ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ
06.05.2005 N 01-8/784
Господарські суди України
Про практику застосування господарськими
судами законодавства про захист прав на об'єкти
авторського права і суміжних прав
(за матеріалами справ, розглянутих у касаційному
порядку Вищим господарським судом України)
У порядку інформації та для врахування у розгляді справ
надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів у
справах, пов'язаних із захистом прав на об'єкти авторського права
і суміжних прав, судові рішення в яких переглянуто в касаційному
порядку Вищим господарським судом України.
1. Якщо позивач на час вирішення спору у справі не має
можливості подати на вимогу суду оригінали договорів на
підтвердження своїх авторських майнових прав, суд з метою
встановлення обставин справи витребовує необхідні докази за
правилами статті 38 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) від інших підприємств та організацій незалежно від їх
участі у справі.
Вищий господарський суд України розглянув касаційну скаргу
товариства з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "С"
(далі - ТОВ "ТРК "С") на рішення місцевого господарського суду та
постанову апеляційного господарського суду зі справи за позовом
ТОВ "ТРК "С" до товариства з обмеженою відповідальністю
"Телерадіокомпанія "Л" (далі - ТОВ "ТРК "Л") про стягнення
компенсації за порушення авторського права в сумі 82500 грн.
У 2003 році постановою Вищого господарського суду України
було скасовано попередні судові рішення місцевого та апеляційного
господарських судів з даної справи, а справу передано на новий
розгляд до господарського суду першої інстанції. Мотивом постанови
касаційної інстанції зазначено неповне встановлення судами першої
та апеляційної інстанцій обставин, що мають значення для
правильного вирішення спору. Відповідно до вказівок, що містилися
у постанові касаційної інстанції, суд першої інстанції під час
нового розгляду справи повинен був з'ясувати:
який саме обсяг авторських прав передавався компанією "RM"
компанії "IF" і останньою - ТОВ "ТРК "С" та стосовно якого періоду
часу і чи дотримано при цьому вимоги Закону ( 3792-12 ) щодо
авторського договору;
яким у зв'язку з цим є обсяг авторського права ТОВ "ТРК "С"
щодо аудіовізуального твору - телесеріалу.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні позову
відмовлено. Мотивами рішень судових інстанцій по суті спору
зазначено те, що:
- договір про співробітництво в організації українського
телебачення та додаткова угода до цього договору, укладені
ТОВ "ТРК "С" і компанією "IF", не є авторським договором про
передачу виключного права на використання твору, оскільки не
містять визначеного обсягу виключних авторських прав позивача;
- позивачем не доведено належності йому майнових прав автора,
оскільки ним не подано на вимогу суду оригіналів авторських
договорів, що підтверджують ці права.
ТОВ "ТРК "С" звернулося до Вищого господарського суду України
з касаційною скаргою, в якій просило зазначені судові рішення зі
справи скасувати. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судові
інстанції дійшли помилкового висновку про відсутність у позивача
майнових прав автора на використання твору, оскільки, на думку
скаржника, наявність цих прав підтверджується державним
посвідченням на прокат, тиражування, розповсюдження та публічний
показ чи демонстрування кіно- і відеофільмів, виданим йому в
установленому порядку Міністерством культури України (далі -
прокатне посвідчення).
Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями
обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність скасування прийнятих у
справі рішення і постанови та передачі справи на новий розгляд до
суду першої інстанції з урахуванням такого.
Суд апеляційної інстанції у справі дійшов суперечливих
висновків про обставини справи. Спочатку в оскаржуваній постанові
судом апеляційної інстанції було констатовано встановлення таких
фактичних даних у справі:
- відповідно до договорів від 15.09.2000, договору від
18.09.2000 товариство з обмеженою відповідальністю "Н" доручило і
отримало сценарій, режисерську розробку і постановку, оригінальну
музику "пілотної серії багатосерійного телевізійного художнього
фільму під умовною назвою "А";
- за договором від 17.08.2001 про передачу виключного права
на використання серій телефільму "А", укладеним товариством з
обмеженою відповідальністю "Н" і товариством з обмеженою
відповідальністю "П", остання особа вправі розпоряджатися
переданими правами, в тому числі укладати від свого імені договори
з переуступки прав;
- виключні права на демонстрування серій телефільму "А"
передавалися послідовно за договорами від 21.08.2001 між
товариством з обмеженою відповідальністю "П" і товариством з
обмеженою відповідальністю "Ф"; від 16.10.2001 між товариством з
обмеженою відповідальністю "Ф" і товариством з обмеженою
відповідальністю "ФФ"; від 16.10.2001 між товариством з обмеженою
відповідальністю "ФФ" і компанією "IF" (пункт 1.4 договору);
- за ліцензійною угодою від 24.12.2001 компанія "IF" передало
компанії "RM" виключне право на показ телесеріалу "А" з правом
переуступки виключного права третім особам;
- за ліцензійною угодою від 04.01.2002 компанія "RM"
(ліцензіар) передало "IF" (ліцензіату) виключне право на
триразовий телевізійний показ телесеріалу "А" на території України
з правом дозволити ТОВ "ТРК "С" показ цього твору;
- згідно з договором про співробітництво в організації
українського телебачення та додатковою угодою до цього договору
компанія "IF" передала ТОВ "ТРК "С" виключне право на
демонстрування на території України аудіовізуального твору -
телесеріалу "А" терміном до 01.07.2004;
- згідно з протоколом від 25.06.2002 зафіксовано трансляцію
однієї з серій телесеріалу "А" з телеканалу "РТР" на відеокасеті
із записом трансляції, який зроблено на квартирі абонента ТОВ "ТРК
"Л" з 19 год. 55 хв. до 20 год. 46 хв. через належні йому мережі
кабельного телебачення;
- за прокатним посвідченням ТОВ "ТРК "С" належить ексклюзивне
право на триразовий показ телесеріалу "А" на території України без
права передачі дозволу третім особам.
Однак після констатації цих фактів в оскаржуваній постанові
апеляційної інстанції зазначено, що позивачем не доведено
належність йому майнових прав автора на телесеріал "А", оскільки
ним не подано на вимогу суду оригіналів авторських договорів, що
підтверджують ці права.
Причиною спору зі справи стало питання про наявність
порушення майнових авторських прав ТОВ "ТРК "С".
Відповідно до частини першої статті 11 Закону України "Про
авторське право і суміжні права" ( 3792-12 ) (далі - Закон)
первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор
твору.
Частиною 1 статті 31 Закону ( 3792-12 ) передбачено:
"Автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати
свої майнові права будь-якій іншій особі повністю чи частково з
оформленням такої передачі авторським договором.
Майнові права, що передаються за авторським договором, мають
бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському
договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані".
Відповідно до приписів статті 32 Закону ( 3792-12 ):
"Автору та іншій особі, яка має авторське право, належить
виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору
будь-яким одним або всіма відомими особами на підставі авторського
договору.
Використання твору будь-якою особою допускається виключно на
основі авторського договору, за винятком випадків, передбачених
статтями 21-25 цього Закону (частина 1 статті 32 Закону
( 3792-12 ).
Передача права на використання твору іншим особам може
здійснюватися на основі авторського договору про передачу
виключного права на використання твору або на основі авторського
договору про передачу невиключного права на використання твору"
(частина 2 статті 32 Закону ( 3792-12 ).
У частині 8 статті 33 Закону ( 3792-12 ) визначено, що усі
майнові права на використання твору, які передаються за авторським
договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не
зазначені в авторському договорі як передані суб'єктом авторського
права, вважаються такими, що не передані, і зберігаються за ним.
Згідно зі статтею 1 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (далі - ГПК України) право на звернення з
позовом до господарського суду пов'язується з порушенням або
оспорюванням прав і охоронюваних законом інтересів позивача. За
новим розглядом справи відповідно до вказівок Вищого
господарського суду України господарським судам першої та
апеляційної інстанцій необхідно було з'ясувати обсяг авторських
майнових прав на телесеріал "А", отриманих ТОВ "ТРК "С" відповідно
до авторського договору. Однак у встановленні цієї обставини суд
апеляційної інстанції дійшов суперечливих висновків, що є
порушенням вимог частини першої статті 43 ГПК України, відповідно
до якої господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім
переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному
розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності,
керуючись законом.
У встановленні обставин справи судовими інстанціями не
використано усіх можливостей для витребування необхідних доказів.
Відповідно до частин другої та третьої статті 36 ГПК України
( 1798-12 ):
"Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином
засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише
частина документа, подається засвідчений витяг з нього.
Оригінали документів подаються, коли обставини справи
відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими
документами, а також в інших випадках на вимогу господарського
суду".
