СУДОВА ПАЛАТА У ГОСПОДАРСЬКИХ СПРАВАХ
ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
01.01.2004
УЗАГАЛЬНЕННЯ
судової практики вирішення спорів,
пов'язаних із застосуванням Закону України
"Про господарські товариства" у частині
регулювання діяльності акціонерних товариств
(Витяг)
Додатково див. постанову
Президії Верховного Суду України
від 3 березня 2004 року N 15
( va015700-04 )
1. Спори про визнання недійсними установчих
документів та скасування державної реєстрації
Проблемні питання застосування
статей 4, 37 Закону ( 1576-12 ) щодо відомостей,
які мають міститися в установчих документах
Акціонерним товариством визнається товариство, яке має
статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної
номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями
тільки майном товариства (ст. 24 Закону України "Про господарські
товариства" ( 1576-12 ) (далі - Закон). Відповідно до ст. 3 цього
Закону засновниками та учасниками господарського товариства можуть
бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім
випадків, передбачених законодавством України(1).
---------------
(1) Згідно з ч. 1 ст. 153 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) (набув чинності з 1 січня 2004 р.) акціонерне
товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними
особами. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може
бути встановлено законом (ч. 1 ст. 114 Кодексу).
Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні
особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та
учасниками господарського товариства (у тому числі акціонерного
товариства) нарівні з громадянами та юридичними особами України,
крім випадків, встановлених законодавчими актами України.
Державні підприємства (за винятком будівельних організацій,
підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є
засновниками господарських товариств, що здійснюватимуть
проектування та перспективне будівництво за кордоном) позбавлені
права виступати засновниками господарських (у тому числі
акціонерних) товариств згідно з п. 1 Декрету КМУ "Про
впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності,
створених за участю державних підприємств" ( 24-92 ).
Засновники акціонерного товариства укладають між собою
договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності
щодо створення акціонерного товариства, відповідальність перед
особами, які підписалися на акції, і третіми особами.
Для створення акціонерного товариства засновники повинні
зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство,
здійснити підписку на акції, провести установчі збори й державну
реєстрацію акціонерного товариства.
Згідно зі ст. 4 Закону ( 1576-12 ) установчими документами,
на підставі яких створюється і діє акціонерне товариство, є
установчий договір і статут(2).
---------------
(2) Відповідно до Цивільного кодексу України ( 435-15 )
єдиним установчим документом акціонерного товариства є статут
(ч. 1 ст. 154), а договір про заснування товариства, який визначає
порядок здійснення засновниками спільної діяльності щодо створення
товариства, не є його установчим документом (ч. 2 ст. 153).
В установчих документах акціонерного товариства обов'язково
мають міститися відомості, зазначені у ст. 4 Закону ( 1576-12 ):
вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників
та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок
утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та
збитків, склад та компетенція органів товариства та порядок
прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, щодо яких
необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін
до установчих документів і порядок ліквідації та реорганізації
товариства.
Статут акціонерного товариства також повинен містити
відомості, передбачені ст. 37 Закону ( 1576-12 ): види акцій, що
випускаються, їх номінальна вартість, співвідношення акцій різних
видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки
невиконання зобов'язань із викупу акцій, строк та порядок виплати
частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками
календарного року.
До установчих документів можуть бути включені інші умови, що
не суперечать чинному законодавству України.
Відсутність відомостей, що згідно із Законом обов'язково
мають міститися в установчих документах акціонерного товариства, є
підставою для відмови у державній реєстрації. Це також може бути
підставою для визнання у судовому порядку недійсними установчих
документів та скасування державної реєстрації товариства.
Судам слід мати на увазі, що позовні вимоги про визнання
недійсними установчих документів та скасування державної
реєстрації стосуються скасування державної реєстрації акціонерного
товариства як суб'єкта підприємницької діяльності, а не державної
реєстрації установчих документів товариства.
У результаті вивчення судової практики встановлено, що
господарські суди при вирішенні спорів в основному правильно
застосовують статті 4, 37 Закону ( 1576-12 ) і визнають недійсними
установчі документи, що не відповідають вимогам, встановленим у
зазначених статтях Закону, а також скасовують державну реєстрацію
товариства. Як приклад можна навести рішення господарського суду
Львівської області від 14 серпня 2001 р. у справі N 1/403-22/193
про задоволення позову прокурора м. Дрогобича в інтересах держави
в особі виконкому Дрогобицької міської ради до ЗАТ "Господарська
спілка "Галичина" про визнання недійсними установчих документів та
скасування державної реєстрації на тій підставі, що установчі
документи відповідача не відповідають вимогам законодавства,
оскільки у статуті відповідача відсутні обов'язкові відомості.
Постановою Вищого господарського суду України від 5 червня 2002 р.
рішення суду першої інстанції та постанова Львівського
апеляційного господарського суду від 27 лютого 2002 р. залишені в
силі. Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного
провадження у справі.
В окремих випадках господарські суди вважають, що відсутність
в установчих документах певних обов'язкових відомостей не є
підставою для визнання установчих документів недійсними. Прикладом
може слугувати постанова Вищого господарського суду України від 6
листопада 2002 р. у справі N 4901/4-11 за позовом ТОВ "Готель
"Асторія" до ЗАТ "Асторія-Холдинг", у якій зазначено, що, оскільки
зобов'язання засновників щодо викупу акцій виконані належним
чином, то відсутність у статуті відомостей про наслідки
невиконання зазначеного зобов'язання не може бути підставою для
визнання статуту недійсним.
Відсутність в установчих документах акціонерного товариства
відомостей, передбачених статтями 4, 37 Закону ( 1576-12 ), є
підставою для відмови у державній реєстрації товариства, а також
може бути підставою для визнання установчих документів товариства
недійсними та скасування державної реєстрації.
Проблемні питання вирішення спорів
про визнання недійсними установчих документів
акціонерних товариств
Згідно з п. 2 ст. 34 Закону України "Про підприємства в
Україні" ( 887-12 ) підприємство ліквідується у випадку, якщо
рішенням суду будуть визнані недійсними установчі документи й
рішення про створення підприємства. Підставами для визнання
зазначених документів недійсними можуть бути вчинені при
оформленні цих документів порушення чинного законодавства, які
позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним
обставинам зазначених в установчих документах відомостей щодо виду
підприємства та форми власності, на якій воно засноване, тощо.
Відповідний позов може бути поданий державним органом, що
згідно з чинним законодавством здійснює контроль за діяльністю
товариства, прокурором, органом, що здійснює державну реєстрацію
акціонерного товариства, а також будь-яким підприємством чи
організацією, яка вважає порушеними свої права чи охоронювані
законом інтереси у зв'язку із створенням (державною реєстрацією)
акціонерного товариства.
Вивчення судової практики показує, що господарські суди в
основному правильно вирішують спори про визнання недійсними
установчих документів та скасування державної реєстрації суб'єктів
підприємницької діяльності. Господарські суди розглядають спори
про визнання недійсними установчих документів (установчих
договорів та статутів) акціонерних товариств, відповідачами у яких
виступають акціонерне товариство та його засновники, що є
сторонами установчого договору.
Вирішення справи про визнання недійсними установчих
документів (установчого договору та статуту) акціонерного
товариства та скасування державної реєстрації без залучення як
відповідачів осіб, що є засновниками акціонерного товариства,
розцінюється як порушення процесуального законодавства, оскільки
засновники акціонерного товариства є тими особами, які мають
відповідати за позовом у частині вимог про визнання недійсним
установчого договору товариства. Для прикладу можна навести справу
N 10/100-2818 за позовом ТОВ "Форвард" до ЗАТ "Агро" про визнання
недійсними установчих документів та скасування державної
реєстрації ЗАТ "Агро".
Вищий господарський суд України, скасовуючи попередні рішення
у справі, зазначив, що особа, яка є відповідачем за даним позовом,
не може відповідати за заявленими вимогами. Суд першої інстанції,
вирішуючи цей спір по суті, повинен був залучити до участі у
справі як відповідачів у порядку ст. 24 ГПК ( 1798-12 )
засновників ЗАТ "Агро" - ТОВ "Фірма "Агро ЛТД" та ВАТ
"Підволочиський маслозавод", оскільки зазначені особи можуть
відповідати за заявленими вимогами в частині визнання недійсними
установчих документів товариства. Особою, яка може відповідати за
заявленим позовом у частині скасування державної реєстрації, є
особа, яка здійснила реєстрацію товариства, - Підволочиська
районна державна адміністрація. Проте суд першої інстанції
розглянув спір по суті та постановив рішення про визнання
недійсними установчих документів та скасування державної
реєстрації ЗАТ "Агро" без залучення осіб, які є засновниками
товариства, та особи, яка здійснила реєстрацію товариства. Як
вбачається з матеріалів справи, Підволочиська районна державна
адміністрація, ВАТ "Підволочиський маслозавод", ТОВ "Фірма "Агро
ЛТД" були фактично допущені до участі у справі як треті особи,
хоча суд на порушення вимог ст. 27 ГПК не виносив ухвали про
допущення або залучення зазначених осіб. Тобто суд постановив
рішення, що стосується прав, обов'язків та компетенції осіб, не
залучених до участі у справі як відповідачі. Постановою Вищого
господарського суду України від 20 вересня 2002 р. постанову
Львівського апеляційного господарського суду від 14 червня 2002 р.
та рішення господарського суду Тернопільської області від
20 грудня 2001 р. у справі N 10/100-2818 скасовано, справу
передано на новий розгляд до господарського суду Тернопільської
області. Постанова Вищого господарського суду України сторонами не
оскаржувалась.
У процесі вивчення судової практики виявлено, що у судів
виникали ускладнення при розмежуванні юрисдикції загальних і
господарських судів щодо вирішення справ про визнання недійсними
установчих документів (установчих договорів) господарських
товариств, серед учасників (засновників) яких є фізичні особи(3).
---------------
(3) З 1 січня 2004 р. це питання втратило актуальність у
зв'язку із набуттям чинності новим Цивільним кодексом ( 435-15 )
та Господарським кодексом ( 436-15 ), якими передбачено, що
установчим договором акціонерного товариства є статут, а договір
про створення акціонерного товариства не є його установчим
документом (ст. 153 Цивільного кодексу, ст. 82 Господарського
кодексу України).
Аналізуючи порушене питання, слід зазначити, що за загальним
правилом підвідомчість цивільних справ та господарських спорів
визначається законодавчими актами України. У разі якщо в
законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко,
застосовується принцип розмежування підвідомчості спорів за
суб'єктним складом, що відображений у листі Верховного Суду
України та Вищого арбітражного суду України "Щодо визначення
підвідомчості цивільних справ та господарських спорів" від 20
липня 1995 р. N 01-8/518а ( v518a700-95 ). А саме - якщо сторонами
у справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню господарським
судом, за винятком випадків, передбачених законодавством.
Згідно зі статтями 1, 21 ГПК ( 1798-12 ) відповідачами в
судовому процесі можуть бути підприємства, установи, організації,
інші юридичні особи, а також громадяни, які здійснюють
підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в
установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької
діяльності. Фізичні особи, які не мають статусу суб'єкта
підприємницької діяльності, не можуть бути відповідачами у
господарському суді. Отже, спори про визнання недійсними
установчих документів (установчих договорів) господарських
товариств, до складу засновників яких входять фізичні особи, не
підлягають розгляду в господарському суді. Вирішуючи питання про
прийняття позовної заяви у справі про визнання недійсними
установчих документів (установчого договору), судді повинні
з'ясовувати повний склад учасників (засновників) господарського
товариства і відмовляти у прийнятті відповідних позовних заяв на
підставі п. 1 ст. 62 ГПК. У разі якщо позовна заява була прийнята,
провадження у справі має бути припинено на підставі п. 1 ст. 80
ГПК у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських
судах України.
Як свідчать матеріали розглянутих судами справ, господарські
суди в основному правильно застосовують п. 1 ст. 80 ГПК
( 1798-12 ) як підставу для припинення провадження у справі про
визнання недійсними установчих документів (установчого договору) у
випадку, коли до складу засновників входять фізичні особи.
Наприклад, ухвалою господарського суду Рівненської області від
7 серпня 2002 р. припинено провадження у справі N 12/138 за
позовом Лубенської об'єднаної ДПІ до ДП "Смига-меблі ВАТ "Смига"
та ЗАТ "Захід меблі-Смига" про визнання недійсним установчого
договору ЗАТ "Захід меблі-Смига" в частині внесення дочірнім
підприємством майна до статутного фонду. Припиняючи провадження у
справі на підставі п. 1 ст. 80 ГПК, суд виходив із того, що
засновниками ЗАТ "Захід меблі-Смига", крім ДП "Смига-меблі
ВАТ "Смига", є фізичні особи. Суд зазначив, що вирішення спору без
інших засновників неможливе, оскільки рішення суду зачіпає їх
законні права та охоронювані законом інтереси. Разом з тим норми
ГПК не передбачають можливості залучення до участі у справі
відповідачами чи третіми особами фізичних осіб.
Проте в деяких випадках суди не враховують особливостей
участі у господарському процесі фізичних осіб - суб'єктів
підприємницької діяльності. Суду слід враховувати, що
господарському суду підвідомчі спори між фізичними особами -
суб'єктами підприємницької діяльності, а також між ними і
юридичними особами, за винятком спорів, не пов'язаних із
підприємницькою діяльністю. Участь фізичної особи - суб'єкта
підприємницької діяльності у заснуванні господарського товариства
не є підприємницькою діяльністю, оскільки згідно зі ст. 1 Закону
України "Про підприємництво" ( 698-12 ) створення (заснування)
суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також
володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю,
крім випадків, передбачених законодавством. Це дає підстави для
висновку про те, що спір про визнання недійсними установчих
документів (установчого договору) господарського товариства, одним
із засновників якого є фізична особа - підприємець, не пов'язаний
із підприємницькою діяльністю такої фізичної особи.
