення вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує, або ж набуття кредитором права власності на цю річ, і, по-третє — припинення основного зобов'язання внаслідок інших (окрім виконання) загальних підстав припинення зобов'язань, що містяться у главі 50 ЦК (наприклад, домовленість сторін, зарахування зустрічних однорідних вимог, прощення боргу тощо).