Якщо ТОВ "ТРК "С" на час розгляду спору у справі не мало
змоги подати на вимогу суду оригінали договорів на підтвердження
своїх авторських майнових прав, судові інстанції мали витребувати
необхідні докази за правилами статті 38 ГПК України ( 1798-12 )
від інших підприємств та організацій незалежно від їх участі у
справі. Крім того, судами не обґрунтовано з посиланням на вимоги
чинного законодавства необхідність подання позивачем виключно
оригіналів цих договорів, а не їх належним чином засвідчених
копій.
Отже, судові інстанції припустилися порушення вимог частини
першої статті 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) щодо прийняття судового
рішення за результатами обговорення усіх обставин справи і частини
першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного, повного і
об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх
сукупності. Тому не можна вважати, що судовими інстанціями
достатньо повно з'ясовані обставини справи, необхідні для
правильного вирішення спору зі справи. Відповідно до частини
першої статті 111-10 ГПК України ( 1798-12 ) підставами для
скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного
господарського суду або постанови апеляційного господарського суду
є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи
процесуального права.
Касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання
про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних
доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти
докази.
У повторному новому розгляді справи суду першої інстанції
слід було витребувати необхідні докази відповідно до правил
ГПК України ( 1798-12 ), належним чином оцінити їх, встановити
обставини справи та дати їм правову оцінку відповідно до вимог
матеріального права.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України
касаційну скаргу задовольнив частково: рішення місцевого
господарського суду і постанову апеляційного господарського суду з
цієї справи скасував; справу передав на новий розгляд до
господарського суду першої інстанції.
2. Для роз'яснення питання про те, що є частиною твору, яка
може використовуватися самостійно (у тому числі й оригінальна
назва твору), відповідно до припису статті 9 Закону України "Про
авторське право і суміжні права" ( 3792-12 ) необхідні спеціальні
знання спеціалістів у галузі літературознавства. Для з'ясування
цієї обставини суд має призначити судову експертизу.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, позов товариства з
обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія "Н" (далі -
ТОВ "ТРК "Н") до товариства з обмеженою відповідальністю
"Телерадіокомпанія "А" (далі - ТОВ "ТРК "А") про заборону дій, що
порушують авторське право, та стягнення 9250000 грн. компенсації
за порушення майнових авторських прав задоволено частково:
ТОВ "ТРК "А" заборонено здійснення будь-яких дій, що порушують
майнові авторські права ТОВ "ТРК "Н", у тому числі використовувати
в будь-який спосіб оригінальну назву твору, найменування проекту
"Радіоканал Ш", а також введення позначення "Ш" у господарський
оборот; з відповідача на користь позивача стягнуто 5000000 грн.
компенсації. Рішення судових інстанцій по суті спору мотивовано, з
посиланням на статті 7, 9, 15, 32, 52 Закону України "Про
авторське право і суміжні права" ( 3792-12 ) (далі - Закон), тим,
що ТОВ "ТРК "Н" доведено вчинення ТОВ "ТРК "А" дій, які порушують
майнові права позивача як суб'єкта авторського права на твір
"Проект "Радіоканал Ш" у трансляції радіопередач.
ТОВ "ТРК "А" звернулося до Вищого господарського суду України
з касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення судових
інстанцій у цій справі по суті спору і прийняти нове рішення, яким
відмовити в позові повністю. З посиланням на неправильне
застосування судовими інстанціями вимог статей 9, 15 та 52 Закону
( 3792-12 ) та статті 27 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (далі - ГПК України) скаргу мотивовано тим,
що:
- ТОВ "ТРК "Н" не отримано права забороняти використання
твору іншим особам;
- ТОВ "ТРК "А" не використовує твір "Проект "Радіоканал Ш", а
тому і не порушує майнових прав позивача;
- ТОВ "ТРК "А" не використовувало оригінальну назву твору,
оскільки слово "ш" є лише частиною назви твору;
- судовими інстанціями прийнято рішення по суті спору, що
стосується прав громадянина Є. та закритого акціонерного
товариства "Телерадіокомпанія "Л", яких не було залучено до участі
у справі.
Перевіривши повноту встановлення обставин справи та
правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального
і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про наявність підстав для скасування судових рішень і
передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Причиною спору у справі стало питання про наявність порушення
ТОВ "ТРК "А" майнових прав ТОВ "ТРК "Н" шляхом використання в
радіопередачах і програмах мовлення відповідача оригінальної назви
твору, суб'єктом авторського права на який є позивач.
Відповідно до пункту "а" статті 50 Закону ( 3792-12 )
порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає
підстави для судового захисту, є вчинення будь-якою особою дій,
які порушують особисті немайнові права суб'єктів авторського права
і (або) суміжних прав, визначені статтями 14 і 38 цього Закону, та
їх майнові права, визначені статтями 15, 39, 40 і 41 цього Закону,
з урахуванням передбачених статтями 21-25, 42 і 43 цього Закону
обмежень майнових прав.
В абзаці п'ятому статті 1 Закону ( 3792-12 ) визначено, що
"виключне право - майнове право особи, яка має щодо твору,
виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи
відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання
цих об'єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на
видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим
особам у межах строку, встановленого цим Законом."
Відповідно до частини 1 статті 15 Закону ( 3792-12 ) до
майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право)
належать: виключне право на використання твору; виключне право на
дозвіл або заборону використання твору іншими особами. А згідно з
положеннями частини 3 цієї статті виключне право автора (чи іншої
особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання
твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти
будь-яке використання твору іншими особами.
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про
телебачення і радіомовлення" (в редакції Закону України від
21.12.1993 N 3759-XII ( 3759-12 ), припис якої був чинним на час
виникнення спірних відносин), телерадіоорганізації належить
авторське право на створені нею передачі (фільми) і програми, а
також авторські права, одержані відповідно до укладених нею
договорів.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 8 Закону ( 3792-12 )
об'єктами авторського права є твори у галузі науки, літератури і
мистецтва, а саме літературні письмові твори белетристичного,
публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру
(книги, брошури, статті тощо).
Згідно зі статтею 9 Закону ( 3792-12 ) частина твору, яка
може використовуватися самостійно, у тому числі й оригінальна
назва твору, розглядається як твір і охороняється відповідно до
цього Закону.
У рішеннях судових інстанцій зі справи встановлено, що
змістом договору від 02.08.2002 між ЗАТ ТРК "Л" та ТОВ "ТРК "А" є
передача саме твору під назвою "Радио Ш", а не знака для товарів і
послуг. Однак судовими інстанціями не встановлено:
- хто є суб'єктом авторських прав на твір "Радио Ш";
- як співвідносяться між собою твір "Проект "Радиоканал Ш"
(эфирное наполнение, рубрики, подпрограммы) та твір "Радио Ш",
тобто чи є ці твори за своїм змістом різними об'єктами авторського
права або одним і тим же об'єктом авторського права.
Відповіді на ці питання необхідні для визначення обсягу прав
і обов'язків сторін щодо предмету спору в даній справі.
Згідно з частиною другою статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 )
касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання
про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних
доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти
докази. Тому встановлення фактичних даних про суб'єкта авторських
прав на твір під назвою "Радио Ш", а також про співвідношення
цього твору з твором "Проект "Радиоканал Ш" (эфирное наполнение,
рубрики, подпрограммы)" має бути здійснено за новим розглядом
справи у суді першої інстанції.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями, за договором
від 02.08.2002 ЗАТ ТРК "Лідер" передано відповідачеві право на
використання твору під назвою "Радио Ш". Тому ЗАТ ТРК "Лідер" має
бути залучене до участі у справі за новим розглядом, оскільки
вирішення спору у цій справі стосується його права на зазначений
твір.
Для роз'яснення питання про те, що є частиною твору, яка може
використовуватися самостійно, у тому числі й оригінальна назва
твору, відповідно до припису статті 9 Закону ( 3792-12 ) необхідні
спеціальні знання спеціалістів у галузі літературознавства. Отже,
для з'ясування цієї обставини суд першої інстанції за новим
розглядом справи має призначити судову експертизу відповідно до
вимог статей 41, 42 ГПК України ( 1798-12 ).
З огляду на викладене Вищий господарський суд України
касаційну скаргу ТОВ "ТРК "А" задовольнив частково: судові акти
місцевого та апеляційного господарських судів з цієї справи
скасував; справу передав на новий розгляд до господарського суду
першої інстанції.
3. Організації колективного мовлення повинні довести
наявність у них прав на управління авторськими правами певного
кола авторів, а особи, які використовують твори, виконання,
програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), повинні
подавати цим організаціям визначені законодавством звіти.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову
державного підприємства "Українське агентство з авторських та
суміжних прав" (далі - ДП "УААСП") до підприємства кабельного
телебачення товариства з обмеженою відповідальністю "А" про
стягнення авторської винагороди в сумі 12558,15 грн. відмовлено.
Рішення та постанова мотивовані тим, що позивач не довів наявності
у нього повноважень на представництво інтересів авторів.