Отже, зазначаючи про відсутність у фізичних осіб - сторін у
справі статусу суб'єкта підприємницької діяльності при припиненні
провадження у справі, суди наводять помилковий мотив, оскільки
господарським судам не підвідомчі спори про визнання недійсними
установчих документів (установчих договорів) господарських
товариств, серед засновників (учасників) яких є фізичні особи -
суб'єкти підприємницької діяльності. Як приклад помилкового
обґрунтування можна навести рішення господарського суду
Хмельницької області від 1 серпня 2002 р., яким припинено
провадження у справі N 5/119-н за позовом заступника прокурора
Хмельницької області в інтересах держави в особі виконкому
Кам'янець-Подільської міської ради до ЗАТ "Офісний центр" та ТОВ
"Агрос" у частині визнання недійсними установчих документів ЗАТ
"Офісний центр". Припиняючи провадження в цій частині позову, суд
зазначив, що до складу засновників ЗАТ "Офісний центр" входять як
юридичні, так і фізичні особи, а прокуратурою в установленому
порядку не доведено набуття останніми статусу суб'єктів
підприємницької діяльності.
Зазначені проблеми у правозастосуванні свідчать про те, що
процесуальне законодавство України, яке регулює питання
розмежування підвідомчості справ між загальними судами і
господарськими судами, потребує вдосконалення. Одним із напрямів
удосконалення має бути віднесення до виключної юрисдикції
господарських судів справ у спорах за участю засновників
(учасників) господарських товариств та у спорах між засновниками
(учасниками) господарських товариств щодо додержання ними вимог
установчих документів.
Статут акціонерного товариства затверджується установчими
зборами, що скликаються засновниками у порядку, визначеному ст. 35
Закону ( 1576-12 ). Слід мати на увазі, що установчі збори
скликаються на той момент, коли акціонерне товариство ще не
створене, і виконують свою основну функцію - приймають рішення про
створення акціонерного товариства та затверджують його статут, а
також вирішують інші питання.
На відміну від загальних зборів акціонерів, установчі збори
не є органом акціонерного товариства, оскільки на момент
проведення установчих зборів та прийняття ними рішень акціонерного
товариства як юридичної особи ще не існує. Отже, рішення
установчих зборів не належать до актів органів господарських
товариств, які відповідно до закону чи установчих документів мають
обов'язковий характер. У зв'язку з цим спори про визнання
недійсними рішень установчих зборів, у тому числі про створення
акціонерного товариства та затвердження його статуту, не є спорами
про визнання недійсними актів, передбаченими п. 1 ст. 12 ГПК
( 1798-12 ).
Це питання вирішувалося господарськими судами при розгляді
справ за позовами про визнання недійсними установчих документів
акціонерного товариства та протоколу установчих зборів, на яких
були затверджені установчі документи. Прикладом може слугувати
справа N 4901/4-11 за позовом ТОВ "Готель "Асторія" до ЗАТ
"Асторія-Холдинг" про визнання недійсними установчих документів та
протоколу загальних зборів засновників ЗАТ "Асторія-Холдинг" (слід
зазначити, що позовні вимоги у частині визнання недійсним
"протоколу загальних зборів засновників" сформульовані
неправильно, оскільки насправді ставиться вимога про визнання
недійсним "рішення установчих зборів акціонерного товариства"). До
участі у справі залучені треті особи, що не заявляють самостійних
вимог на предмет спору, - ТОВ "Фірма "Т.М.М.", ТОВ "Соломон",
виконавчий комітет Харківської міської ради. Рішенням
господарського суду Харківської області від 4 червня 2002 р. позов
задоволено частково: визнано недійсними рішення загальних зборів
засновників, установчий договір та статут ЗАТ "Асторія-Холдинг", а
в частині визнання недійсним свідоцтва про державну реєстрацію
суб'єкта підприємницької діяльності провадження у справі
припинено. Постановою Харківського апеляційного господарського
суду від 5 серпня 2002 р. рішення суду першої інстанції скасовано,
а в частині визнання недійсним протоколу загальних зборів
засновників ЗАТ "Асторія-Холдинг" провадження у справі припинено.
У мотивувальній частині постанови зазначено: "Згідно зі ст. 6
Закону України "Про господарські товариства" ( 1576-12 )
господарські товариства набувають прав юридичної особи з дня їх
державної реєстрації, здійсненої за правилами, встановленими
Законом України "Про підприємства в Україні" ( 887-12 ), тоді як
ст. 36 Закону України "Про господарські товариства" передбачено,
що установчими зборами акціонерного товариства серед інших питань
тільки вирішується питання про створення акціонерного товариства.
З огляду на це, рішення установчих зборів засновників акціонерного
товариства, на відміну від рішень загальних зборів акціонерів
товариства, компетенція яких встановлена ст. 41 Закону України
"Про господарські товариства", не можуть вважатися актом органу
управління юридичної особи і на них не може бути поширено
загальний порядок визнання недійсними актів підприємств, установ,
організацій та інших юридичних осіб, чого вимагав позивач і
рішення про що прийнято судом першої інстанції". Постановою Вищого
господарського суду України від 6 листопада 2002 р. постанову
Харківського апеляційного суду від 5 серпня 2002 р. залишено без
змін.
Протягом діяльності товариства до статуту можуть вноситися
зміни та доповнення. Згідно зі статтями 41, 42 Закону ( 1576-12 )
рішення про внесення змін до статуту належить до виключної
компетенції загальних зборів акціонерів і ухвалюється більшістю у
3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
Рішення загальних зборів акціонерів про внесення змін до
статуту може бути оскаржене у судовому порядку. Відповідачем у
спорах про визнання недійсним рішення загальних зборів про
внесення змін до статуту виступає акціонерне товариство. У таких
випадках засновники не повинні залучатися до участі у справі.
2. Вирішення спорів щодо розповсюдження
акцій товариства
Як свідчить аналіз судової практики, при розгляді цієї
категорії спорів найскладнішим для судів як загальних, так і
спеціалізованих господарських, є питання щодо встановлення
установчими документами переважного права акціонерів закритого
акціонерного товариства та/або самого акціонерного товариства на
придбання акцій, що відчужуються акціонерами цього товариства(4).
---------------
(4) З 1 січня 2004 р. порушене питання втратило актуальність,
оскільки зазначені відносини врегульовані ч. 3 ст. 81
Господарського кодексу України ( 436-15 ), згідно з якою
"акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання
акцій, що продаються іншими акціонерами товариства".
Відповідно до ст. 24 Закону ( 1576-12 ) акціонерним
визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на
визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе
відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.
Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в
межах належних їм акцій.
У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю
оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями
товариства також у межах несплаченої суми.
Загальна номінальна вартість випущених акцій становить
статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше
суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи
із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення
акціонерного товариства.
Згідно зі ст. 25 Закону ( 1576-12 ) до акціонерних товариств
належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть
розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на
біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються
між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки,
купуватися та продаватися на біржі. Ця норма кореспондується зі
ст. 29 Закону, якою передбачено, що при створенні акціонерного
товариства акції можуть бути розповсюджені шляхом відкритої
підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах) або
розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних
товариствах). У разі якщо всі акції акціонерного товариства
розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня
скликання установчих зборів не менше 50 % номінальної вартості
акцій (ст. 31 Закону).
Статтею 27 Закону ( 1576-12 ) передбачено право акціонерного
товариства випускати цінні папери відповідно до вимог,
встановлених ДКЦПФР. Цінні папери (акції) можуть бути іменними або
на пред'явника (статті 1, 4 Закону України "Про цінні папери і
фондову біржу" ( 1201-12 ). Закрите акціонерне товариство,
відповідно до ст. 27 Закону має право випускати лише іменні акції.
Згідно із ч. 2 ст. 25 Закону ( 1576-12 ) закрите акціонерне
товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації
його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні
папери та фондову біржу, і внесенням змін до статуту.
Таким чином, встановлена законодавством відмінність між
відкритими та закритими акціонерними товариствами полягає у
такому. По-перше, при створенні ВАТ розповсюдження акцій
здійснюється шляхом відкритої підписки на них, тоді як акції ЗАТ
розподіляються серед заздалегідь визначеного кола засновників.
По-друге, акції ВАТ можуть розповсюджуватися шляхом
купівлі-продажу на біржі, а акції ЗАТ не можуть купуватися та
продаватися на біржі. По-третє, ВАТ може випускати іменні акції та
акції на пред'явника, а ЗАТ - лише іменні акції.
Інших відмінностей у правовому статусі відкритих та закритих
акціонерних товариств або акцій, що ними випускаються,
законодавство, чинне станом до 1 січня 2004 р., не передбачає.
Зокрема, не передбачено спеціальних процедур відчуження акцій ЗАТ
щодо кола осіб, яким можуть продаватися такі акції, переважного
права на придбання таких акцій тощо. Частина 2 ст. 28 Закону
( 1576-12 ) передбачає можливість придбання акції на підставі
договору з її власником або держателем, а також у порядку
спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб та на
інших підставах, передбачених законодавством. Ця норма поширюється
як на акції відкритих акціонерних товариств, так і на акції
закритих акціонерних товариств, оскільки у згаданій статті не
зазначене інше.
Можливість переходу акцій закритого акціонерного товариства
до третіх осіб, крім випадків, чітко встановлених законом і
загальновизнаних (наприклад, у порядку спадкоємства громадян або
правонаступництва юридичних осіб), реалізується також при
даруванні, дотриманні порядку звернення стягнення на акції у
порядку виконання судового рішення, наприклад про стягнення боргу,
реалізації інституту застави, коли предметом застави є акції
закритих акціонерних товариств, тощо. При зверненні стягнення на
акції акціонера в порядку примусового виконання судового рішення
реалізація акцій здійснюється з дотриманням конкурентних засад, а
не за принципом здійснення переважного права акціонерів чи самого
товариства на придбання акцій товариства.
У ході вивчення судових справ виявлено непоодинокі випадки
закріплення в установчих документах закритих акціонерних товариств
положень про наявність у акціонерів та/або у самого акціонерного
товариства переважного права на придбання акцій, що відчужуються
акціонерами цього товариства. Законодавством станом до 1 січня
2004 р. не передбачено підстав для внесення до установчих
документів закритих акціонерних товариств таких положень. Слід
зазначити, що такі підстави існували до моменту набрання чинності
Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про
господарські товариства" ( 769/97-ВР ) від 23 грудня 1997 р., яким
було внесено зміни, зокрема, до ст. 28.
Стаття 28 Закону ( 1576-12 ) в редакції до 23 грудня 1997 р.
містила ч. 2 такого змісту: "Якщо інше не передбачено статутом
товариства, акція може бути придбана також на підставі договору з
її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами,
або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а також у порядку
спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб. Порядок
реалізації акцій визначається відповідно до законодавства
України". Керуючись цією нормою ("якщо інше не передбачено
статутом товариства"), закриті акціонерні товариства включали до
своїх установчих документів положення про переважне право
акціонерів товариства та самого товариства на придбання акцій, що
відчужуються акціонерами цього товариства.
Зазначена вище норма ч. 2 ст. 28 Закону ( 1576-12 ) 23 грудня
1997 р. була замінена частинами 2 і 3, які передбачають
відповідно: "Акція може бути придбана також на підставі договору з
її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами,
або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а також у порядку
спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб та на
інших підставах, передбачених законодавством"; "Перехід та
реалізація права власності на акції здійснюються відповідно до
законодавства України".
Згідно з п. 3 Прикінцевих положень Закону України "Про
внесення змін до Закону України "Про господарські товариства"
( 769/97-ВР ) господарські товариства були зобов'язані у
6-місячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести
установчі документи у відповідність до цього Закону. Незважаючи на
це, в установчих документах (установчому договорі та/або статуті)
деяких акціонерних товариств до цього часу збереглися положення
щодо переважного права на придбання акцій.
При вирішенні спорів, пов'язаних із намаганням акціонерів
закритого акціонерного товариства використати передбачене
установчими документами переважне право на придбання акцій, що
відчужуються іншими акціонерами цього товариства, слід виходити з
того, що Законом таке право не передбачено, а також не передбачено
можливості договірного обмеження правоздатності акціонера щодо
реалізації акції (акцій) третім особам без пропозиції щодо її (їх)
придбання іншим акціонерам або самому акціонерному товариству.
Згідно зі ст. 41 Конституції України ( 254к/96-ВР ) кожен має
право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю,
результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Згідно зі ст. 12 ЦК УРСР ( 1540-06 ) ніхто не може бути
обмежений у правоздатності або дієздатності інакше, як у випадках
і в порядку, передбачених законом. Угоди, спрямовані на обмеження
правоздатності або дієздатності, є недійсними.
Порядок здійснення права власності визначений ст. 4 Закону
України "Про власність" ( 697-12 ):
"1. Власник на свій розсуд володіє, користується і
розпоряджається належним йому майном.
2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії,
що не суперечать закону. Він може використовувати майно для
здійснення господарської та іншої, не забороненої законом,
діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у
володіння і користування іншим особам.
3. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх
прав.
4. Держава безпосередньо не втручається в господарську
діяльність суб'єктів права власності.
5. Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати
шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані
законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При
здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний
додержуватися моральних засад суспільства.
6. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами
України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або
власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування
його майном іншими особами".
Цим законом не встановлено жодних обмежень щодо здійснення
права власності власниками акцій закритих акціонерних товариств.
Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР )
правовий порядок їрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто
не може бути примушений робити те, що не передбачено
законодавством України. Застосування цього конституційного
принципу при вирішенні порушеного питання означає, що встановлений
установчими документами закритого акціонерного товариства
обов'язок акціонера, що має намір відчужувати акції, запропонувати
їх іншим акціонерам або товариству, не є обов'язковим для
виконання, оскільки не їрунтується на чинному законодавстві.
Слід зазначити, що до установчих договорів застосовуються
загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання,
тобто установчий договір закритого акціонерного товариства є
угодою, на яку поширюються положення ЦК УРСР ( 1540-06 ) про
недійсні угоди. Вимоги щодо змісту установчих документів закритого
акціонерного товариства містяться у статтях 4, 37 Закону
( 1576-12 ). До установчих документів можуть бути включені інші
умови, що не суперечать законодавству України. Викладене вище дає
підстави для висновку про те, що до установчих документів
закритого акціонерного товариства не можуть включатися положення
про переважне право акціонерів чи товариства на придбання акцій
товариства, що відчужуються акціонером, оскільки законодавство не
передбачає можливості обмеження правоздатності або дієздатності у
договірному порядку. У разі невідповідності договору вимогам
закону або іншим нормативно-правовим актам, він є нікчемним
повністю або у певній частині, незалежно від визнання його таким у
судовому порядку. Аналогічні наслідки настають для положень
статуту товариства, рішень загальних зборів та інших органів
товариства, що суперечать вимогам закону чи інших
нормативно-правових актів. Водночас це не перешкоджає
заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання
недійсними відповідних документів або окремих положень із
дотриманням правил підсудності спору.