ДП "УААСП" звернулося до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого
господарського суду та постанову апеляційної інстанції скасувати і
передати справу на новий розгляд до господарського суду першої
інстанції. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями неповно
з'ясовані усі обставини справи, а висновки, яких дійшов суд, не
відповідають обставинам справи.
Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями
фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення
касаційної скарги з огляду на таке.
Причиною спору в даній справі стало питання про наявність у
відповідача обов'язків щодо сплати авторської винагороди
організації колективного управління майновими правами.
Відповідно до статті 47 Закону України "Про авторське право
та суміжні права" ( 3792-12 ) (далі - Закон) суб'єкти авторського
права і (або) суміжних прав можуть, зокрема, доручати управління
своїми майновими правами на колективній основі відповідним
державним організаціям, установчі документи яких передбачають
здійснення функцій колективного управління майновими правами.
Абзацом другим частини 1 статті 48 Закону також передбачено, що
організації колективного управління діють на основі статутів, що
затверджуються в установленому порядку і в межах повноважень,
одержаних від суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав.
У частині 3 статті 48 Закону зазначено, що повноваження на
колективне управління майновими правами передаються організаціям
колективного управління авторами та іншими суб'єктами авторського
права і (або) суміжних прав на основі договорів, укладених у
письмовій формі.
У свою чергу особи, які використовують твори, виконання,
програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), зобов'язані
надавати організаціям колективного управління точний перелік
використаних творів, виконань, примірників фонограм (відеограм),
програм мовлення разом з документально підтвердженими даними про
одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати
організаціям колективного управління винагороду в передбачений
термін і в обумовленому розмірі.
Таким чином, за змістом Закону ( 3792-12 ), організації
колективного мовлення, якою є й позивач, повинні довести наявність
у них прав на управління авторськими правами певного кола авторів,
а в свою чергу особи, які використовують твори, виконання,
програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), повинні
надавати певні звіти цим органам. Саме із змісту цих звітів та
наявності у організації колективного мовлення прав на
представництво інтересів авторів, твори яких зазначено у звітах,
можна зробити висновок про правомірність вимог позивача та
необхідність їх задоволення чи відмови в їх задоволенні. Проте на
порушення вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (далі - ГПК України) судові інстанції неповно
та однобічно дослідили обставини справи. Зокрема, незважаючи на
те, що і Законом, і укладеною позивачем та відповідачем
ліцензійною угодою про виплату авторської винагороди за публічне
сповіщення обнародуваних творів передбачено обов'язок саме
відповідача надавати звіти про використання творів, виконання,
програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), судом такі
звіти було витребувано лише у позивача, що порушило принцип
змагальності сторін та не відповідає вимогам Закону.
Таким чином, судові інстанції припустилися порушення вимог
частини першої статті 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) щодо прийняття
судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи
і частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного,
повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин
справи в їх сукупності.
Відповідно до статті 111-7 ГПК України, ( 1798-12 )
переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна
інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи
перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
Вищий господарський суд України в своїй постанові вказав, що
у новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно
встановити зазначені у цій постанові обставини, а саме наявність
звітів відповідача з зазначенням творів, які були ним використані,
та наявність у позивача прав на представництво авторів, які
володіють авторськими правами на ці твори, надати доводам сторін і
поданим ними доказам належну правову оцінку та вирішити спір
згідно з вимогами закону.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України
касаційну скаргу задовольнив: судові акти місцевого та
апеляційного господарських судів скасував; справу передав на новий
розгляд до господарського суду першої інстанції.
4. До спірних відносин мають застосовуватись законодавчі
акти, що були чинними на час вирішення господарським судом спору
зі справи.
Дочірнє підприємство "Е" (далі - ДП "Е") звернулося до
місцевого господарського суду з позовом до товариства з обмеженою
відповідальністю ТОВ "Х" та приватного підприємства "F" (далі -
ПП "F") про: зобов'язання відповідачів опублікувати в газеті
"Голос України" дані про допущені порушення авторського права
позивача з вибаченням на його адресу та припинити дії, що
порушують авторське право позивача; стягнення компенсації в сумі
9250000 грн. і відшкодування моральної шкоди в сумі 1000000 грн.,
усього - 10250000 грн.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, в задоволенні позову
ДП "Е" до ПП "F" відмовлено; провадження у справі за позовом до
ТОВ "Х" припинено на підставі пункту 4 частини першої статті 80
Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 ). У
рішенні суду першої інстанції зазначено, що ДП "Е" до прийняття
рішення у справі заявлено про відмову від позову до ТОВ "Х", і за
клопотанням позивача до участі у справі залучено ПП "F". Рішення
судових інстанцій по суті спору, з посиланням на статті 8, 9, 14,
15, 31-33, 50-52 Закону України "Про авторське право і суміжні
права" ( 3792-12 ) (далі - Закон), мотивовано тим, що ПП "F"
доведено право на використання слова "F".
ДП "Е" звернулося до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення судових
інстанцій по суті цієї справи та передати її на новий розгляд.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що згідно з приписами абзацу
другого пункту 10 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного
кодексу України ( 435-15 ) суди мали застосувати до спірних
відносин сторін статтю 433 цього Кодексу, пунктом 4 частини 1 якої
передбачено, що об'єктами авторського права можуть бути й інші
твори.
Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями
обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- громадянином України А. та ТОВ "Х" укладено авторський
договір про передачу (відчуження) майнових прав на твір, предметом
якого у варіаціях є графічне зображення (фантазійне) слова Ф, F
для можливого використання як товарного знака; підтвердженням
виконання цього договору є акт прийому-передачі (відчуження)
майнових прав на твір;
- ТОВ "Х" отримано свідоцтво на знак для товарів і послуг,
об'єктом якого є словесне позначення F, для товарів і послуг 1, 4,
35 та 40 класів МКТП;
- після отримання свідоцтва на знак для товарів і послуг
ТОВ "Х" зареєструвало на своє ім'я домен f.ua в мережі Інтернет,
що підтверджується сертифікатом про реєстрацію домену;
- ТОВ "Х" передало ПП "F" право власності на знак для товарів
і послуг F;
- автором - громадянином Російської Федерації Ж. та
товариством з обмеженою відповідальністю "Лабораторія Т" укладено
авторський договір про передачу (відчуження) майнових прав на
твір, предметом якого у варіаціях є графічне зображення
(фантазійне) як назва твору і літературний опис, як оригінал-макет
для організації в пресі, Інтернет та інших засобах масової
інформації для обнародування твору на виставках та в інших
публічних місцях;
- ТОВ "Лабораторія Т" та ДП "Е" укладено авторський договір
про передачу (відчуження) майнових прав на твір, предметом якого у
варіаціях є графічне зображення (фантазійне) як назва твору і
літературний опис, як оригінал-макет для організації в пресі,
Інтернет та інших засобах масової інформації для обнародування
твору на виставках та в інших публічних місцях.
Причиною спору у справі стало питання про наявність у діях
ТОВ "Х" та ПП "F" порушення авторських майнових прав ДП "Е" шляхом
використання у комерційному обороті твору у формі слова - F.
Судові інстанції дійшли правильного висновку, що використання
ТОВ "Х" та ПП "F" слова F не порушує авторських прав ДП "Е",
оскільки відповідачами доведено правомірність такого використання
за авторським договором.
У рішеннях судових інстанцій зі справи також встановлено, що
відповідачами у справі отримано правоохоронний документ на знак
для товарів і послуг, об'єктом якого є словесне позначення F. Знак
для товарів і послуг є самостійним об'єктом права інтелектуальної
власності з власним правовим режимом, що встановлений у Законі
України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг"
( 3689-12 ). Відповідно до частини 2 статті 16 цього Закону
свідоцтво надає його власнику право використовувати знак та інші
права, визначені цим Законом. А згідно з частиною 4 цієї статті
використанням знака визнається:
"нанесення його на будь-який товар, для якого знак
зареєстровано, упаковку, в якій міститься такий товар, вивіску,
пов'язану з ним, етикетку, нашивку, бирку чи інший прикріплений до
товару предмет, зберігання такого товару із зазначеним нанесенням
знака з метою пропонування для продажу, пропонування його для
продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення);
застосування його під час пропонування та надання будь-якої
послуги, для якої знак зареєстровано;
застосування його в діловій документації чи в рекламі та в
мережі Інтернет, у тому числі в доменних іменах".