Як приклад можна навести ухвалу Судової палати у цивільних
справах Верховного Суду України від 5 грудня 2002 р. у справі за
позовом ЗАТ "Оболонь" та одного з акціонерів товариства до ряду
акціонерів цього товариства, що здійснили відчуження акцій третій
особі - ЗАТ "Інвестиційна компанія "Керамет Інвест", треті особи:
ЗАТ "Кадем", приватний нотаріус Ч., про визнання договорів
купівлі-продажу акцій частково недійсними та переведення прав та
обов'язків покупця акцій, якою залишено в силі рішення суду
апеляційної інстанції. Останній, незважаючи на відповідні
положення установчих документів ЗАТ "Оболонь" щодо зобов'язання
акціонерів утримуватися від відчуження акцій будь-кому, крім
акціонерів товариства та самого товариства, не визнав переважного
права товариства та акціонерів на придбання акцій.
Ще одним прикладом може слугувати рішення господарського суду
м. Києва від 15 вересня 2003 р. у справі за позовом ЗАТ "Оболонь"
до ЗАТ "Сармат", ЗАТ "Інвестиційна компанія "Керамет Інвест",
треті особи без самостійних вимог на предмет спору: АТЗТ "Кадем"
та Антимонопольний комітет України, залишене в силі постановою
Київського апеляційного господарського суду від 19 грудня 2003 р.
Положення установчих документів (установчого договору та
статуту) закритого акціонерного товариства, що передбачають
переважне право акціонерів закритого акціонерного товариства
та/або самого товариства на придбання акцій, що відчужуються
акціонерами товариства, суперечать законодавству, чинному станом
до 1 січня 2004 р., і є нікчемними незалежно від того, чи визнані
вони такими судом, чи ні при вирішенні інших спорів.
3. Вирішення спорів щодо визнання недійсними
рішень загальних зборів акціонерів
Проблемні питання підвідомчості спорів про визнання
недійсними рішень загальних зборів акціонерів
Відповідно до ст. 23 Закону ( 1576-12 ) управління
товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання
(призначення) яких визначається відповідно до виду товариства.
Органами акціонерного товариства є загальні збори товариства
(статті 41-45), рада акціонерного товариства (спостережна рада)
(ст. 46), виконавчий орган (статті 47, 48) та ревізійна комісія
(ст. 49).
Згідно зі ст. 12 ГПК ( 1798-12 ) господарським судам
підвідомчі спори про визнання недійсними актів на підставах,
зазначених у законодавстві. Рішення, ухвалені зазначеними
органами, можуть бути визнані у судовому порядку недійсними(5).
---------------
(5) Частиною 5 ст. 98 Цивільного кодексу України ( 435-15 ),
що набув чинності з 1 січня 2004 р., передбачено, що рішення
загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.
Згідно зі ст. 1 ГПК ( 1798-12 ) до господарського суду за
захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних
законом інтересів мають право звертатися підприємства, установи,
організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні),
громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта
підприємницької діяльності.
Відповідно до ст. 24 ЦПК ( 1501-06 ) загальним судам
підвідомчі справи у спорах, що виникають із цивільних
правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин.
Чинним процесуальним законодавством України запроваджено
основний принцип визначення підвідомчості справ господарським і
загальним судам за суб'єктним складом. Застосування цього принципу
нерідко породжує значні проблеми при визначенні підвідомчості
справ у спорах про визнання недійсними рішень органів акціонерного
товариства у разі, якщо серед акціонерів товариства є фізичні
особи. У результаті вивчення практики розгляду судами спорів про
визнання недійсними рішень загальних зборів виявлено непоодинокі
випадки, коли спір із того ж предмета і на тих самих підставах
одночасно розглядається в господарському і в загальному судах, при
цьому у справах виносяться взаємовиключні рішення або штучно
створюється преюдиція.
Як приклад можна навести справу N 14/59 господарського суду
м. Києва за позовом ЗАТ "Українська промислова страхова компанія"
до ВАТ "Акціонерний банк "Столичний" про визнання недійсним
рішення загальних зборів від 21 грудня 2001 р. Одночасно з цією
справою Дніпровським районним судом м. Києва було порушено
провадження у справі за позовом В., який володіє однією акцією ВАТ
(що становить 0,00002 % голосів), до ВАТ "Акціонерний банк
"Столичний". В. заявив позов про визнання загальних зборів від
21 грудня 2001 р. такими, що відбулися, а їх рішень - правомірними
та спонукання відповідача виконати рішення загальних зборів.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 грудня
2001 р. позов задоволено. Це рішення покладено в основу рішення
господарського суду м. Києва. Таким чином, наслідком порушення
права акціонера, який володіє однією акцією, стало визнання
недійсним рішення загальних зборів акціонерів комерційного банку.
Цей та деякі інші приклади свідчать про те, що задля
забезпечення всебічного й повного вирішення питань про захист прав
і законних інтересів акціонерів та акціонерного товариства,
забезпечення оперативності вирішення спорів та однакового
застосування закону в аналогічних справах спори зазначеної
категорії мають бути внесені до юрисдикції господарських судів
незалежно від суб'єктного складу учасників. Внесення відповідних
змін до процесуальних законів може бути виправдане тим, що ці
спори є господарськими за своєю природою, і господарські суди
мають значну практику і досвід у вирішенні таких спорів.
Господарські суди розглядають на загальних підставах справи у
спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими,
крім державних, органами, зокрема актів органів господарських
товариств, які відповідно до закону чи установчих документів мають
обов'язковий характер. Відповідачем у спорі про визнання недійсним
рішення загальних зборів акціонерного товариства має бути саме
акціонерне товариство, а не загальні збори (як орган управління) і
не акціонери (як учасники загальних зборів). Спір має розглядатися
господарським судом за місцезнаходженням відповідача.
Вивчення судової практики показало, що господарські суди у
деяких випадках припускаються помилок при застосуванні
процесуального законодавства щодо визначення відповідачів у
зазначених категоріях спорів.
Як приклад можна навести рішення господарського суду
Запорізької області від 9 серпня 2002 р. у справі N 6/2/1 про
відмову в позові ВАТ "Кам'янсько-Дніпровське АТП 12309" про
визнання недійсним рішення загальних зборів цього ВАТ.
Відповідачами у справі виступили ВАТ "Міжрегіональний фондовий
союз", ЗАТ "Інвестиційний фонд "Софі-Інвест", ВАТ "Інвестиційна
компанія "Ірта", ЗАТ "СКІФ 96", ЗАТ "Закритий інвестиційний фонд
"Запорізькі феросплави", Управління з питань державних
корпоративних прав Запорізької обласної державної адміністрації,
третя особа - Регіональне відділення ФДМ по Запорізькій області.
Незважаючи на те, що позивачем у цій справі є особа, яка має
відповідати за заявленим позовом, суд не відмовив у прийнятті
позовної заяви. Один із відповідачів - ВАТ "Міжрегіональний
фондовий союз", подав клопотання про виключення його з числа
відповідачів, мотивуючи це тим, що він не є акціонером ВАТ
"Кам'янсько-Дніпровське АТП 12309" і не брав участі у загальних
зборах. Інший відповідач - ВАТ "Інвестиційна компанія "Ірта", у
відзиві на позовну заяву зазначив, що він є неналежним
відповідачем, оскільки відповідачем у даному спорі має бути сам
позивач у справі. Попри те, що за таких обставин провадження у
справі має бути припинено, суд розглянув матеріали справи і
встановив, що позивачем не надано доказів порушення оспорюваним
рішенням загальних зборів його прав та інтересів, а також не
наведено фактів та доказів порушення його прав та інтересів кожним
із відповідачів. Враховуючи викладене, господарський суд
Запорізької області відмовив у задоволенні позову.
Чинним законодавством не встановлено вичерпного переліку
випадків, коли особа, право якої порушено рішенням загальних
зборів чи органів управління товариства, може звернутися по захист
до суду. При розгляді спорів про визнання недійсними рішень
загальних зборів та органів управління товариства суду слід
з'ясовувати, чи відповідає спірне рішення вимогам чинного
законодавства та/або компетенції органу, що ухвалив це рішення, а
також встановлювати факт порушення у зв'язку з ухваленням спірного
рішення прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.
Правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсними
рішень загальних зборів та інших органів товариства наділені,
насамперед, акціонери товариства, а також інші особи, права та
охоронювані законом інтереси яких порушуються такими рішеннями,
зокрема державні органи в межах їх компетенції.
Суду слід враховувати, що однією з обов'язкових умов визнання
акта недійсним є порушення у зв'язку з його прийняттям прав та
охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації -
позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту
такого порушення не встановлено, у господарського суду немає
правових підстав для задоволення позову.
Так, постановою Дніпропетровського апеляційного
господарського суду від 4 липня 2002 р. скасовано рішення
господарського суду Кіровоградської області від 22 квітня 2002 р.
у справі N 3/74 і відмовлено у позові ТОВ "Фірма "Продімпекс" до
ВАТ "Чисті метали" про визнання недійсним рішення загальних
зборів. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції при
розгляді справи не встановив факту порушення прав та охоронюваних
інтересів позивача у зв'язку з прийняттям загальними зборами
відповідача спірного рішення. Ще одним прикладом може слугувати
рішення господарського суду Кіровоградської області від 4 березня
2003 р. у справі N 9/47, яким відмовлено у позові Акціонерної
холдингової компанії "Укрнафтопродукт" до ВАТ "Світловодська
нафтобаза" про визнання недійсним рішення загальних зборів
акціонерів. При винесенні рішення суд не взяв до уваги формальне
посилання позивача на порушення відповідачем норм статей 43, 46,
47 Закону ( 1576-12 ) без вказівки на конкретне право чи законний
інтерес позивача, які було порушено.
У судовій практиці зустрічаються непоодинокі випадки
застосування таких засобів захисту порушеного права, що не
передбачені законом. У цих випадках заявлений позов не повинен
прийматися судом, а у разі прийняття - провадження у справі має
бути припинено, оскільки такі способи захисту не передбачені
законодавством, а їх застосування призводило б до порушення ст. 19
Конституції України ( 254к/96-ВР ). Як приклад можна навести такі
позовні вимоги: про визнання рішень загальних зборів дійсними або
правомочними; про визнання рішень загальних зборів такими, що
підлягають обов'язковому виконанню; зустрічний позов про
зобов'язання виконати рішення загальних зборів (за наявності
первісного позову про визнання рішень загальних зборів
недійсними); про визнання загальних зборів такими, що відбулися;
про зобов'язання акціонерів зареєструватися на загальних зборах;
про визнання повідомлення акціонерів про проведення загальних
зборів неправомірним (щодо надіслання персональних повідомлень та
публікації загального повідомлення у засобах масової інформації);
про визнання емісії недійсною; про визнання повноважень органів
управління припиненими тощо.
Такі способи захисту порушеного права законодавством не
передбачені й не випливають із положень законодавства.
Проблемні питання застосування
статей 66, 67 ГПК ( 1798-12 ) щодо вжиття
заходів до забезпечення позову у вигляді
заборони проведення загальних зборів
Згідно зі ст. 66 ГПК ( 1798-12 ) господарський суд за заявою
сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або зі
своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову.
Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження у
справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити
неможливим виконання рішення господарського суду. Про забезпечення
позову виноситься ухвала.
Вичерпний перелік способів забезпечення позову визначений ст.
67 ГПК ( 1798-12 ), серед них:
- накладення арешту на майно або грошові суми, що належать
відповідачеві;
- заборона відповідачеві вчиняти певні дії;
- заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета
спору;
- зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або
іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному
порядку.
Вивчення судових справ показало, що при вирішенні спорів про
визнання недійсними рішень загальних зборів, про визнання
недійсними договорів купівлі-продажу акцій та пов'язаних із цим
спорів господарські суди, керуючись згаданими вище статтями ГПК (
1798-12 ), виносили ухвали про забезпечення позову шляхом заборони
акціонерному товариству, реєстратору та/або іншим особам
здійснювати будь-які дії, пов'язані зі скликанням та проведенням
загальних зборів.
Серед заходів, що вживалися господарськими судами у порядку
забезпечення позову, трапляються такі:
- заборона господарському товариству проводити загальні
збори;
- заборона проводити реєстрацію акціонерів для участі у
загальних зборах;
- заборона реєстратору видавати копії реєстру та виписки з
нього;
- зобов'язання особи зареєструватися для участі в загальних
зборах;
- заборона органам державної влади здійснювати перереєстрацію
підприємства або реєструвати зміни до установчих документів;
- заборона органам управління державним майном видавати
довіреності на представництво інтересів держави на загальних
зборах акціонерів;
- заборона будь-яких дій, пов'язаних із виконанням рішень
загальних зборів;
- заборона реєстрації випуску акцій;
- заборона на відчуження акцій або частки;
- накладення арешту на майно та кошти господарського
товариства тощо.
Слід зазначити, що такі заходи застосовуються судами без
урахування особливостей зазначених спорів. Зокрема, при винесенні
ухвал суди інколи не враховують вимоги ст. 66 ГПК ( 1798-12 ),
якою передбачено вжиття заходів до забезпечення позову в разі,
якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим
виконання рішення господарського суду. Розглядаючи питання про
доцільність вжиття заходів до забезпечення позову при розгляді
спорів про визнання недійсним рішення загальних зборів, суди мають
виходити з того, що наслідком визнання акта недійсним є втрата цим
актом обов'язкового характеру для осіб, яким він був адресований.
Тому немає підстав вважати, що відсутність заборони проведення
загальних зборів може призвести до ускладнення або унеможливлення
виконання рішення суду про визнання акта недійсним.
Одним із способів забезпечення позову є заборона іншим особам
вчиняти дії, що стосуються предмета спору. У деяких випадках суди
застосовують цей спосіб при вирішенні справ про визнання -
недійсним договору купівлі-продажу акцій і виносять ухвали про
заборону акціонерному товариству - емітенту акцій та/або іншим
особам вчиняти дії, пов'язані з проведенням загальних зборів.