Доводи ДП "Е" про необхідність застосування до спірних
відносин сторін у справі норм ЦК ( 435-15 ) не можуть бути взяті
до уваги, оскільки рішення суду першої інстанції по суті спору з
цієї справи прийнято у 2003 році, і отже до спірних відносин мають
застосовуватись законодавчі акти, що були чинними на час вирішення
господарським судом спору зі справи.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові
акти місцевого та апеляційного господарських судів залишив без
змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
5. Наявність у суб'єкта підприємницької діяльності -
друкованого засобу масової інформації авторського права на
складений твір у цілому не потребує доказування ним відсутності
порушень з його боку авторських прав на статті, що включені до
цього складеного твору, та (або) доведення того, що ці статті
створено як службові твори.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, відмовлено в
задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю
"Редакція газети "В" (далі - ТОВ "Редакція газети "В") до
приватного підприємства "Б" (далі - ПП "Б") про припинення
порушення авторських прав, стягнення компенсації за їх порушення в
сумі 16500 грн. та відшкодування моральної шкоди в сумі 825 грн.
У рішенні суду першої інстанції з цієї справи з посиланням на
статтю 23 Закону України "Про авторське право і суміжні права"
( 3792-12 ) (далі - Закон) таку відмову в позові мотивовано тим,
що допускається без згоди автора чи іншої особи, яка має авторське
право, відтворення твору, що є поодиноким випадком і не має
систематичного характеру. У постанові апеляційної інстанції з
посиланням на статтю 19 Закону відмова в задоволенні позову
мотивується тим, що позивачем як упорядником збірника не подано
доказів, які підтверджують набуття ним майнових прав авторів
кожного з творів, включених до газети як складеного твору, або
включення до газети службових творів.
ТОВ "Редакція газети "В" звернулося до Вищого господарського
суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати
рішення судових інстанцій у цій справі і прийняти нове рішення,
яким задовольнити позов. Скаргу мотивовано тим, що судовими
інстанціями у справі допущено неправильне застосування статей 16
та 19 Закону ( 3792-12 ).
Перевіривши повноту встановлення обставин справи та
правильність застосування апеляційною інстанцією норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про наявність підстав для скасування
судових рішень і передачі справи на новий розгляд.
Судовими інстанціями дано неправильну юридичну оцінку
встановленим у справі обставинам.
У рішенні суду першої інстанції з цієї справи відмову в
позові мотивовано тим, що допускається без згоди автора чи іншої
особи, яка має авторське право, відтворення твору, що є поодиноким
випадком і не має систематичного характеру, з посиланням на
статтю 23 Закону ( 3792-12 ). Однак місцевим господарським судом
не наведено доводів на користь того, що за встановленими
обставинами справи тиражування відповідачем примірників газети "В"
за липень 2002 року було поодиноким випадком і не мало
систематичного характеру. Відповідно до частини 6 статті 15 Закону
обмеження майнових прав, встановлені статтями 21-25 цього Закону,
здійснюються за умови, що вони не завдаватимуть шкоди використанню
твору і не обмежуватимуть безпідставно законні інтереси автора.
У постанові апеляційної інстанції відмова в задоволенні
позову мотивується тим, що позивачем як упорядником збірника не
подано доказів, які підтверджують набуття ним майнових прав
авторів кожного з творів, включених до газети як складеного твору,
та включення до газети службових творів з посиланням на положення
статті 19 Закону ( 3792-12 ).
Згідно з пунктом 15 частини 1 статті 8 Закону ( 3792-12 )
об'єктом авторського права є, зокрема, збірники творів, збірники
обробок фольклору, енциклопедії та антології, збірники звичайних
даних, інші складені твори за умови, що вони є результатом творчої
праці за добором, координацією або упорядкуванням змісту без
порушення авторських прав на твори, що входять до них як складові
частини. Судові інстанції у справі здійснили виокремлення таких
різних об'єктів авторського права як складений твір у цілому,
носієм авторського права на який є визначений у законі суб'єкт
діяльності друкованого засобу масової інформації, та статті, що
включені до цього складеного твору, авторами яких є журналісти та
інші фізичні особи. Однак вони неправильно зрозуміли правовий
режим авторського права на складений твір у цілому, що визначений
у частині 2 статті 19 Закону. За цією нормою видавцям
енциклопедій, енциклопедичних словників, періодичних збірників,
збірників наукових праць, газет, журналів та інших періодичних
видань належать виключні права на використання таких видань у
цілому. Видавець має право за будь-якого використання таких видань
зазначати в них своє ім'я або вимагати такого зазначення. Автори
творів, включених до таких видань, зберігають виключні права на
використання своїх творів незалежно від видання в цілому, якщо
інше не передбачено авторським договором. За змістом припису даної
норми наявність у суб'єкта діяльності друкованого засобу масової
інформації авторського права на складений твір у цілому не
потребує доказування ним відсутності порушень з його боку
авторських прав на статті, що включені до цього складеного твору,
та (або) доведення, що зазначені статті створено як службові твори
згідно з вимогами статті 16 Закону. Названі факти презюмуються і
не доводяться суб'єктами авторського права на складений твір у
цілому при розгляді справи відповідно до правила частини п'ятої
статті 35 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (далі - ГПК України). За цією нормою факти, які
відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при
розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в
загальному порядку. Отже, неправильне розуміння судовими
інстанціями положень частини 2 статті 19 Закону призвело до
порушення ними правил ГПК України про розподіл обов'язку
доказування між сторонами у справі.
Фактичні дані про особу видавця друкованого засобу масової
інформації входять до предмету доказування у цій справі, оскільки
саме видавцеві, а не редакції газети згідно з частиною 2 статті 19
Закону ( 3792-12 ) належать виключні права на використання такого
видання у цілому. Згідно зі статтею 7 Закону України "Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" ( 2782-12 )
редакція має право виступати засновником (співзасновником),
видавцем, розповсюджувачем. Однак судовими інстанціями у справі не
встановлено, чи виступає редакція газети "В" одночасно видавцем
цього друкованого засобу масової інформації, а отже й носієм
майнових прав, що випливають з авторського права на складений
твір. Виключні майнові права автора визначено у статті 15 Закону.
За змістом даної норми до майнових прав автора (чи іншої особи,
яка має авторське право) належать: а) виключне право на
використання твору; б) виключне право на дозвіл або заборону
використання твору іншими особами. Виключне право автора (чи іншої
особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання
твору іншими особами дає йому право, зокрема, дозволяти або
забороняти відтворення творів; розповсюдження творів шляхом
першого продажу, відчуження іншим способом.
Згідно з частиною другою статті 111-7 ГПК України ( 1798-12 )
касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати
доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання
про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних
доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти
докази. Тому встановлення фактичних даних щодо особи видавця
газети "В" має бути здійснено за новим розглядом справи у суді
першої інстанції.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України
касаційну скаргу задовольнив частково: судові рішення місцевого та
апеляційного господарських судів зі справи скасував; справу
передав на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
6. У розгляді справи господарському суду необхідно
з'ясовувати усі обставини, пов'язані із встановленням суб'єктів
авторського права і передачею (відчуженням) повністю чи частково
прав таких суб'єктів та з наявністю у позивача права на звернення
до господарського суду.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Телерадіокомпанія
"С" (далі - ТОВ "ТРК "С") звернулося до місцевого господарського
суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю
"Телерадіокомпанія "П" (далі - ТОВ "ТРК "П") про стягнення
компенсації за порушення авторського права в розмірі 500
мінімальних розмірів заробітної плати, тобто 82500 грн.; у
позовній заяві також містилася вимога "забезпечити за рахунок
відповідача публікацію в засобах масової інформації України
судового рішення щодо допущеного відповідачем порушення
авторського права позивача".
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено
частково: з ТОВ "ТРК "П" стягнуто на користь ТОВ "ТРК "С"
11800 грн; ТОВ "ТРК "П" зобов'язано здійснити публікацію названого
рішення суду першої інстанції у засобах масової інформації
України.
У прийнятті названих рішення і постанови судові інстанції
виходили з того, що: ТОВ "ТРК "П" допущено порушення прав ТОВ "ТРК
"С" на аудіовізуальний твір - телесеріал "А"; позовні вимоги
узгоджуються з приписами статті 52 Закону України "Про авторське
право і суміжні права" ( 3792-12 ) (далі - Закон). З огляду на
обсяг порушення зазначені вимоги щодо стягнення суми компенсації
підлягають задоволенню частково, у розмірі 100 мінімальних
заробітних плат, тобто 11800 грн.
ТОВ "ТРК "П" звернулося до Вищого господарського суду України
з касаційною скаргою, в якій просило оскаржувані рішення і
постанову в даній справі скасувати і прийняти нове рішення, яким у
задоволенні позову відмовити. Касаційну скаргу мотивовано тим, що:
ТОВ "ТРК "С" не мало й не має виключних авторських прав на
телесеріал "А", і отже в нього відсутні правові підстави для
звернення з позовом про захист таких прав; у зв'язку з цим суд у
розгляді справи припустився неправильного застосування норм Закону
і Господарського процесуального кодексу України ( 1798-12 )
(далі - ГПК України); крім того, судом апеляційної інстанції
порушено вимоги пункту 7 частини першої статті 105 ГПК України.
У відзиві на касаційну скаргу ТОВ "ТРК "С" заперечувало проти
доводів скаржника, посилаючись на те, що: наявність у названого
товариства майнових авторських прав на використання
аудіовізуального твору підтверджено низкою авторських договорів та
додатків до них; твердження скаржника про неправильне застосування
судом апеляційної інстанції норм матеріального права не відповідає
дійсності. У зв'язку з цим ТОВ "ТРК "С" просило оскаржувані
рішення і постанову залишити без змін, а касаційну скаргу - без
задоволення.
Перевіривши повноту встановлення судовими інстанціями
обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про необхідність скасування прийнятих у
справі рішення і постанови та передачі справи на новий розгляд до
суду першої інстанції з урахуванням такого.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- ТОВ "ТРК "С" і компанія "IF" уклали договір про
співробітництво в організації українського телебачення. Згідно з
додатковою угодою до цього договору названа компанія передала
ТОВ "ТРК "П" виключне право на демонстрування на території України
аудіовізуального твору - телесеріалу "А" терміном до 01.07.2004;
- у матеріалах справи наявні договори, що свідчать про
набуття компанією "IF" авторського права на телесеріал "А";
- ТОВ "ТРК "П" 18.06.2002 з 19 год. 37 хв. до 21 год. 12 хв.
через належні йому мережі кабельного телебачення здійснено
трансляцію однієї з серій телесеріалу "А" з телеканалу "РТР". Цей
факт зафіксовано ТОВ "ТРК "С" у протоколі від 18.06.2002 та на
відеокасеті із записом трансляції, який зроблено на квартирі
абонента ТОВ "ТРК "П".
Причиною спору в даній справі стало питання про наявність або
відсутність порушення з боку відповідача у справі авторського
права щодо аудіовізуального твору - однієї з серій телесеріалу
"А"; саме з порушенням авторського права стаття 52 Закону
( 3792-12 ) пов'язує можливість застосування передбачених нею
способів цивільно-правового захисту такого права, в тому числі
виплати компенсацій у розмірі від 10 до 50000 мінімальних
заробітних плат.
Крім того, згідно із статтею 1 ГПК України ( 1798-12 ) право
на звернення з позовом до господарського суду пов'язується з
наявністю факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних
законом інтересів позивача.
Отже, у розгляді справи господарському суду необхідно було
з'ясувати усі обставини, пов'язані із встановленням суб'єктів
авторського права на телесеріал "А" і передачею (відчуженням)
повністю чи частково прав таких суб'єктів та з наявністю у
ТОВ "ТРК "С" права на звернення до господарського суду.
Відповідно до частини першої статті 11 Закону ( 3792-12 )
первинним суб'єктом, якому належить авторське право, є автор
твору. Частиною першою статті 31 Закону ( 3792-12 ) передбачено,
що автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати
свої майнові права будь-якій іншій особі повністю чи частково з
оформленням такої передачі авторським договором.
Майнові права, що передаються за авторським договором, мають
бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському
договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.
Автору та іншій особі, яка має авторське право, належить
виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору
будь-яким одним або всіма відомими особами на підставі авторського
договору (частина перша статті 32 Закону ( 3792-12 ).
У розгляді даної справи суд першої інстанції належним чином
не з'ясував:
- який саме обсяг авторських прав передавався компанією "RM"
компанії "IF" і цією останньою - ТОВ "ТРК "С" та стосовно якого
періоду часу і чи дотримано при цьому вимоги Закону ( 3792-12 )
щодо авторського договору;
- яким у зв'язку з цим є обсяг авторського права ТОВ "ТРК "С"
щодо аудіовізуального твору - телесеріалу "Агентство НЛС".
Відтак судом першої інстанції всупереч вимогам пункту 3
частини першої статті 84 ГПК України ( 1798-12 ) не наведено
доводів, з яких ним не спростовано твердження ТОВ "ТРК "П" щодо
відсутності у ТОВ "ТРК "С" виключних майнових авторських прав на
використання названого твору, а отже й права звернення до суду за
захистом авторського права.
Судом апеляційної інстанції недоліки рішення суду першої
інстанції не усунуто.
Таким чином, судові інстанції припустилися порушення вимог
частини першої статті 4-7 ГПК України ( 1798-12 ) щодо прийняття
судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи
і частини першої статті 43 названого Кодексу стосовно всебічного,
повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин
справи в їх сукупності. У зв'язку з цим у Вищого господарського
суду України не було підстав вважати, що судами першої і
апеляційної інстанцій правильно застосовано норми матеріального
права.
Касаційна ж інстанція відповідно до частини другої статті
111-7 ГПК України ( 1798-12 ) не має права встановлювати або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання
про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних
доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти
докази.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України
касаційну скаргу задовольнив частково: судові рішення місцевого та
апеляційного господарських судів з цієї справи скасував; справу
передав на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
7. За приписами статті 52 Закону України "Про авторське право
і суміжні права" ( 3792-12 ) у зв'язку з порушенням авторського
права і (або) суміжних прав є можливим одночасне застосування
кількох або усіх передбачених зазначеною статтею способів
цивільно-правового захисту таких прав, у тому числі й у різних
судових провадженнях.
Відкрите акціонерне товариство (далі - Акціонерне товариство)
звернулося до господарського суду міста Києва з позовом про
стягнення з товариства з обмеженою відповідальністю (далі -
Товариство) компенсації за порушення авторського права у сумі
1581750 грн., що є еквівалентним 8550 мінімальних заробітних плат.
В подальшому позивач уточнив свої вимоги та просив суд зобов'язати
відповідача виплатити компенсацію за порушення авторського права у
розмірі 3759 мінімальних заробітних плат, що становить
770595 грн., а також стягнути з Товариства судові витрати.
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково: з
Товариства на користь позивача стягнуто компенсацію за порушення
авторського права в сумі 102500 грн., а також судові витрати, у
т.ч. 5000 грн. за оплату послуг адвоката та 15070 грн. за
проведення судової експертизи в даній справі; крім того, з
відповідача в доход державного бюджету України стягнуто штраф у
сумі 10250 грн. Рішення суду мотивовано встановленими рішеннями
господарського суду з інших господарських справ фактами порушення
відповідачем виключних авторських прав Акціонерного товариства
шляхом публікації семи статей без отримання відповідного дозволу
позивача, що згідно з частиною першою статті 52 Закону України
"Про авторське право і суміжні права" ( 3792-12 ) (далі - Закон) є
підставою для стягнення з відповідача компенсації за назване
порушення.
Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого
господарського суду з даної справи змінено; провадження у справі
припинено в частині стягнення компенсації за порушення авторського
майнового права позивача на шість статей; з відповідача на користь
Акціонерного товариства стягнуто 14350 грн. компенсації за
порушення авторського права, а також судові витрати пропорційно
розміру задоволених позовних вимог; з Товариства в доход
державного бюджету України стягнуто штраф у сумі 1435 грн. У
прийнятті названої постанови суд апеляційної інстанції виходив з
факту існування рішення суду зі спору між тими ж сторонами, про
той же предмет і з тих же підстав, оскільки захист порушених
відповідачем авторських прав Акціонерного товариства шляхом
публікації шести статей, виключне право на використання яких
належить позивачеві, був предметом позову в іншій господарській
справі.
У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України
Акціонерне товариство просило скасувати постанову суду апеляційної
інстанції, а рішення місцевого господарського суду залишити в
силі, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом
норм матеріального та процесуального права. За твердженням
скаржника матеріально-правові вимоги у даній справі та в іншій
господарській справі ґрунтуються на різних способах захисту
авторських прав, передбачених Законом, в зв'язку з чим висновок
апеляційного суду про тотожність спорів у названих справах є
хибним.
Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування
ними норм матеріального і процесуального права, Вищий
господарський суд України дійшов висновку про необхідність
задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.
Причиною подання касаційної скарги з даної справи стало
питання щодо можливості застосування декількох передбачених
Законом ( 3792-12 ) способів захисту порушених майнових авторських
прав.
Частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) передбачено, що кожна особа має право звернутися до
суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права
та інтересу.