Винесення таких ухвал є неправомірним, оскільки дії акціонерного
товариства та/або інших осіб щодо проведення загальних зборів не
стосуються предмета спору, яким є договір купівлі-продажу акцій.
Загальні збори акціонерів є вищим органом акціонерного
товариства. Загальні збори проводяться не рідше одного разу на рік
і в межах своєї компетенції вирішують питання діяльності
акціонерного товариства. Заборона проведення загальних зборів
(здійснення дій, пов'язаних із проведенням зборів) фактично
паралізує роботу вищого органу акціонерного товариства і є
втручанням у господарську діяльність товариства.
Позиція Верховного Суду України з цього питання висловлена в
ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
від 22 листопада 2001 р. у справі про визнання незаконним рішення
загальних зборів ВАТ "Ексімнафтопродукт" ( n0024700-01 ), де
зазначено, що, заборонивши відповідачу проводити загальні збори
акціонерів, які відповідно до ст. 41 Закону ( 1576-12 ) є вищим
органом акціонерного товариства, до компетенції якого входить
вирішення усіх питань, пов'язаних із діяльністю товариства, суд
вирішив питання, яке стосується внутрішньої діяльності товариства
і не пов'язане з розглядом справи за заявленим позовом та
виконанням можливого рішення суду. У згаданій постанові також
міститься посилання на ст. 15 Закону України "Про підприємництво"
( 698-12 ), згідно з якою втручання державних органів у
господарську діяльність підприємців не допускається, якщо вона не
зачіпає передбачених законодавством України прав державних органів
щодо здійснення контролю за діяльністю підприємців.
Вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді заборони
акціонерному товариству, реєстратору та/або іншим особам
здійснювати дії, пов'язані з проведенням загальних зборів, може
призвести до порушення передбаченого законом права акціонерів на
участь в управлінні справами товариства шляхом участі та
голосування на загальних зборах.
Проблемні питання застосування
ст. 41 Закону ( 1576-12 ) в частині регулювання
компетенції загальних зборів акціонерів
Серед підстав для визнання недійсним акта у судовому порядку
є невідповідність цього акта вимогам чинного законодавства та/або
визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт.
Стаття 41 Закону ( 1576-12 ) містить перелік повноважень, які
належать до компетенції загальних зборів. Повноваження,
передбачені пунктами "б", "д", "е", "ї" зазначеної статті,
належать до виключної компетенції загальних зборів і не можуть
бути передані іншим органам товариства. До таких повноважень
віднесено:
- внесення змін до статуту товариства;
- затвердження річних результатів діяльності акціонерного
товариства, включаючи його дочірні підприємства, затвердження
звітів і висновків ревізійної комісії, порядку розподілу прибутку,
строку та порядку виплати частки прибутку (дивідендів), визначення
порядку покриття збитків;
- створення, реорганізація та ліквідація дочірніх
підприємств, філій та представництв, затвердження їх статутів та
положень;
- прийняття рішення про припинення діяльності товариства,
призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного
балансу.
Зазначені повноваження належать до компетенції загальних
зборів акціонерів в силу закону незалежно від того, чи вони
передбачені установчими документами акціонерного товариства. Це
питання вирішувалося господарськими судами при вирішенні справ у
спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів. Наприклад,
господарський суд Хмельницької області при вирішенні справи
N 7/494-н за позовом ДП "Говер-Комплект" до ВАТ "Городоцьке
верстатобудівельне виробниче об'єднання "Говер" не взяв до уваги
доводи позивача про те, що на момент прийняття загальними зборами
відповідача рішення про створення дочірнього підприємства
установчі документи відповідача не передбачали такого повноваження
загальних зборів. У мотивувальній частині рішення від 10 квітня
2001 р. суд зазначив, що це повноваження віднесено до виключної
компетенції загальних зборів згідно зі ст. 41 Закону ( 1576-12 ).
Вирішення питань, віднесених згідно із законом до виключної
компетенції загальних зборів, іншими органами товариства є
перевищенням їхньої компетенції, що має наслідком визнання таких
рішень недійсними. Господарськими судами розглядалися справи за
позовами про визнання недійсними рішень органів акціонерного
товариства, ухвалених із питань, що належать до виключної
компетенції загальних зборів. На цих підставах найчастіше
оспорювалися рішення про створення (реорганізацію, ліквідацію)
дочірніх підприємств та затвердження їх статутів. Як приклад можна
навести справу N 1/172-13/121 за позовом ВАТ "Гідробуд" до
ВАТ "Львівводбуд" та Миколаївської райдержадміністрації про
визнання недійсним статуту ДІЇ "Миколаївська ПМК-104" ВАТ
"Львівводбуд" та розпорядження про державну реєстрацію. При
розгляді справи суд дійшов висновку про те, що голова правління
ВАТ "Львівводбуд" не мав повноважень щодо затвердження статуту
дочірнього підприємства. Рішенням господарського суду Львівської
області від 21 травня 2002 р. позов задоволено. Рішення набрало
законної сили і сторонами не оскаржувалося.
У господарських судів виникали ускладнення при вирішенні
питань щодо порядку прийняття рішень із питань, віднесених згідно
із Законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, в
акціонерних товариствах, 100% акцій яких перебуває у власності
держави. Державні акціонерні товариства мають певні особливості
порівняно з акціонерними товариствами, акції яких перебувають у
власності фізичних та юридичних осіб. Основною відмінністю
державних акціонерних компаній є відсутність вищого органу
товариства як такого, у зв'язку з чим вирішення питань, віднесених
до компетенції вищого органу, до скликання перших загальних зборів
акціонерів покладається на органи виконавчої влади або на
спостережну раду Серед особливостей також слід зазначити
спеціальний порядок формування спостережної ради державних
акціонерних компаній тощо.
Ускладнення у правозастосуванні пов'язані з відсутністю у
чинному законодавстві спеціальних норм, які б регулювали
особливості порядку управління державними акціонерними
товариствами до продажу їх акцій. Такі особливості регулюються, як
правило, у статуті товариств.
Як приклад можна навести справу N 12/590 за позовом
Акціонерної енергопостачальної компанії "Київенерго" до
НАК "Нафтогаз України", треті особи: дочірня компанія "Газ
України" НАК "Нафтогаз України", КМУ, дочірня компанія
"Укртрансгаз" НАК "Нафтогаз України", про визнання недійсним
рішення спостережної ради НАК "Нафтогаз України".
Господарський суд м. Києва рішенням від 17 грудня 2002 р.
задовольнив позов і визнав недійсним рішення спостережної ради
НАК "Нафтогаз України" про створення ДК "Газ України"
НАК "Нафтогаз України" шляхом реорганізації ДК "Торговий дім "Газ
України" НАК "Нафтогаз України" та ДК "Укртрансгаз" НАК "Нафтогаз
України", а також затвердження статуту новоствореної дочірньої
компанії.
Рішення суду мотивоване тим, що Закон не містить жодних
винятків щодо застосування його положень залежно від складу
акціонерів акціонерного товариства, тому має застосовуватися й у
випадку, коли всі акції акціонерного товариства належать державі.
Суд зазначив, що відповідно до ст. 41 Закону ( 1576-12 )
повноваження щодо створення ДК "Газ України" НАК "Нафтогаз
України" належать до виключної компетенції вищого органу
управління НАК "Нафтогаз України" і не можуть бути делеговані
іншим органам управління товариством, у тому числі спостережній
раді. Суд не взяв до уваги посилання відповідача та третіх осіб на
те, що за своєю організаційно-правовою формою НАК "Нафтогаз
України" є державним підприємством, а тому відсутні підстави для
застосування ст. 41 Закону.
Розглянувши касаційну скаргу, Вищий господарський суд України
взяв до уваги положення статуту відповідача, затвердженого
постановою КМУ "Про утворення Національної акціонерної компанії
"Нафтогаз України" ( 747-98-п ).
Так, п. 10.2.1 статуту ( 747-98-п ) встановлено, що в період
до проведення перших загальних зборів акціонерів, які скликаються
після прийняття рішення про приватизацію майна компанії,
повноваження її вищого органу управління здійснює спостережна
рада. Суд врахував, що на час прийняття спостережною радою
оспорюваного рішення жодних актів про приватизацію НАК "Нафтогаз
України" прийнято не було і загальні збори акціонерів цього
акціонерного товариства не скликалися. Вищий господарський суд
України не погодився з висновком суду першої інстанції про
протиправність делегування засновником повноважень загальних
зборів спостережній раді і, як результат, прийняття нею рішення з
перевищенням повноважень. Постановою Вищого господарського суду
України від 27 березня 2003 р. рішення суду першої інстанції
скасовано, у позові відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду України від 23 червня 2003 р.
відмовлено у порушенні касаційного провадження у справі.
У результаті узагальнення судової практики щодо вирішення
зазначеної категорії спорів виявлено окремі помилки, що
допускалися господарськими судами. Наприклад, арбітражний суд
Житомирської області задовольнив позов Бердичівської об'єднаної
ДПІ до ВАТ "Бердичівське шкіроб'єднання ім. Ілліча" про визнання
недійсними установчих документів та скасування державної
реєстрації шести дочірніх підприємств на тих підставах, що рішення
про створення дочірніх підприємств, на порушення статей 41, 47
Закону ( 1576-12 ) та п. 3.9 статуту відповідача, приймали не
загальні збори акціонерів, а інші органи.
Згідно із ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) органи
державної влади зобов'язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами
України.
Статтею 2 Закону України "Про державну податкову службу в
Україні" ( 509-12 ) основним завданням органів державної
податкової служби визначено здійснення контролю за додержанням
податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і
своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів
податків і зборів (обов'язкових платежів), а також неподаткових
доходів, установлених законодавством, і у зв'язку з цим - внесення
пропозицій щодо вдосконалення законодавства, прийняття
нормативно-правових актів і методичних рекомендацій, роз'яснення
законодавства щодо оподаткування, ведення реєстрів платників
податків, боротьба зі злочинами і адміністративними
правопорушеннями у сфері оподаткування.
Саме цими завданнями обмежені функції і права податкових
органів, встановлені законом.
Спеціальними законами регулюються повноваження й інших
державних органів. Тому суди при розгляді позовів податкових та
інших державних органів про визнання недійсними установчих
документів і скасування державної реєстрації суб'єктів
підприємницької діяльності, а також інших позовів повинні
з'ясовувати зв'язок підстав звернення до суду з компетенцією
позивача. Вихід державного органу за межі повноважень,
встановлених законом, є підставою для відмови у позові.
Проблемні питання застосування
ст. 41 Закону ( 1576-12 ) в частині регулювання
порядку реєстрації акціонерів (їх представників)
та визначення правомочності загальних зборів
Відповідно до ст. 41 Закону ( 1576-12 ) вищим органом
акціонерного товариства є загальні збори товариства. У загальних
зборах мають право брати участь усі акціонери незалежно від
кількості та класу акцій, власниками яких вони є. Брати участь у
загальних зборах із правом дорадчого голосу можуть і члени
виконавчих органів, які не є акціонерами.
Акціонери (їх представники), які беруть участь у загальних
зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, яку має
кожний учасник. Реєстрація акціонерів (їх представників), що
прибули для участі у загальних зборах, здійснюється згідно з
реєстром акціонерів у день проведення загальних зборів виконавчим
органом акціонерного товариства або реєстратором на підставі
укладеного з ним договору. Цей реєстр підписується головою та
секретарем зборів.
Реєстрація акціонерів - власників акцій на пред'явника
здійснюється на підставі пред'явлення ними цих акцій (сертифікатів
акцій) або виписок із рахунків у цінних паперах. Право участі у
загальних зборах акціонерів мають особи, які є власниками акцій на
день проведення загальних зборів (крім випадку проведення
установчих зборів). Слід враховувати, що згідно з абз. 3 ч. 1
ст. 5 Закону України "Про Національну депозитарну систему та
особливості електронного обігу цінних паперів в Україні"
( 710/97-ВР ) права на участь в управлінні, одержання доходу тощо,
які випливають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з
моменту внесення змін до реєстру власників іменних цінних паперів.
Згідно із ст. 19 Конституції України ( 254к/96-ВР ) правовий
порядок в Україні їрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто
не може бути примушений робити те, що не передбачено
законодавством. Пунктом "а" ст. 10 Закону ( 1576-12 ) передбачено
право учасника товариства брати участь в управлінні справами
товариства в порядку, визначеному в установчих документах, за
винятком випадків, передбачених цим законом. Варто підкреслити, що
участь у загальних зборах та голосування на них є правом, а не
обов'язком акціонера. У зв'язку з цим не можна визнати законними
судові рішення, згідно з якими на акціонерів покладався обов'язок
зареєструватися для участі у загальних зборах (подібні рішення
приймалися у спорах, пов'язаних із неможливістю проведення
загальних зборів через відсутність кворуму).
Згідно із ч. 4 ст. 41 Закону ( 1576-12 ) акціонери, які
володіють у сукупності більш як 10 % голосів, та/або ДКЦПФР можуть
призначати своїх представників для контролю за реєстрацією
акціонерів для участі у загальних зборах, про що вони до початку
реєстрації письмово повідомляють виконавчий орган акціонерного
товариства. Порядок призначення цією Державною комісією
представників для контролю за реєстрацією та порядок проведення
такого контролю визначається Положенням про проведення контролю за
реєстрацією акціонерів для участі у загальних зборах акціонерних
товариств, затвердженим рішенням ДКЦПФР від 23 грудня 1998 р.
N 199 ( z0149-99 ).
Згідно із Законом ( 1576-12 ) загальні збори визнаються
правомочними, якщо в них беруть участь акціонери, що мають
відповідно до статуту товариства більш як 60 % голосів. Винятків
із цього правила законом не передбачено. У результаті вивчення
судових справ виявлені випадки помилкового тлумачення
господарськими судами вимог законодавства щодо правомочності
загальних зборів. Наприклад, суд не визнав незаконним рішення
загальних зборів, прийняте за відсутності акціонера, який володіє
49 % голосів (тобто за відсутності кворуму), і схвалене цим
акціонером у подальшому. Такої помилки припустився суд касаційної
інстанції при розгляді справи N 3-348к03 за позовом
ХК ЗАТ "Совтрансавто" до ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ", ЗАТ "Транс
Кінг", Луганського міськвиконкому, про що зазначається у постанові
Верховного Суду України від 19 серпня 2003 р. Згаданою постановою
Верховного Суду України скасовано попередні рішення, справу
направлено на новий розгляд.
Господарськими судами розглядалися справи у спорах про
визнання недійсними рішень загальних зборів на тих підставах, що
фактична кількість акціонерів (і відповідно належних їм голосів),
які були присутні та брали участь у голосуванні на загальних
зборах, у ході зборів стала меншою від кількості акціонерів, що
були зареєстровані для участі у зборах (менше 60% голосів). У
деяких випадках суди визнавали недійсними рішення загальних
зборів, на яких були зареєстровані акціонери, що мають відповідно
до статуту товариства більш як 60 % голосів, однак частина з яких
не брала участі у прийнятті рішень, зокрема, після проведення
реєстрації залишила залу, в якій Проводилися загальні збори. При
задоволенні позову про визнання недійсним рішення загальних зборів
суди виходили з того, що та частина акціонерів, яка залишилася у
залі та брала участь у прийнятті рішень, мала менше ніж 60%
голосів.
Така позиція судів є помилковою і не їрунтується на Законі
( 1576-12 ). Доказом наявності чи відсутності кворуму загальних
зборів і, відповідно, доказом правомочності загальних зборів щодо
прийняття рішень є належним чином оформлений реєстр, у якому
зареєстровані акціонери (їх представники), які беруть участь у
загальних зборах, із зазначенням належної їм кількості голосів.
Реєстрація акціонерів (їх представників), які прибули для участі у
зборах, проводиться у день проведення зборів перед початком
загальних зборів. Наведені норми дають підстави для висновку про
те, що акціонери (їх представники), які зареєструвалися для участі
у загальних зборах, вважаються акціонерами, які беруть участь у
зборах.
Як приклад можна навести справу N 1/13-10/133 за позовом
Корпорації "Вестерн Ен-Ай-Ес Ентерпрайз Фонд" до ЗАТ "Сонола" про
визнання недійсним рішення позачергових загальних зборів
акціонерів. Позовні вимоги обґрунтовувалися відсутністю кворуму на
зборах через те, що представник позивача у встановленому порядку
пройшов реєстрацію для участі у зборах, але на вимогу голови
зборів залишив їх, у результаті чого на зборах залишилися
присутніми акціонери, які в сукупності володіли менше як 60%
голосів. Рішенням арбітражного суду Кіровоградської області від
22 листопада 2000 р. у позові відмовлено на тій підставі, що факт
участі акціонера у загальних зборах фіксується його реєстрацією, а
правомочність чи неправомочність зборів визначається перед
початком їх проведення на підставі документів реєстрації.
Постановою від 19 лютого 2001 р. арбітражний суд Кіровоградської
області залишив рішення без змін на тих самих підставах.
Постановою Вищого арбітражного суду України від 27 червня
2001 р. ( sp09/064 ) постанову арбітражного суду
Кіровоградської області скасовано, а позов задоволене. Постанова
Вищого арбітражного суду України мотивована тим, що загальні збори
акціонерів та рішення, що ними приймаються, можуть бути
правомірними за умови реєстрації акціонера для участі в них та
фактичної участі у прийнятті рішень.
Верховний Суд України не погодився з таким висновком Вищого
арбітражного суду і постановою від 18 лютого 2002 р.
( sp09/065 ) скасував постанову цього суду, а рішення від
22 листопада 2000 р. та постанову від 12 лютого 2001 р. залишив у
силі.
Правомочність загальних зборів щодо прийняття рішень
визначається перед початком зборів на підставі реєстру, що містить
дані реєстрації акціонерів (їх представників), які беруть участь у
зборах. Факт участі акціонера у загальних зборах встановлюється за
даними реєстрації.
Проблемні питання застосування
ч. 3 ст. 41 Закону( 1576-12 ) щодо порядку
передачі акціонером своїх повноважень іншій особі
Акціонери можуть брати участь у загальних зборах особисто або
через представника. Передача акціонером своїх повноважень іншій
особі здійснюється відповідно до законодавства, тобто довіреності
акціонерів повинні відповідати загальним вимогам, передбаченим
цивільним законодавством. Зокрема, слід дотримуватися вимог ч. 2
ст. 67 ЦК УРСР ( 1540-06 ), згідно з якою довіреність, в якій не
зазначена дата її вчинення, є недійсною(6).
---------------
(6) Згідно з ч. 3 ст. 247 Цивільного кодексу України
( 435-15 ) від 16 січня 2003 р. така довіреність є нікчемною.
Особливістю довіреностей акціонерів на право участі та
голосування на загальних зборах є спеціальний порядок їх
посвідчення, передбачений ст. 41 Закону ( 1576-12 ). Згадана норма
передбачає можливість посвідчення таких довіреностей реєстратором
або правлінням акціонерного товариства.
Згідно з роз'ясненням ДКЦПФР "Щодо передачі акціонером
повноважень, які виникають з прав власності на акції" від 31
травня 2001 р. N 8 ( va008312-01 ) довіреність на право участі та
голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена
реєстратором, якщо він веде систему реєстру відповідного
акціонерного товариства. Довіреність на право участі та
голосування на загальних зборах акціонерів може бути посвідчена
правлінням тільки того акціонерного товариства, збори якого
скликаються. Реєстратор та правління акціонерного товариства
повинні видати наказ (ухвалити рішення) про призначення особи
(осіб), уповноваженої від їх імені посвідчувати довіреності.
У цьому ж роз'ясненні передбачено: "Процедура посвідчення
правлінням та реєстратором довіреностей на право участі та
голосування на загальних зборах акціонерів здійснюється відповідно
до пунктів 2, 3, 5 - 14 (у частині правил посвідчення доручень) та
пунктів 26 - 33 постанови КМУ "Про порядок посвідчення заповітів і
доручень, прирівнюваних до нотаріально посвідчених" ( 419-94-п ).
Зазначеною постановою КМУ ( 419-94-п ) встановлені певні
вимоги щодо посвідчення довіреностей. Зокрема передбачено, що
"посвідчення доручення провадиться шляхом проставляння
посвідчувального напису на дорученні", а також встановлена
заборона на посвідчення посадовими особами доручень на своє ім'я
тощо.
У разі якщо довіреність акціонера на право участі та
голосування на загальних зборах оформлена (складена або
посвідчена) з порушенням встановлених законодавством вимог, то
особа, на ім'я якої видана. довіреність, не має повноважень щодо
участі та голосування на загальних зборах. Отже, голоси, передані
за такою довіреністю, не можуть враховуватися для визначення
кворуму.
Слід погодитися з обґрунтованістю судових рішень, якими
рішення загальних зборів визнавалися недійсними, оскільки суд не
враховував для визначення кворуму довіреності акціонерів,
оформлені з порушенням чинного законодавства.
Наприклад, рішенням господарського суду Чернігівської області
від 8 жовтня 2001 р. у справі N 8/107 задоволено позов АКБ
"Полікомбанк" до ВАТ "Новгород-Сіверський м'ясокомбінат", третя
особа - ТОВ "Сіверм'ясопродукт", про визнання недійсними рішень
загальних зборів. Рішення суду мотивоване тим, що без урахування
голосів, переданих акціонерами за нікчемними довіреностями (які не
містять дати вчинення та посвідчення або посвідчені головою
правління на своє ім'я), загальні збори були неправомочні приймати
рішення. Постановою Вищого господарського суду України від
16 серпня 2002 р. рішення суду залишено без змін.
Аналогічним чином і з тим самим обґрунтуванням була вирішена
господарським судом Чернігівської області справа N 12/487 за
позовом АКБ "Полікомбанк" до ВАТ "Чернігівська швейна фабрика
"Елегант" про визнання недійсними рішень загальних зборів.
Постановою Верховного Суду України від 15 жовтня 2002 р.
( n0091700-02 ) у цій справі залишено в силі постанову Вищого
господарського суду України від 10 червня 2002 р. ( sp09/068 )
та рішення господарського суду Чернігівської області від 5 жовтня
2001 р.
Як приклад також можна навести рішення господарського суду
Чернігівської області від 21 жовтня 2002 р. у справі N 8/324 про
задоволення позову ТОВ "Прилуцька панчішно-шкарпеткова фабрика" до
ВАТ "Прилуцька панчішна фабрика ім. 8 Березня", ТОВ "Поліський
реєстратор" про визнання недійсним запису в реєстрі акціонерів та
про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів.
Рішення суду мотивоване тим, що представник померлого акціонера
був зареєстрований для участі у зборах безпідставно, а без
урахування цих голосів у зборах фактично взяли участь акціонери,
які володіють менш як 60% голосів.
Слід зазначити, що при вирішенні спору про визнання недійсним
рішення загальних зборів акціонерного товариства господарський суд
дає правову оцінку довіреностей акціонерів - фізичних осіб на
передачу повноважень щодо участі та голосування на загальних
зборах на загальних підставах, визначених ст. 43 ГПК ( 1798-12 ),
згідно з якою господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім
переконанням, що їрунтується на всебічному, повному й об'єктивному
розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності,
керуючись законом.
Голоси акціонерів, що передані за довіреностями, оформленими
з порушенням вимог чинного законодавства, не враховуються для
визначення кворуму загальних зборів та результатів голосування.
Проблемні питання застосування
ч. 1 ст. 43 Закону ( 1576-12 ) щодо порядку
повідомлення акціонерів про проведення
загальних зборів
Вивчення судової практики свідчить про те, що найчастіше
підставою для задоволення позову про визнання недійсним рішення
загальних зборів стає порушення передбаченого законом та
внутрішніми документами товариства порядку скликання та проведення
зборів, зокрема: порушення вимог закону щодо формування порядку
денного, у тому числі внесення змін до опублікованого порядку
денного; порушення порядку повідомлення акціонерів про проведення
загальних зборів, у тому числі ненадіслання акціонерам
персонального повідомлення або надіслання у спосіб, не
передбачений статутом товариства, відсутність публікації у
передбачених законом засобах масової інформації або. опублікування
повідомлення в інших засобах масової інформації, ніж передбачені
статутом товариства, порушення строків повідомлення; ненадання
акціонерам можливості ознайомитися з документами, пов'язаними з
порядком денним; прийняття загальними зборами рішень із питань, не
включених до порядку денного; відсутність кворуму, необхідного для
проведення загальних зборів та прийняття ними рішень; порушення
процедури реєстрації акціонерів та їх представників, у тому числі
реєстрація представників акціонерів на підставі довіреностей,
оформлених із порушеннями вимог законодавства.
Порядок, способи та строки повідомлення акціонерів про
скликання загальних зборів визначаються ч. 1 ст. 43 Закону
( 1576-12 ): "Про проведення загальних зборів акціонерів держателі
іменних акцій повідомляються персонально передбаченим статутом
способом. Крім того, загальне повідомлення друкується в місцевій
пресі за місцезнаходженням акціонерного товариства і в одному із
офіційних друкованих видань ВРУ, КМУ чи ДКЦПФР із зазначенням часу
і місця проведення зборів та порядку денного. Якщо до порядку
денного включено питання про зміну статутного фонду акціонерного
товариства, то одночасно з порядком денним друкується інформація,
передбачена ст. 40 цього Закону. Повідомлення повинно бути
зроблено не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів".
У результаті вивчення судової практики виявлено проблеми, що
виникають при застосуванні зазначеної норми в частині строків
повідомлення про скликання загальних зборів. Ці проблеми пов'язані
з тим, що законодавцем нечітко сформульована вимога щодо строку
надіслання персонального повідомлення та строку опублікування
загального повідомлення.
Господарські суди помилково вважають, що передбачений законом
45-денний термін стосується тільки загального повідомлення,
опублікованого у засобах масової інформації, і не поширюється на
персональне повідомлення. Як приклад помилкового тлумачення судами
ч. 1 ст. 43 Закону ( 1576-12 ) можна навести рішення
господарського суду Миколаївської області від 14 січня 2003 р. у
справі N 3/200 за позовом ВАТ "Український науково-дослідний
інститут технології суднобудування" до Миколаївського
територіального управління ДКЦПФР, залишене у силі постановою
Одеського апеляційного господарського суду від 3 березня 2003 р.
Висновок судів про те, що строк здійснення персонального
повідомлення законодавством не врегульовано, є неправомірним,
оскільки вимога закону про те, що "повідомлення повинно бути
зроблено не менш як за 45 днів до скликання загальних зборів"
стосується як повідомлення держателів іменних акцій персонально
передбаченим статутом способом, так і загального повідомлення, що
друкується у засобах масової інформації.
Спосіб персонального повідомлення держателів іменних акцій
про проведення загальних зборів має бути зазначений у статуті
акціонерного товариства.
В окремих випадках здійснення персонального повідомлення в
інший спосіб, ніж передбачено статутом, розцінювалося судом як
порушення порядку скликання загальних зборів і було підставою для
задоволення позову про визнання недійсними прийнятих на зборах
рішень. Наприклад, можна навести рішення господарського суду
Миколаївської області від 15 травня 2002 р. у справі N 1/252, яким
задоволено позов ВАТ "Очаківський молокозавод" до ЗАТ "Ліга" про
визнання недійсним рішення позачергових загальних зборів
акціонерів. При винесенні рішення суд не взяв до уваги той факт,
що відповідач надіслав акціонерам персональне повідомлення
рекомендованим листом, оскільки згідно із статутом відповідача про
проведення загальних зборів держателі іменних акцій повідомляються
персонально факсом або кур'єрською поштою. Слід зазначити, що при
встановленні факту повідомлення та/або факту участі акціонера у
загальних зборах порушення порядку повідомлення не повинно тягти
за собою визнання рішень загальних зборів акціонерів недійсними.
Загальне повідомлення друкується в місцевій пресі за
місцезнаходженням акціонерного товариства і в одному із офіційних
друкованих видань ВРУ, КМУ чи ДКЦПФР із зазначенням часу і місця
проведення зборів та порядку денного. Відсутність передбаченого
законодавством загального повідомлення у місцевій пресі або в
одному із офіційних друкованих видань є порушенням порядку
скликання загальних зборів і може бути підставою для визнання
недійсними прийнятих зборами рішень.