Відповідно до приписів абзацу другого частини першої
статті 52 Закону ( 3792-12 ) при порушеннях будь-якою особою
авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтею 50
цього Закону, недотриманні передбачених договором умов
використання творів і (або) об'єктів суміжних прав, використанні
творів і об'єктів суміжних прав з обходом технічних засобів
захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про
управління правами чи створенні загрози неправомірного
використання об'єктів авторського права і (або) суміжних прав та
інших порушеннях особистих немайнових прав і майнових прав
суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав суб'єкти
авторського права і (або) суміжних прав мають право:
а) вимагати визнання та поновлення своїх прав, у тому числі
забороняти дії, що порушують авторське право і (або) суміжні права
чи створюють загрозу їх порушення;
б) звертатися до суду з позовом про поновлення порушених прав
та (або) припинення дій, що порушують авторське право та (або)
суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;
в) подавати позови про відшкодування моральної (немайнової)
шкоди;
г) подавати позови про відшкодування збитків (матеріальної
шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого
порушником внаслідок порушення ним авторського права і (або)
суміжних прав, або виплату компенсацій;
д) вимагати припинення підготовчих дій до порушення
авторського права і (або) суміжних прав, у тому числі призупинення
митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну
територію України чи з її митної території контрафактні примірники
творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів
захисту, в порядку, передбаченому Митним кодексом України
( 92-15 );
е) брати участь в інспектуванні виробничих приміщень,
складів, технологічних процесів і господарських операцій,
пов'язаних з виготовленням примірників творів, фонограм і
відеограм, щодо яких є підстави для підозри про порушення чи
загрозу порушення авторського права і (або) суміжних прав, у
порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
є) вимагати, в тому числі у судовому порядку, публікації в
засобах масової інформації даних про допущені порушення
авторського права і (або) суміжних прав та судові рішення щодо цих
порушень;
ж) вимагати від осіб, які порушують авторське право і (або)
суміжні права позивача, надання інформації про третіх осіб,
задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників
творів і об'єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних
засобів захисту, та про канали їх розповсюдження;
з) вимагати прийняття інших передбачених законодавством
заходів, пов'язаних із захистом авторського права та суміжних
прав.
Отже, наведена норма, визначаючи способи цивільно-правового
захисту авторських прав, не виключає можливості одночасного
застосування до порушника зазначених правових засобів оперативного
впливу, в тому числі й у різних судових провадженнях.
Оскільки до предмету позову з іншої справи належала вимога
щодо публікації в засобах масової інформації даних про допущені
Товариством порушення авторського права позивача, у той час коли
предметом спору з даної справи є захист виключних майнових прав
позивача шляхом стягнення компенсації з відповідача, висновок
апеляційного суду про тотожність підстав та предмету позовів у
зазначених господарських справах є невірним.
Згідно з частиною другою статті 52 Закону ( 3792-12 ) суд має
право постановити рішення чи ухвалу, зокрема, про виплату
компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000
мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або
стягнення доходу.
Таким чином, висновок місцевого господарського суду про
стягнення з відповідача 102500 грн. компенсації за неправомірну
публікацію спірних статей з урахуванням обсягу вчиненого порушення
та результатів проведеної експертизи об'єкта інтелектуальної
власності з даної справи відповідає нормам матеріального права.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України
постанову апеляційного господарського суду з даної справи
скасував, а рішення суду першої інстанції залишив без змін.
8. Лише автор твору - фізична особа може бути суб'єктом
звернення до суду з позовом про визнання його творцем об'єкта
права інтелектуальної власності, тому такі спори відповідно до
статті 12 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) непідвідомчі господарському суду.
Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа Р. (далі -
підприємець Р.) звернувся з позовом до суб'єкта підприємницької
діяльності - фізичної особи М. (далі - підприємець М.) та
товариства з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство) про
визнання його автором фотокартки із зображенням міського парку,
опублікованої у рекламно-інформаційній газеті, засновником якої є
підприємець М., та стягнення з відповідачів компенсації за
порушення авторського права та моральної шкоди.
Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено
частково: підприємця Р. визнано автором спірної фотокартки із
зображенням міського парку та зобов'язано відповідачів публічно
визнати назване авторське право позивача; в іншій частині позовних
вимог відмовлено. Названий судовий акт мотивовано авторством
позивача на спірну фотокартку, відсутністю порушень прав
підприємця Р. під час використання цієї фотокартки у рекламі
Товариства, а також недоведеністю позивачем факту заподіяння йому
моральної шкоди.
Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого
господарського суду змінено: з відповідачів на користь позивача
стягнуто компенсацію за порушення авторського права; в іншій
частині рішення суду першої інстанції залишено без змін. У
прийнятті зазначеної постанови суд апеляційної інстанції виходив з
того, що використання відповідачами спірної фотокартки в рекламних
цілях є порушенням майнових прав підприємця Р. як суб'єкта
авторського права незалежно від наявності знака охорони та
відомостей щодо особи автора на цьому творі.
Відповідачі звернулися до Вищого господарського суду України
з касаційними скаргами, в яких просили скасувати постанову
апеляційного господарського суду з даної справи та залишити в силі
рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне
застосування судом норм матеріального та процесуального права та
невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи. Зокрема,
скаржники зазначають про відсутність їх вини у використанні
спірної фотокартки як підстави для юридичної відповідальності.
Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями
обставин справи правильність застосування ними норм матеріального
і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов
висновку про необхідність скасування прийнятих по суті справи
рішень місцевого та апеляційного господарських судів і припинення
провадження в даній справі з урахуванням такого.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем подано позов до
одного з відповідачів як засновника засобу масової інформації -
рекламно-інформаційної газети.
Разом з тим, відповідно до статті 21 Закону України "Про
друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" ( 2782-12 )
підготовку та випуск у світ друкованого засобу масової інформації
за дорученням засновника (співзасновників) здійснює редакція або
інша установа, що виконує її функції. Редакція діє на підставі
свого статуту та реалізує програму друкованого засобу масової
інформації, затверджену засновником (співзасновниками). Редакція
друкованого засобу масової інформації набуває статусу юридичної
особи з дня державної реєстрації, яка здійснюється відповідно до
чинного законодавства України. Статтею 23 названого Закону
передбачено, що редактор (головний редактор) друкованого засобу
масової інформації є керівником редакції, уповноваженим на те
засновником (співзасновниками). Редактор (головний редактор) керує
діяльністю редакції в межах повноважень, визначених її статутом,
представляє редакцію у відносинах із засновником
(співзасновниками), видавцем, авторами, державними органами,
об'єднаннями громадян і окремими громадянами, а також у суді і
третейському суді та несе відповідальність за виконання вимог, що
ставляться до діяльності друкованого засобу масової інформації,
його редакції відповідно до цього Закону та інших актів
законодавства України. Отже, відповідачем у позові до друкованого
засобу масової інформації має бути редактор цього засобу масової
інформації або його представник, якщо засновник не є одночасно
редактором, проте і в цьому випадку він виступатиме не як
засновник, а як представник засобу масової інформації.
З огляду на зазначені приписи Закону України "Про друковані
засоби масової інформації (пресу) в Україні" ( 2782-12 ) судовим
інстанціям слід було дослідити питання щодо залучення належного
відповідача у справі, або відмовити у позові до неналежного
відповідача.
Крім того, судовими інстанціями у справі встановлено, що
автором фотокартки із зображенням міського парку, що увійшла до
серії фотокарток, на яку Державним департаментом інтелектуальної
власності Міністерства освіти і науки України було видано
свідоцтво про державну реєстрацію прав автора на твір, є фізична
особа.
Відповідно до статті 7 Закону України "Про авторське право і
суміжні права" ( 3792-12 ) суб'єктами авторського права є автори
творів, зазначених у частині першій статті 8 цього Закону, їх
спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої
авторські майнові права.
Згідно зі статтею 1 названого Закону ( 3792-12 ) автор - це
фізична особа, яка своєю творчою працею створила твір.
Отже, оскільки право на визнання людини творцем об'єкта права
інтелектуальної власності, зокрема фотографічного твору, є
особистим немайновим невідчужуваним правом особи, в даному разі
лише автор спірного твору, тобто фізична особа, може бути
суб'єктом звернення до суду з позовом про визнання авторства.
Відповідно до статті 21 Господарського процесуального кодексу
України ( 1798-12 ) (далі - ГПК України) сторонами в судовому
процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути підприємства та
організації, зазначені у статті 1 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 1 ГПК України ( 1798-12 ) підприємства,
установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі
іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до
господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю
господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних
прав і охоронюваних законом інтересів. У випадках, передбачених
законодавчими актами України, до господарського суду мають право
також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є
суб'єктами підприємницької діяльності.
Таким чином, відповідно до статті 12 ГПК України ( 1798-12 )
спір про визнання авторства господарському суду непідвідомчий; він
може вирішуватися у загальному суді.
Згідно із статтею 26 Цивільного процесуального кодексу
України ( 1501-06 ) при об'єднанні кількох пов'язаних між собою
вимог, одні з яких підвідомчі районному (міському), а
інші - господарському суду, всі вони підлягають розглядові
районним (міським) судом.
Як вбачається зі змісту позовних вимог, вони пов'язані з
вимогою про встановлення авторства, тобто вимоги, яка підвідомча
загальному суду.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 80 ГПК України
( 1798-12 ) господарський суд припиняє провадження у справі, якщо
спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові
рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасував, а
провадження в даній справі припинив.