Вивчення судових справ свідчить про відсутність єдиної
практики вирішення господарськими судами спорів про визнання
недійсними рішень загальних зборів на підставах, зазначених вище.
Господарськими судами задовольнялися позови про визнання
недійсними рішень загальних зборів, скликаних із порушенням вимог
закону щодо обов'язкового опублікування загального повідомлення в
офіційних засобах масової інформації і проведених за відсутності
кворуму, необхідного для прийняття рішень.
У деяких випадках судами задовольнялися такі позови тільки на
тій підставі, що акціонерним товариством не було опубліковано
загальне повідомлення у засобах масової інформації відповідно до
ст. 43 Закону ( 1576-12 ) (прикладом може слугувати рішення
господарського суду Хмельницької області від 10 квітня 2001 р. у
справі N 7/494-н за позовом ДП "Говер-Комплект" до ВАТ "Городоцьке
верстатобудівельне виробниче об'єднання "Говер").
В окремих випадках підставою для задоволення позову було таке
порушення, як опублікування загального повідомлення в іншій
місцевій газеті, ніж передбачена статутом (наприклад, рішення
господарського суду Чернівецької області від 17 січня 2002 р. у
справі N 3/354 за позовом регіонального відділення ФДМ по
Чернівецькій області до ВАТ "Кельменецький цукровий завод",
залишене без змін постановою Львівського апеляційного
господарського суду від 5 березня 2002 р.).
Разом з тим, господарські суди у деяких справах відмовляли у
задоволенні позовів про визнання недійсними рішень загальних
зборів, посилаючись на те, що за наявності персонального
повідомлення та встановленого законом кворуму зборів відсутність
загального повідомлення у засобах масової інформації не може бути
взята судом до уваги, оскільки це порушення не спричинило
прийняття неправильного акта, а рішення загальних зборів
узгоджується з вимогами чинного законодавства і є вірним по суті
(як приклад можна навести рішення господарського суду м. Києва від
23 квітня 2002 р. у справі N 24/133 за позовом ДП
"Топгаз-Дніпропетровськ" до ЗАТ "Топгаз", залишене в силі
постановою Київського апеляційного господарського суду від
13 січня 2003 р.).
Відмовляючи у задоволенні позову, господарські суди у деяких
випадках не брали до уваги той факт, що акціонер не був належним
чином повідомлений про проведення загальних зборів у зв'язку з
відсутністю загального повідомлення в офіційних друкованих
виданнях, обґрунтовуючи рішення про відмову в позові тим, що
присутність позивача не могла суттєво вплинути на результати
голосування (наприклад, рішення господарського суду Запорізької
області від 25 червня 2002 р. у справі N 6/3/86 за позовом ТОВ
"Депорт" до ВАТ "Гуляйпольський завод лакофарбових виробів"). Слід
зазначити, що таке обґрунтування рішення господарського суду
відповідає правовим позиціям Верховного Суду України, викладеним в
ухвалі Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
від 19 вересня 2001 р. ( n0023700-01 ) у справі за позовами С. та
Д. до АТ "Торговий дім "Укртатнафта" про визнання недійсним
протоколу загальних зборів, де зазначено, що рішення загальних
зборів товариства відповідно до закону можна визнати недійсними
лише за умови, що відсутність позивачів могла істотно вплинути на
їх прийняття. Проте обґрунтування цієї позиції видається
помилковим, оскільки чинним законодавством така умова визнання
недійсним рішення загальних зборів не передбачена. Крім того, при
вирішенні спору про визнання недійсним рішення загальних зборів
суд може дійти висновку щодо істотності впливу відсутності
позивачів на прийняття загальними зборами рішення, виходячи лише з
кількості голосів, що належать позивачам, тоді як вплив на
прийняття рішення не обмежується тільки участю в голосуванні.
Неправомірним є посилання судів на те, що "недодержання вимог
правових актів, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі
стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою
для визнання акта недійсним лише у тому разі, коли відповідне
порушення спричинило прийняття неправильного акта; якщо ж акт в
цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий
відповідно до обставин, що склалися, тобто є вірним по суті, то
окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть
бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не
передбачено законодавством". Наведене обґрунтування суди
запозичують з абз. 2 п. 2 роз'яснення президії Вищого арбітражного
суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов'язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших
органів" від 26 січня 2000 р. N 02-5/35 ( v5_35800-00 ). Проте
судам слід мати на увазі, що дію зазначеного абзацу тимчасово
зупинено згідно з рекомендацією президії Вищого господарського
суду України від 16 серпня 2002 р. N 04-5/934а ( v934a600-02 ).
При розгляді справ у спорах про визнання недійсними рішень
загальних зборів суду слід виходити з того, що порушення порядку
скликання та проведення загальних зборів, передбаченого законом та
внутрішніми документами акціонерного товариства, може бути
підставою для визнання недійсними прийнятих загальними зборами
рішень.
У результаті вивчення судових справ виявлено непоодинокі
випадки накладення на акціонерні товариства стягнень органами
ДКЦПФР за порушення акціонерними товариствами порядку скликання
загальних зборів, передбаченого с. 43 Закону ( 1576-12 ), зокрема
в частині надіслання акціонерам персонального повідомлення про
час, місце проведення зборів та порядок денний. У таких випадках
ДКЦПФР нерідко накладає на емітентів штрафи на підставі абз. 4
ч. 1 ст. 11 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних
паперів в Україні" ( 448/96-ВР ) (далі - Закон про державне
регулювання ринку цінних паперів) за ненадання, несвоєчасне
надання або надання завідомо недостовірної інформації.
Правові засади здійснення державного регулювання ринку цінних
паперів та державного контролю за випуском і обігом цінних паперів
та їх похідних в Україні регулюються Законом про державне
регулювання ринку цінних паперів. Згідно із ст. 1 цього Закону
( 448/96-ВР ) державне регулювання ринку цінних паперів - це
здійснення державою комплексних заходів щодо упорядкування,
контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та
запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері.
Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює ДКЦПФР.
Інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників
ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним
законодавством.
Одним із основних завдань ДКЦПФР є захист прав інвесторів
шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень
законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за
порушення законодавства у межах своїх повноважень (абз. 4 ч. 1
ст. 7 Закону про державне регулювання ринку цінних паперів
( 448/96-ВР ).
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку має
право накладати адміністративні стягнення, штрафні на інші санкції
за порушення чинного законодавства на юридичних осіб та їх
співробітників, аж до анулювання дозволів на здійснення
професійної діяльності на ринку цінних паперів (абз. 14 п. 1 ст. 8
Закону про державне регулювання ринку цінних паперів
( 448/96-ВР ).
Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку накладає
на юридичних осіб штрафи за ненадання, несвоєчасне надання або
надання завідомо недостовірної інформації у розмірі до 1 тис.
неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (абз. 4 ч. 1 ст. 11
Закону про державне регулювання ринку цінних паперів
( 448/96-ВР ).
З урахуванням того, що державне регулювання ринку цінних
паперів здійснюється з метою одержання учасниками ринку цінних
паперів інформації про умови випуску та обігу цінних паперів,
результати фінансово-господарської діяльності емітентів, обсяги і
характер угод із цінними паперами та іншої інформації, що впливає
на формування цін на ринку цінних паперів (абз. 3 ч. 1 ст. 2
Закону про державне регулювання ринку цінних паперів
( 448/96-ВР ), можна дійти висновку про те, що ДКЦПФР має право
накладати на юридичних осіб штрафи за ненадання саме цієї
інформації, а також за її несвоєчасне надання або надання завідомо
недостовірної інформації.
Повідомлення про скликання загальних зборів відповідно до
ст. 43 Закону ( 1576-12 ) має містити інформацію про час, місце
проведення зборів та порядок денний. Ця інформація не стосується
умов випуску та обігу цінних паперів, результатів
фінансово-господарської діяльності емітента, обсягів і характеру
угод із цінними паперами, а також не є такою, що впливає на
формування цін на ринку цінних паперів.
Таким чином, порушення акціонерним товариством порядку
надання інформації, визначеної ст. 43 Закону ( 1576-12 ), не є
підставою для застосування ДКЦПФР санкцій, передбачених абз. 4
ч. 1 ст. 11 Закону про державне регулювання ринку цінних паперів
( 448/96-ВР ).
Як приклад вирішення зазначеного питання господарськими
судами можна навести справу N 1623/4-15 за позовом
ВАТ "Харківський метисний завод" до Харківського територіального
управління ДКЦПФР про визнання недійсним акта перевірки від
5 січня 2001 р. N 9-ХА та постанови від 11 січня 2001 р. N 09-ХА.
Проведеною відповідачем перевіркою, результати якої викладені
в акті відповідача від 5 січня 2001 р., встановлено, що позивачем
при скликанні загальних зборів були порушені вимоги ст. 43 Закону
( 1576-12 ), а саме надіслане акціонерам персональне повідомлення
про проведення загальних зборів не містило відомостей щодо порядку
денного, а також персональне повідомлення було направлено не всім
акціонерам. Постановою ДКЦПФР від 11 січня 2001 р. на позивача
було накладено штраф відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 11 Закону про
державне регулювання ринку цінних паперів ( 448/96-ВР ).
Рішенням арбітражного суду Харківської області від 1 березня
2001 р. відмовлено у задоволенні позову про визнання недійсною
постанови від 11 січня 2001 р. та припинено провадження у справі в
частині визнання недійсним акта перевірки від 5 січня 2001 р.
(слід зазначити, що неправильне формулювання позовних вимог у
частині визнання недійсним акта перевірки має наслідком припинення
провадження у справі в цій частині).
Постановою арбітражного суду Харківської області від
25 червня 2001 р. рішення суду першої інстанції змінено, постанову
відповідача від 11 січня 2001 р. визнано недійсною. Постанова
мотивована тим, що Закон про державне регулювання ринку цінних
паперів ( 448/96-ВР ) не надає відповідачу права накладати штрафи
за порушення вимог ст. 43 Закону ( 1576-12 ).
Вищий господарський суд України погодився з такими висновками
й постановою від 14 вересня 2001 р. залишив без змін постанову
арбітражного суду Харківської області від 25 червня 2001 р.,
зазначивши, що ст. 11 Закону про державне регулювання ринку цінних
паперів ( 448/96-ВР ) встановлена відповідальність юридичних осіб
за правопорушення на ринку цінних паперів, а не у сфері управління
акціонерним товариством.
Ухвалою Верховного Суду України від 7 березня 2002 р.
відмовлено в порушенні касаційного провадження з перегляду
постанови Вищого господарського суду України.
Ще одним прикладом може слугувати справа N 3/200 за позовом
ВАТ "Український науково-дослідний інститут технології
суднобудування" ("УкрНДІТС") до Миколаївського територіального
управління ДКЦПФР про визнання недійсною постанови від 21 червня
2002 р. N 87-МИ, якою на позивача накладено санкції за несвоєчасне
надання інформації.
Спірною постановою на позивача було накладено санкції за
несвоєчасне надання інформації, а саме за порушення строків
персонального повідомлення акціонерів про проведення загальних
зборів. У рішенні господарського суду Миколаївської області про
задоволення позову від 14 січня 2003 р. зазначено, що персональне
повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів не містить
інформації, передбаченої абз. 4 ч. 1 ст. 2 Закону про державне
регулювання ринку цінних паперів ( 448/96-ВР ), за ненадання або
несвоєчасне надання якої можливе застосування санкцій відповідно
до ст. 11 цього Закону. Суд також зазначив, що відносини стосовно
направлення повідомлень держателям іменних цінних паперів не є
відносинами, що виникають на ринку цінних паперів, і не можуть
регулюватися нормами Закону про державне регулювання ринку цінних
паперів, оскільки вони є внутрішніми відносинами господарського
товариства та його акціонерів, які згідно з ч. 1 ст. 43 Закону
регулюються внутрішніми нормативними актами товариства (статутом).
Одеський апеляційний господарський суд підтримав висновки
суду першої інстанції, зазначивши, що застосування ДКЦПФР абз. 3
ст. 11 Закону про державне регулювання ринку цінних паперів
( 448/96-ВР ) як правової підстави для притягнення відповідача до
відповідальності за несвоєчасне персональне повідомлення
акціонерів згідно зі ст. 43 Закону ( 1576-12 ) шляхом прийняття
спірної постанови є необгрунтованим. Постановою суду від 3 березня
2003 р. рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Аналогічні питання розглядалися господарським судом
Житомирської області при вирішенні справи N 53"НА"/15470 за
позовом ВАТ "Житомиргаз" до Житомирського територіального
управління ДКЦПФР про визнання недійсними постанов від 5 січня
2000 р. N 559-ЖИ, 560-ЖИ та спонукання зареєструвати звіт про
наслідки підписки на акції та випуск акцій.
Постановою N 559-ЖИ на позивача було накладено штраф у
розмірі 170 грн. за порушення вимог законодавства про цінні папери
та нормативних актів ДКЦПФР. Підставою для накладення штрафу стало
несвоєчасне надання реєструвальному органу інформації про зміни,
що відбулися в господарській діяльності ВАТ "Житомиргаз" та
впливають на вартість його цінних паперів або розмір доходів за
ними (про прийняття на загальних зборах акціонерів
ВАТ "Житомиргаз" рішення про емісію простих іменних акцій у
розмірі 100 % статутного фонду). Суд вважає, що застосування
санкцій до відповідача цілком відповідає чинному законодавству,
підстави для визнання згаданої постанови недійсною відсутні.
Постановою N 560-ЖИ на позивача накладено штраф у розмірі
340 грн. за ненадання інформації, а саме за неопублікування
загального повідомлення про проведення позачергових зборів
акціонерів у місцевій пресі за місцезнаходженням акціонерного
товариства та за відсутність у повідомленні про проведення
позачергових зборів інформації про зміни статутного фонду,
передбаченої ст. 40 Закону ( 1576-12 ).
Рішенням господарського суду Житомирської області від
3 жовтня 2001 р. позов задоволено частково, постанову N 560-ЖИ
визнано недійсною, Житомирське територіальне управління ДКЦПФР
зобов'язано зареєструвати звіт про наслідки підписки на акції та
випуск акцій ВАТ "Житомиргаз". У мотивувальній частині рішення,
зокрема, зазначено, що ст. 11 Закону про державне регулювання
ринку цінних паперів ( 448/96-ВР ) не передбачає відповідальності
осіб за недотримання вимог статей 40, 43 Закону ( 1576-12 ), які
регулюють порядок повідомлення про загальні збори з питань змін
статутного фонду акціонерного товариства та порядок скликання
загальних зборів акціонерів.