9. За наявності договорів з авторами творів на управління їх
майновими правами організації колективного управління як суб'єкти
авторського права мають право звертатися до господарського суду з
позовами про відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи
упущену вигоду або стягнення доходу, отриманих порушником
внаслідок порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, і
у тому випадку, коли з порушником авторського права організацією
колективного управління не укладено будь-якої угоди.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою суду апеляційної інстанції, в задоволенні позову
державного підприємства "Українське агентство з авторських та
суміжних прав" (далі - ДП "УААСП") до Театру про стягнення
90811,81 грн. відмовлено з тих мотивів, що між позивачем та
відповідачем не укладено договору про передачу майнових прав, а
для настання відповідальності за використання творів авторів
необхідне укладення авторського договору.
ДП "УААСП" звернулося до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого
господарського суду та постанову апеляційної інстанції скасувати і
розглянути справу по суті. Скаргу мотивовано тим, що судовими
інстанціями неправильно застосовано норми Закону України "Про
авторське право та суміжні права" ( 3792-12 ) (далі - Закон).
Зокрема, відмова Театру укласти з угоду на використання творів
авторів не позбавляє позивача права на звернення з позовом про
стягнення авторської винагороди на користь авторів, з якими ДП
"УААСП" укладено договори на управління майновими правами. Крім
того, на думку скаржника, судові інстанції дійшли помилкового
висновку про те, що оплата за використання творів авторів
здійснювалася відповідачем в адміністративно-наказовому порядку, а
не відповідно до вимог Закону.
Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями
фактичних обставин справи правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про наявність підстав для часткового
задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Причиною спору стала несплата відповідачем сум авторської
винагороди відповідно до поданих розрахункових листів.
Відповідно до статті 47 Закону ( 3792-12 ) суб'єкти
авторського права і (або) суміжних прав можуть, зокрема, доручати
управління своїми майновими правами на колективній основі
відповідним державним організаціям, установчі документи яких
передбачають здійснення функцій колективного управління майновими
правами. Абзацом другим частини 1 статті 48 Закону також
передбачено, що організації колективного управління діють на
основі статутів, що затверджуються в установленому порядку, і в
межах повноважень, одержаних від суб'єктів авторського права і
(або) суміжних прав. У частині 3 статті 48 Закону зазначено, що
повноваження на колективне управління майновими правами
передаються організаціям колективного управління авторами та
іншими суб'єктами авторського права і (або) суміжних прав на
основі договорів, укладених у письмовій формі.
Згідно з пунктом 4 статті 48 Закону ( 3792-12 ) організації
колективного управління можуть управляти на території України
майновими правами іноземних суб'єктів авторського права і (або)
суміжних прав на основі договорів з аналогічними іноземними
організаціями, в тому числі й про взаємне представництво
інтересів.
У свою чергу особи, які використовують твори, виконання,
програми мовлення, примірники фонограм (відеограм), зобов'язані
надавати організаціям колективного управління точний перелік
використаних творів, виконань, примірників фонограм (відеограм),
програм мовлення разом з документально підтвердженими даними про
одержані прибутки від їх використання та повинні виплачувати
організаціям колективного управління винагороду в передбачений
термін і в обумовленому розмірі.
Крім того, відповідно до статті 50 Закону ( 3792-12 )
порушенням авторського права, що дає підстави для судового
захисту, є вчинення будь-якою особою дій, які порушують майнові
права суб'єктів авторського права, визначених статтями 15, 39, 40
і 41 Закону, з урахуванням передбачених статтями 21-25, 42 і 43
Закону обмежень. Підпунктом "г" пункту 1 статті 52 Закону
передбачено право суб'єктів авторського права подавати позови про
відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену
вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок
порушення ним авторського права і (або) суміжних прав, або виплату
компенсацій.
Таким чином, за наявності у організації колективного
управління договорів з авторами на управління їх майновими
правами, вони мають право на звернення до суду з позовами про
відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену
вигоду або стягнення отриманого порушником доходу і у тому
випадку, коли з порушником авторського права не укладено будь-якої
угоди.
З урахуванням зазначеного судові інстанції неправильно
застосували норми матеріального права, а тому дійшли невірного
висновку про те, що відсутність угоди з відповідачем позбавляє
позивача права стягувати авторську винагороду на користь авторів,
які доручали йому управління своїми майновими правами, оскільки,
відповідно до зазначених приписів Закону, така винагорода може
бути стягнута у вигляді збитків і у тому випадку, коли
організацією колективного управління майновими правами авторів не
укладалося договору з особою, яка виконує твори.
Що ж до висновку судових інстанцій про те, що подані
позивачем договори не засвідчують управління майновими правами
саме тих суб'єктів авторських і суміжних прав, у зв'язку з
використанням творів яких нараховано збитки, то цей висновок
ґрунтується на неповно досліджених обставинах справи, що є
порушенням вимог частини першої статті 43 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ). Так, в матеріалах
справи наявні, зокрема, звіти інспектора позивача про виконання
творів певних авторів та наявні договори з авторами цих творів на
передачу майнових прав цих авторів в управління організаціям
колективного управління майновими правами. Проте зазначені докази
судовими інстанціями не досліджено.
Касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 111-7
названого Кодексу ( 1798-12 ) не має права встановлювати або
вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або
постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання
про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних
доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти
докази.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові
рішення місцевого та апеляційного господарських судів скасував;
справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
10. Право на використання торговельної марки надає свідоцтво,
видане в установленому законом порядку.
Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство)
звернулося з позовом про визнання виключного авторського майнового
права на твір прикладного мистецтва (далі - Твір) та заборону
акціонерному товариству закритого типу (далі - Акціонерне
товариство) використовувати Твір. У подальшому позивач уточнив
позовні вимоги та просив суд визнати виключні майнові права
Товариства на Твір та заборонити відповідачеві його використання.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, в позові відмовлено.
Названі судові акти мотивовано тим, що Акціонерне товариство як
власник свідоцтва на знак для товарів і послуг, об'єктом якого є
словесне позначення, тотожне з Твором, правомірно використовує
назване позначення.
Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з
касаційною скаргою, в якій просило скасувати рішення місцевого та
апеляційного господарських судів з даної справи та прийняти нове
рішення по суті спору. Скаргу мотивовано неправильним
застосуванням господарськими судами норм матеріального та
процесуального права, оскільки матеріалами справи підтверджується
факт порушення відповідачем виключного права Товариства на
використання Твору.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач зазначав, що
Акціонерне товариство правомірно використовує зареєстровану
торговельну марку, в зв'язку з чим відсутні підстави для
скасування оскаржуваних судових актів.
Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими
інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування
ними норм матеріального і процесуального права, Вищий
господарський суд України дійшов висновку про те, що касаційна
скарга підлягає частковому задоволенню з урахуванням такого.
Причиною спору у даній справі стало питання щодо
правомірності використання відповідачем торговельної марки,
тотожної з Твором.
Згідно з частиною першою статті 494 Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (далі - ЦК України) набуття права
інтелектуальної власності на торговельну марку засвідчується
свідоцтвом.
Відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про
охорону прав на знаки для товарів і послуг" ( 3689-12 ) (далі -
Закон) право власності на знак засвідчується свідоцтвом. Строк дії
свідоцтва становить 10 років від дати подання заявки до Установи і
продовжується Установою за клопотанням власника свідоцтва щоразу
на 10 років, за умови сплати збору в порядку, встановленому
пунктом 2 статті 18 цього Закону.
Частиною другою статті 16 Закону ( 3689-12 ) передбачено, що
свідоцтво надає його власнику право використовувати знак та інші
права, визначені цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 495 ЦК України ( 435-15 )
майновими правами інтелектуальної власності на торговельну марку
є:
- право на використання торговельної марки;
- виключне право дозволяти використання торговельної марки;
- виключне право перешкоджати неправомірному використання
торговельної марки, в тому числі забороняти таке використання;
- інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені
законом.
Відповідно до частини третьої статті 418 ЦК України
( 435-15 ) право інтелектуальної власності є непорушним. Ніхто не
може бути позбавлений права інтелектуальної власності чи обмежений
у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Таким чином, господарські суди з огляду на наведені приписи
чинного законодавства України та з урахуванням встановлених ними
обставин справи дійшли правильного висновку про відсутність
визначених законом підстав для позбавлення відповідача права
використовувати спірне словесне позначення, що охороняється
належним відповідачеві свідоцтвом на знак для товарів і послуг як
об'єкт права інтелектуальної власності Акціонерного товариства.
Разом з тим, судом першої інстанції хоча й було встановлено,
що вимога про визнання за позивачем майнових прав на Твір зачіпає
права фізичної особи, однак у задоволенні позову в цій частині
було відмовлено через недоведеність. Проте зазначена позовна
вимога по суті є заявою про встановлення факту, який відповідачем
у справі не оспорюється. Справи про встановлення фактів за змістом
статей 1 і 12 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ) (далі - ГПК України) непідвідомчі господарському суду.