Проблемні питання застосування
частин 2, 4 ст. 43 Закону ( 1576-12 )
щодо порядку денного загальних зборів
Згідно із ч. 4 ст. 43 Закону ( 1576-12 ) загальні збори не
вправі приймати рішення з питань, не включених до порядку денного.
Порядок прийняття рішень загальними зборами регулюється згаданим
Законом та установчими документами товариства. У разі якщо
положення статуту та інших внутрішніх документів товариства
суперечать Закону, суду при вирішенні спору слід керуватися
нормами Закону Зокрема, якщо внутрішніми документами передбачена
можливість вирішення на загальних зборах так званих "процедурних"
питань (питань, пов'язаних із порядком проведення загальних
зборів, тощо) без внесення їх до порядку денного, такі положення
внутрішніх документів суд не повинен брати до уваги, оскільки
чинне законодавство не передбачає винятків із зазначеного вище
правила.
У роз'ясненні ДКЦПФР від 10 листопада 1999 р. N 24
( va024312-99 ) викладено порядок застосування статей 41 та 43
Закону ( 1576-12 ) в частині регулювання питань щодо порядку
денного загальних зборів акціонерів. Зокрема, формулювання питань,
включених до порядку денного загальних зборів акціонерів, мають
давати акціонерам змогу передбачити можливі рішення зборів із
кожного питання. Включення до порядку денного зборів питань
"Різне", "Організаційні питання" та їх еквівалентів неможливо у
зв'язку з тим, що такі формулювання порушують права акціонерів на
попереднє ознайомлення з порядком денним.
Внесення змін до порядку денного після його опублікування
допускається тільки за умови надходження від акціонерів
відповідних пропозицій, при цьому пропозиції акціонерів, які
володіють більш як 10% голосів, включаються до порядку денного
обов'язково. Внесення змін до опублікованого порядку денного
загальних зборів акціонерів з ініціативи органів управління
акціонерного товариства, державних органів (крім, як за рішенням
суду), юридичних та фізичних осіб, що не є акціонерами, не
допускається. Зазначені питання розглядалися судами при вирішенні
спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів.
Як приклад можна навести справу N 19/449 за позовом
ЗАТ "Українська промислова страхова компанія", ЗАТ "Українська
промислова страхова компанія - життя", ПП "Агрохімінвест" до
Акціонерного банку "Столичний" про визнання частково недійсним
рішення загальних зборів. Суд встановив, що порядок денний,
опублікований у засобах масової інформації, містив пункт 3 -
"Інше"; пізніше цей пункт був уточнений рішенням правління
відповідача, і акціонери повідомлені про те, що зазначений пункт
передбачає розгляд питання про дообрання членів правління. Суд
зазначив, що питання дообрання членів правління не могло бути
предметом розгляду загальних зборів, оскільки його внесення до
порядку денного було ініційовано неуповноваженою особою. Рішенням
арбітражного суду м. Києва від 26 вересня 2000 р. позов
задоволено, постановою Вищого господарського суду України від
15 серпня 2001 р. ( sp09/067 ) рішення залишено без змін.
Проблемні питання застосування
ч. 4 ст. 45 Закону ( 1576-12 ) щодо права
акціонерів, які володіють у сукупності
більш як 10% голосів, самостійно скликати
загальні збори
Згідно зі ст. 45 Закону ( 1576-12 ) загальні збори акціонерів
скликаються не рідше одного разу на рік, якщо інше не передбачено
статутом товариства.
Позачергові збори акціонерів скликаються у разі
неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин,
вказаних у статуті товариства, і в будь-якому іншому випадку, якщо
цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.
Позачергові збори повинні бути також скликані виконавчим
органом на письмову вимогу ради акціонерного товариства
(спостережної ради) або ревізійної комісії. Ревізійна комісія
зобов'язана вимагати позачергового скликання загальних зборів
акціонерів у разі виникнення загрози суттєвим інтересам
акціонерного товариства або виявлення зловживань, вчинених
посадовими особами (ч. 8 ст. 49 Закону ( 1576-12 ). Виконавчий
орган акціонерного товариства зобов'язаний протягом 20 днів з
моменту отримання письмової вимоги прийняти рішення про скликання
позачергових зборів з порядком денним, запропонованим радою
акціонерного товариства або ревізійною комісією.
Акціонери, які володіють у сукупності більш як 10% голосів,
мають право вимагати скликання позачергових зборів у будь-який час
і з будь-якого приводу. Якщо протягом 20 днів правління не
виконало зазначеної вимоги, вони мають право самі скликати збори
відповідно до вимог ч. 1 ст. 43 цього Закону ( 1576-12 ).
Вивчення судової практики показало, що незважаючи на те, що
Закон надає акціонерам, які володіють більш як 10 % голосів, право
самостійно скликати позачергові загальні збори у разі, якщо
правління не виконує їх вимоги, зазначені акціонери звертаються до
господарських судів з позовами про зобов'язання скликати
позачергові загальні збори. Оскільки законодавство не надає таким
акціонерам можливості вимагати у судовому порядку скликання
позачергових загальних зборів, але передбачає право таких
акціонерів самостійно скликати збори, подібні позови не підлягають
задоволенню. Так, постановою Одеського апеляційного господарського
суду від 24 вересня 2002 р. у справі N 17-6-26/02-7106 скасовано
рішення господарського суду Одеської області від 15 серпня
2002 р., яким було задоволено позов ТОВ "Зонт" до
ВАТ "Електронмаш" про зобов'язання провести позачергові загальні
збори відкритого акціонерного товариства.
У разі якщо загальні збори скликаються акціонерами, які в
сукупності володіють більш як 10 % голосів, такі акціонери можуть
укласти з реєстратором договір на проведення реєстрації
акціонерів, що прибувають на збори. Пунктом 10.7 Положення про
порядок ведення реєстрів власників іменних цінних паперів,
затвердженого рішенням ДКЦПФР від 26 травня 1998 р. N 60
( vr060312-98 ), передбачено, що реєстроутримувач на вимогу і за
рахунок акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10%
голосів, зобов'язаний провести реєстрацію учасників зборів під час
їх проведення, якщо зазначене передбачається договором.
Водночас ДКЦКФР у роз'ясненні від 24 вересня 1999 р. N 18
( va018312-99 ) зазначила, що у разі відмови (неприбуття)
правління або реєстратора провести реєстрацію акціонерів (їх
представників), що прибувають на загальні збори, реєстрацію можуть
здійснити акціонери, які у сукупності володіють більш як 10%
голосів і виступили ініціаторами проведення зборів, утворивши для
цього реєстраційну комісію. У цьому ж роз'ясненні зазначається, що
в такому разі реєстратор не вправі відмовити у наданні реєстру для
реєстрації акціонерів і надає його в день проведення зборів на час
призначеної реєстрації в місці проведення зборів.
Слід зазначити, що окремі положення згаданого роз'яснення
ДКЦПФР не узгоджуються з вимогами чинного законодавства. Так,
по-перше, створення акціонерами реєстраційної комісії для
проведення реєстрації акціонерів (їх представників) суперечить
вимогам ст. 41 Закону ( 1576-12 ), якою чітко визначено, що
реєстрація проводиться "виконавчим органом акціонерного товариства
або реєстратором на підставі укладеного з ним договору". По-друге,
надання реєстратором реєстру власників іменних цінних паперів
акціонерам, які володіють більш як 10% голосів, не узгоджується з
п. 10.1 Положення про порядок ведення реєстрів власників іменних
цінних паперів ( vr060312-98 ), згідно з яким реєстроутримувач
зобов'язаний надавати реєстри емітенту або особам, які мають на це
право згідно з чинним законодавством України. Чинне законодавство
не надає такого права акціонерам, які володіють більш як 10%
голосів.
У разі невиконання правлінням у 20-денний строк вимоги
акціонерів, які володіють у сукупності більш як 10% голосів, щодо
скликання позачергових зборів, такі акціонери мають право
самостійно скликати збори. При вирішенні питань щодо правомірності
проведення акціонерами, які володіють більш як 10% голосів і
самостійно скликають загальні збори, реєстрації акціонерів (їх
представників), які прибули для участі у зборах, господарським
судам слід виходити з вимог чинного законодавства, що регулює
порядок скликання та проведення загальних зборів.
4. Вирішення спорів, пов'язаних з діяльністю органів
управління акціонерного товариства
Проблемні питання застосування
статей 41, 47, 48 Закону ( 1576-12 )
в частині повноважень голови правління
на укладення угод від імені товариства
Згідно із ст. 26 ЦК УРСР ( 1540-06 ) юридична особа має
цивільну правоздатність відповідно до встановлених цілей її
діяльності. Правоздатність юридичної особи виникає з моменту
затвердження її статуту або положення, а в разі, коли вона повинна
діяти на підставі загального положення про організації такого
виду, з моменту видання компетентним органом постанови про її
утворення. Якщо статут підлягає реєстрації, правоздатність
юридичної особи виникає в момент реєстрації.
Відповідно до ст. 29 ЦК УРСР ( 1540-06 ) юридична особа
набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через
свої органи, що діють у межах прав, наданих їм за Законом
( 1576-12 ) або статутом (положенням)(7). Порядок призначення або
обрання органів юридичної особи визначається її статутом
(положенням).
---------------
(7) Норма подібного змісту міститься у Цивільному кодексі
України ( 435-15 ) (п. 1 ст. 92), який набув чинності з 1 січня
2004 р.: "юридична особа набуває цивільних прав і обов'язків і
здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих
документів і закону".
Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює
керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган,
передбачений статутом. Правління діє від імені акціонерного
товариства в межах, передбачених Законом ( 1576-12 ) і статутом
акціонерного товариства. Статтею 48 зазначеного Закону
передбачено, що голова правління акціонерного товариства вправі
без довіреності здійснювати дії від імені товариства.
Згідно із ст. 62 ЦК УРСР ( 1540-06 ) угода, укладена однією
особою (представником) від імені другої особи (тієї, яку
представляють) у силу повноваження, що їрунтується на довіреності,
законі або адміністративному акті, безпосередньо створює, змінює і
припиняє цивільні права й обов'язки особи, яку представляють.
Статтею 63 ЦК УРСР передбачено, що угода, укладена від імені
другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди, або з
перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні
права й обов'язки для особи, яку представляють, лише в разі
подальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди
особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її
укладення.
Згідно з пунктом "і" ст. 41 Закону ( 1576-12 ) до компетенції
загальних зборів віднесено затвердження договорів (угод),
укладених на суму, що перевищує вказану в статуті товариства. Слід
підкреслити, що цією нормою передбачено не укладення договорів, а
їх затвердження. Тому якщо господарським судом буде з'ясовано, що
установчими документами акціонерного товариства право виконавчого
органу товариства на укладення договору не обмежено, тобто такий
орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то
сам лише факт незатвердження договору після його підписання не
тягне недійсності договору.
Вивчення судових справ показує, що на розгляд господарських
судів надходить значна кількість позовів про визнання недійсними
договорів, укладених головою правління від імені акціонерного
товариства, на тій підставі, що договір не затверджений загальними
зборами або спостережною радою у порядку, передбаченому статутом
товариства. При вирішенні цих спорів господарські суди часто
припускаються помилок. Зокрема, непоодинокими є випадки
задоволення судами таких позовів із посиланням на ст. 48 ЦК УРСР
( 1540-06 ), згідно з якою недійсною є та угода, що не відповідає
вимогам закону, в тому числі обмежує особисті або майнові права
неповнолітніх дітей.
Одним із таких прикладів може бути рішення господарського
суду м. Севастополя від 24 вересня 2002 р. у справі N 20-2/139,
яким задоволено позов ВАТ "Севастопольське автотранспортне
підприємство 14330" до ЗАТ "Автотранспортне підприємство
"Північна" та ТОВ "Інком" про визнання недійсним договору
купівлі-продажу акцій, укладеного головою правління позивача.
Постановою Вищого господарського суду України від 3 грудня 2002 р.
рішення скасовано, у позові відмовлено.
Ще одним прикладом може бути рішення господарського суду
Одеської області від 16 лютого 2001 р. у справі N 17-2-28/01-9206,
яким задоволено позов ВАТ "Завод ЗБВ "Дунайводбуд" до МПП "Асспро"
про визнання недійсним договору оренди, укладеного головою
правління позивача. Постановою Одеського апеляційного
господарського суду від 12 лютого 2002 р. рішення скасовано, у
позові відмовлено. Вищий господарський суд України постановою від
29 травня 2002 р. залишив постанову апеляційного суду без змін.
Аналогічні судові акти прийняті також у справі N 20-2/140.
Якщо при укладенні договору від імені акціонерного товариства
голова правління діяв у межах своїх повноважень, то такий договір
створює права та обов'язки безпосередньо для акціонерного
товариства. Подальше незатвердження такого договору загальними
зборами або спостережною радою у порядку, передбаченому статутом
товариства, не може бути підставою для визнання договору недійсним
на підставі ст. 48 ЦК УРСР ( 1540-06 ).
У судовій практиці виникали питання щодо правових наслідків
укладення договорів від імені акціонерного товариства посадовою
особою товариства у разі, коли незаконність перебування такої
особи на посаді була пізніше встановлена судом, зокрема, у разі
поновлення на цій посаді особи, яка була незаконно з неї
звільнена.
При вирішенні спорів про визнання угод недійсними слід мати
на увазі, що саме по собі поновлення на посаді особи, що була
незаконно з неї звільнена, не тягне визнання недійсними всіх
договорів, укладених товариством за час, коли на цій посаді
перебувала інша особа.
Згідно із ст. 20 Закону України "Про власність" ( 697-12 )
(далі - Закон про власність) акціонерне товариство є суб'єктом
права колективної власності. Об'єктом права власності акціонерного
товариства є майно, придбане за рахунок продажу акцій, одержане в
результаті його господарської діяльності, а також інше майно,
набуте на підставах, не заборонених законом. Відповідно до ст. 12
Закону ( 1576-12 ) товариство є власником майна, переданого йому
засновниками й учасниками у власність; продукції, виробленої
товариством у результаті господарської діяльності; одержаних
доходів; іншого майна, набутого на підставах, не заборонених
законом.