Зокрема, відповідно до статті 1 названого Кодексу підприємства,
установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі
іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без
створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу
суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до
господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю
господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних
прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття
передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання
правопорушенням.
Статтею 80 ГПК України ( 1798-12 ) передбачено, що
господарський суд припиняє провадження у справі, якщо спір не
підлягає вирішенню у господарських судах України. Таким чином,
провадження у цій частині позовних вимог підлягало припиненню.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України
оскаржувані рішення та постанову змінив, припинивши провадження у
справі в частині позовних вимог стосовно визнання за позивачем
виключних майнових прав на Твір.
11. Звертаючись до господарського суду з позовом про
стягнення компенсації за порушення авторських прав, позивач
повинен довести факт порушення таких його прав відповідно до вимог
статті 33 Господарського процесуального кодексу України
( 1798-12 ).
Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа З. (далі -
підприємець З.), вважаючи, що виданням плаката з зображенням
акваріумної риби без зазначення його імені як автора порушено його
права, звернувся до місцевого господарського суду з позовом до
приватного підприємства про заборону видання плакатів, припинення
розповсюдження екземплярів плакатів та зобов'язання відповідача
виплатити компенсацію в сумі 102500 грн.
В подальшому підприємець З. уточнив свої позовні вимоги та у
зв'язку з передачею відповідачем права на використання отриманих
зображень видавництву та через видання відповідачем плакатів із
зображенням акваріумної риби та кактусу без зазначення імені
автора просив суд стягнути з приватного підприємства компенсацію
за порушення авторських прав у сумі 102500 грн., моральну шкоду в
сумі 10000 грн. та витрати на оплату адвокатських послуг у сумі
1000 грн., а також зобов'язати відповідача оприлюднити в засобах
масової інформації резолютивну частину рішення з даного спору.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін
постановою апеляційного господарського суду, в позові відмовлено.
Судові рішення мотивовано відсутністю доказів порушення
відповідачем авторських прав позивача.
Підприємець З. звернувся до Вищого господарського суду з
касаційною скаргою, в якій просив рішення попередніх судових
інстанцій скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду
першої інстанції, мотивуючи своє прохання тим, що створені ним
твори помилково визнані попередніми судовими інстанціями
службовими, що безпідставно обмежує його майнові права; судом
порушено норми процесуального права в частині дослідження доказів
та не призначено судову експертизу для з'ясування питання
тотожності зображення акваріумної рибки в книзі та на плакаті.
Приватне підприємство, заперечуючи свою причетність до
видання спірних плакатів, надало відзив на касаційну скаргу, в
якому зазначає про безпідставність її доводів і просить постанову
апеляційного господарського суду залишити без змін, а скаргу - без
задоволення.
Перевіривши повноту встановлення судами першої та апеляційної
інстанцій обставин справи та правильність застосування ними норм
матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд
України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення
касаційної скарги з урахуванням такого.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
- протягом 2002 року позивачем та відповідачем було укладено
договори на проведення фотозйомки акваріумних риб та рослин, а
також на проведення фотозйомки кактусів;
- відповідно до пункту 1 кожного з зазначених договорів
замовник (відповідач) надає виконавцю (позивачу) об'єкти для
фотографування, обладнує місце його проведення та оплачує роботу,
а виконавець, зі свого боку, складає композицію, підбирає
освітлення та здійснює фотозйомку, використовуючи при цьому
фотографічну техніку замовника;
- згідно з пунктом 2 договорів під об'єктами фотографування
розуміються акваріумні риби та рослини різних видів;
- відповідно до пункту 7.1 договорів авторські майнові права
на всі отримані зображення об'єктів (які в силу закону та договору
є службовими творами) належать замовнику на весь строк їх охорони,
при цьому замовник має право відтворювати отримані зображення у
вигляді книг, журналів, плакатів, календарів, листівок, у вигляді
записів на магнітних/оптичних носіях без обмеження тиражу та
друкувати (розповсюджувати) вказані об'єкти без обмеження
території, в тому числі і засобами електронних комунікацій, а
також компонувати отримані зображення в нові, відтворювати та
друкувати їх вищезазначеними способами, без обмеження тиражу та
території;
- згідно з пунктом 7.2 кожного з договорів авторські
немайнові права належать виконавцю, і замовник зобов'язаний
згадувати його ім'я при кожній публікації зображення;
- акти приймання-здачі результатів наданих послуг, що
виконані за вказаними договорами на фотозйомку, опису відзнятих
об'єктів не містять; зазначення про передачу відповідачу
фотоплівок з визначенням номерів, які їх ідентифікують або слайдів
з ідентифікацією, в актах відсутнє;
- відповідачем і товариством з обмеженою відповідальністю
(м. Москва) укладено авторський договір, відповідно до умов якого
(пункт 1) відповідачем передано контрагентові в тимчасове
користування оригінал-макет твору під умовною назвою "Аквариум
начинающим и не только" для відтворення його на території
держав-учасниць СНГ у вигляді книги російською мовою та
розповсюдження цієї книги;
- позивачем не подано доказів на підтвердження випуску та
розповсюдження спірних плакатів саме відповідачем.
Причиною спору зі справи стали питання про те, чи відносяться
виконані позивачем твори до службових творів, чи порушує укладений
відповідачем авторський договір майнові права позивача та чи
порушені відповідачем внаслідок видання плакатів без зазначення
автора немайнові права позивача.
Відповідно до статті 16 Закону України "Про авторське право і
суміжні права" ( 3792-12 ) (далі - Закон) авторське особисте
немайнове право на службовий твір належить його автору. Виключне
майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не
передбачено трудовим договором (контрактом) та (або)
цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем.
Згідно із статтею 1 Закону ( 3792-12 ) службовий твір - це
твір, створений автором у порядку виконання службових обов'язків
відповідно до службового завдання чи трудового договору
(контракту) між ним і роботодавцем.
Виходячи з цього визначення, твори, створені підприємцем З.
на виконання умов договорів, не є службовими у розумінні Закону
( 3792-12 ).
Проте попередніми судовими інстанціями встановлено, що за
авторським договором відповідачем передано не право на
використання творів, автором яких є підприємець З., а передано в
тимчасове користування оригінал-макет твору під умовною назвою
"Аквариум начинающим и не только" для відтворення саме його на
території держав-учасниць СНГ у вигляді книги російською мовою та
розповсюдження цієї книги.
Підпункт "г" частини першої статті 52 Закону ( 3792-12 )
визначає, що суб'єкт авторського права може вимагати виплати
компенсації замість відшкодування збитків або стягнення доходу.
Компенсація підлягає виплаті у разі доведення факту порушення
майнових прав суб'єкта авторського права.
Попердніми судовими інстанціями було встановлено відсутність
порушень прав позивача внаслідок укладення відповідачем
авторського договору, тому у господарського суду не було підстав
для задоволення вимог позивача в частині виплати йому грошової
компенсації.
Що ж до порушення немайнових прав позивача через видання
плакатів без зазначення на них імені автора, то місцевим і
апеляційним господарськими судами встановлено, що позивачем не
доведено факти випуску та розповсюдження спірних плакатів
відповідачем; не доведено, за яким саме договором здійснено
фотозйомку та передано плівку з зображенням рибки, яка є подібною
до рибки, зображеної на плакаті; не подано доказів існування лише
одного зображення рибки.
Відповідно до частини другої статті 23 Цивільного кодексу
України ( 435-15 ) (далі - ЦК України) моральна шкода полягає у
фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у
зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; у душевних
стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною
поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; у
душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із
знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі, гідності,
а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
У Постанові Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995
N 4 ( v0004700-95 ) визначено, що під моральною шкодою слід
розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних, чи
фізичних страждань або інших негативних явищ заподіяних фізичній
чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю.
Відповідно до частини другої статті 1167 ЦК України
( 435-15 ) моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі
неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується
особою, яка її завдала, за наявності її вини.
Виходячи з викладеного, попередні судові інстанції на
підставі встановлених ними обставин справи дійшли обґрунтованого
висновку про недоведеність позивачем факту порушення його
авторських прав відповідачем, внаслідок чого було прийнято рішення
про відмову в позові.
Згідно з частиною першою статті 33 Господарського
процесуального кодексу України ( 1798-12 ) кожна сторона повинна
довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх
вимог і заперечень.
Відповідно до статті 111-7 названого Кодексу ( 1798-12 ),
переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна
інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи
перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм
матеріального і процесуального права. Касаційна інстанція не має
права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були
встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи
відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого
доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази
або додатково перевіряти докази.
З урахуванням зазначеного посилання скаржника на порушення
попередніми судовими інстанціями правил дослідження доказів не
може бути підставою для задоволення касаційної скарги.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України судові
рішення місцевого та апеляційного господарських судів з цієї
справи залишив без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Заступник Голови Вищого
господарського суду України В.Москаленко