Як свідчить аналіз судової практики, деякі господарські суди
при розгляді справ, пов'язаних з відчуженням майна акціонерного
товариства, помилково виходять із того, що майно акціонерного
товариства є спільною власністю акціонерів, ототожнюючи право
спільної власності (врегульоване главою 11 ЦК УРСР ( 1540-06 ) та
ст. 17 Закону про власність ( 697-12 ) із правом колективної
власності (врегульованим розділом 4 Закону про власність).
Зокрема, при вирішенні справи N 12/472 за позовом ЗАТ "Дослідний
завод "Веста" до Промінвестбанку України та компанії "Utilisco
Trading Limited" арбітражний суд м. Києва рішенням від 23 лютого
2001 р. задовольнив позов про визнання недійсним договору застави
основних засобів, укладеного від імені позивача виконавчим
директором. Рішення суду мотивоване, зокрема, тим, що спірний
договір укладено з порушенням вимог ст. 6 Закону України "Про
заставу" ( 2654-12 ) (далі - Закон про заставу) щодо обов'язкової
згоди всіх співвласників на передачу в заставу майна, що перебуває
у спільній власності, та ст. 30 Закону про власність щодо
прийняття рішення про передачу колективного майна у заставу за
рішенням вищого органу акціонерного товариства. Постановою
Київського апеляційного господарського суду від 8 січня 2002 р.
рішення залишено без змін на тих самих підставах.
Постановою Вищого господарського суду України від 26 березня
2002 р. ( sp05/180 ) рішення арбітражного суду м. Києва та
постанову Київського апеляційного господарського суду скасовано, у
задоволенні позовних вимог щодо визнання недійсним договору
застави основних засобів відмовлено. Вищий господарський суд
України визнав необгрунтованими висновки суду про укладення
договору застави з порушенням вимог ст. 6 Закону про заставу
( 2654-12 ) та ст. 30 Закону про власність ( 697-12 ) без
відповідного рішення вищого органу позивача - загальних зборів
акціонерів. У постанові Вищого господарського суду України
зазначено, що позивач - ЗАТ "Дослідний завод "Веста" - є суб'єктом
права колективної власності (ст. 20 Закону про власність), а ст. 6
Закону про заставу встановлено обов'язковість згоди всіх
співвласників щодо передачі в заставу майна, яке перебуває у
спільній власності кількох осіб, яку неприпустимо ототожнювати з
колективною формою власності - окремою формою власності.
Постановою Судової палати у господарських справах Верховного
Суду України від 13 серпня 2002 р. ( sp05/179 ) постанову
Вищого господарського суду України ( sp05/178 ) залишено без
змін.
Проблемні питання застосування
ст. 47 Закону ( 1576-12 ) щодо визначення
компетенції виконавчого органу
Згідно із ст. 47 Закону ( 1576-12 ) виконавчим органом
акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною
діяльністю, є правління або інший орган, передбачений статутом.
Правління вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства,
крім тих, що належать до компетенції загальних зборів і ради
акціонерного товариства (спостережної ради). Правління діє від
імені акціонерного товариства в межах, передбачених цим Законом і
статутом акціонерного товариства.
Компетенція виконавчого органу має бути визначена у статуті
товариства відповідно до ст. 4 Закону ( 1576-12 ).
Господарськими судами розглядалися справи у спорах,
пов'язаних із визначенням компетенції виконавчого органу та його
голови. Зокрема, вирішувалося питання щодо правомірності
встановлення у трудовому контракті, укладеному з головою
правління, обмежень його повноважень порівняно із статутом
товариства.
Головою та членами правління товариства можуть бути особи,
які перебувають із товариством у трудових відносинах.
З головою правління акціонерного товариства може укладатися
контракт відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України "Про
підприємства в Україні" ( 887-12 ), якою передбачено, що при
найманні (призначенні, обранні) власником або уповноваженим ним
органом керівника підприємства на посаду з ним укладається
контракт (договір, угода), в якому визначаються права, строки
наймання, обов'язки і відповідальність керівника підприємства
перед власником та трудовим колективом, умови його матеріального
забезпечення і звільнення з посади з урахуванням гарантій,
передбачених контрактом (договором, угодою) та законодавством
України.
Відповідно до ст. 21 Кодексу законів про працю України
( 322-08 ) трудовим договором є угода між працівником і власником
підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом
чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати
роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому
трудовому розпорядку, а власник підприємства, установи,
організації або уповноважений ним орган чи фізична особа
зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і
забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи,
передбачені законодавством про працю, колективним договором і
угодою сторін.
Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк
його дії, права, обов'язки й відповідальність сторін (зокрема
матеріальна), умови матеріального забезпечення й організації праці
працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового,
можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту
визначається законами України.
Таким чином, контракт, що укладається на підставі Кодексу
законів про працю України ( 322-08 ), регулює трудові відносини
голови правління як працівника акціонерного товариства. Водночас
компетенція виконавчого органу визначається у статуті акціонерного
товариства відповідно до ст. 4 Закону ( 1576-12 ). Чинним
законодавством не передбачена можливість врегулювання компетенції
голови правління у контракті, що з ним укладається, або можливість
встановлення у контракті обмежень щодо компетенції голови
правління порівняно з компетенцією, визначеною у статуті
акціонерного товариства.
Згідно із ч. 5 ст. 47 Закону ( 1576-12 ) правління діє від
імені акціонерного товариства в межах, передбачених цим Законом і
статутом акціонерного товариства, отже, при визначенні меж
компетенції виконавчого органу та можливостей голови правління
здійснювати дії від імені акціонерного товариства суду слід
керуватися чинним законодавством та статутом акціонерного
товариства.
Як приклад неоднакового застосування законодавства можна
навести справу N 20-7/798 за позовом ЗАТ "Індпошив одягу" до
суб'єкта підприємницької діяльності Войтюк Л.Д. Позивач просив
визнати недійсним договір оренди, укладений від імені позивача
головою правління строком на 35 років. На обґрунтування своїх
позовних вимог позивач посилався на п. 4.1 укладеного з головою
правління контракту, згідно з яким голова правління має право
укладати від імені товариства договори оренди на строк не більше
одного календарного року, а на більш тривалий термін договори
можуть укладатися тільки за згодою вищого органу товариства або
спостережної ради. Суд з'ясував, що статутом позивача не було
встановлено обмеження щодо укладання угод головою правління. Суд
не взяв до уваги доводи позивача, оскільки контрактом регулюються
трудові правовідносини сторін, і в цьому разі контракт обмежує
повноваження голови правління, надані йому статутом товариства.
Суд також зазначив, що згаданий п. 4.1 контракту суперечить ст. 4
Закону ( 1576-12 ), якою передбачено, що відомості щодо
компетенції органів товариства містяться в установчих документах
товариства. Рішенням господарського суду м. Севастополя від
13 грудня 2002 р. у задоволенні позову відмовлено.
Севастопольський апеляційний господарський суд, не
погоджуючись із висновками суду першої інстанції, помилково віддав
перевагу положенням трудового контракту, а не статуту, постановою
від 16 січня 2003 р. рішення суду скасував, спірний договір визнав
укладеним терміном на 1 рік.
Проблемні питання застосування
ст. 38 Закону ( 1576-12 ) щодо визначення
компетенції виконавчого органу
Відповідно до ст. 38 Закону ( 1576-12 ) акціонерне товариство
має право збільшувати статутний фонд, якщо всі раніше випущені
акції повністю сплачені за вартістю не нижче номінальної.
Збільшення статутного фонду здійснюється шляхом випуску нових
акцій, обміну облігацій на акції або збільшення номінальної
вартості акцій.
Порядок збільшення (зменшення) розміру статутного фонду
акціонерного товариства, за винятком випадків збільшення розміру
статутного фонду, яке здійснюється в порядку обміну облігацій на
акції, та збільшення розміру статутного фонду у зв'язку з
індексацією основних засобів (дооцінкою необоротних активів),
регулюється Положенням про порядок збільшення (зменшення) розміру
статутного фонду акціонерного товариства, затвердженим рішенням
ДКЦПФР від 8 квітня 1998 р. N 44 ( vr044312-98 ) (у редакції
рішення від 16 жовтня 2000 р. N 158 ( z0753-00 ).
Згідно із ч. 4 ст. 38 Закону ( 1576-12 ) збільшення
статутного фонду акціонерного товариства не більш як на 1/3 може
бути здійснено за рішенням правління за умови, що таке передбачено
статутом. Виходячи з того, що у цій статті зазначається правління
як колегіальний виконавчий орган, Верховний Суд України дійшов
висновку про те, що у разі, коли в акціонерному товаристві
створено одноособовий виконавчий орган, встановлення у статуті
повноваження одноособового виконавчого органу щодо збільшення
статутного фонду акціонерного товариства не більш як на 1/3 є
неправомірним. Така позиція викладена у постанові Верховного Суду
України від 19 серпня 2003 р. у справі N 3-348к03 за позовом ХК
ЗАТ "Совтрансавто" до ЗАТ "Совтрансавто-Луганськ", ЗАТ "Транс
Кінг", Луганського міськвиконкому.
Згідно із ч. 3 ст. 38 Закону ( 1576-12 ) акціонери
користуються переважним правом на придбання додатково випущених
акцій. Порядок реалізації акціонерами переважного права
врегульований зазначеним Положенням ДКЦПФР ( vr044312-98 ). Згідно
з п. 10 Положення усі акціонери акціонерного товариства мають
рівне переважне право на придбання акцій, що випускаються
додатково, у кількості, пропорційній їх частці у статутному фонді
на дату прийняття рішення про емісію акцій.
Слід зазначити, що здійснення додаткового випуску акцій для
їх розміщення серед певного, заздалегідь визначеного кола осіб є
порушенням передбаченого законодавством переважного права
акціонерів на придбання додатково випущених акцій. Отже, рішення
уповноваженого органу управління акціонерного товариства про
розподіл акцій додаткової емісії серед окремих осіб не відповідає
вимогам чинного законодавства.
Проблемні питання застосування
ст. 46 Закону ( 1576-12 ) в частині обрання
до складу спостережної ради юридичних
осіб - акціонерів
Згідно із ч. 1 ст. 46 Закону ( 1576-12 ) в акціонерному
товаристві з числа акціонерів може створюватися рада акціонерного
товариства (спостережна рада), яка представляє інтереси акціонерів
у період між проведенням загальних зборів і в межах компетенції,
визначеної статутом, контролює і регулює діяльність правління.
Оскільки в законі чітко визначено, що спостережна рада може
створюватися з числа акціонерів, то головою та членами
спостережної ради можуть обиратися тільки акціонери(8).
---------------
(8) Згідно з ч. 1 ст. 160 Цивільного кодексу України
( 435-15 ), що набув чинності з 1 січня 2004 р., в акціонерному
товаристві може бути створена наглядова рада акціонерного
товариства, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого
органу та захист прав акціонерів товариства. Кодексом не
передбачається формування наглядової ради виключно з числа
акціонерів товариства. Разом з тим, вимоги Закону щодо складу ради
застосовуються, оскільки не суперечать Цивільному кодексу.
У практиці діяльності акціонерних товариств, акціонерами яких
є фізичні та юридичні особи, виникає питання щодо порядку
формування спостережної ради з числа акціонерів - юридичних осіб.
Слід погодитися з позицією ДКЦПФР, викладеною у роз'ясненні
"Щодо створення ради акціонерного товариства (спостережної ради) з
числа акціонерів у разі, якщо акціонером є юридична особа" від
26 листопада 2002 р. N 7 ( va007312-02 ), де зазначається, що
юридична особа, яка є акціонером, може бути обраною до ради
акціонерного товариства (спостережної ради). Юридична особа,
обрана як акціонер до складу ради акціонерного товариства
(спостережної ради), може брати участь у роботі спостережної ради
через свого уповноваженого представника (представників).
Визначення кола осіб, що можуть представляти інтереси юридичної
особи, а також надання їм таких повноважень має здійснюватися з
дотриманням вимог чинного законодавства.
Вивчені матеріали судових справ свідчать про те, що
господарські суди в основному правильно вирішують справи у спорах,
пов'язаних із створенням спостережної ради, зокрема щодо
формування спостережної ради виключно із числа акціонерів, якими
можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Так, господарськими
судами визнаються недійсними рішення загальних зборів про обрання
до складу спостережної ради фізичних осіб, які не є акціонерами
цього товариства, а є представниками одного із акціонерів -
юридичної особи. Як приклад можна навести рішення господарського
суду Чернігівської області від 30 листопада 2001 р. у справі
N 8/234 за позовом АКБ "Полікомбанк" до ВАТ "Чернігівський
хлібокомбінат" про визнання недійсним рішення загальних зборів
акціонерів від 25 квітня 2001 р. у частині обрання членів
спостережної ради. Позивач на обґрунтування своїх вимог посилався
на те, що спірне рішення не відповідає чинному законодавству,
оскільки до складу ради обрані фізичні особи, які не є акціонерами
товариства, а є представниками одного акціонера - юридичної особи
ЗАТ "Укрзернопром". Господарським судом Чернігівської області
встановлено, що відповідно до п. 8.3.2 статуту відповідача
спостережна рада складається з п'яти членів із числа акціонерів
або їх повноважних представників. Фізичні особи, обрані рішенням
загальних зборів до складу спостережної ради, є представниками
акціонера - ЗАТ "Укрзернопром", на підставі довіреності. Суд
задовольнив позов, зазначивши у мотивувальній частині рішення, що
обрання фізичних осіб, які не є акціонерами цього Товариства,
суперечить чинному законодавству та нормам статуту товариства.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від
14 лютого 2002 р. рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Проблемні питання припинення
повноважень органів управління
Згідно із ст. 23 Закону ( 1576-12 ) управління товариством
здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких
здійснюється відповідно до виду товариства.
Відповідно до пунктів "в", "г" ст. 41 Закону ( 1576-12 )
обрання та відкликання членів виконавчого органу, ревізійної
комісії та ради акціонерного товариства (спостережної ради)
належить до компетенції загальних зборів акціонерів. Отже,
повноваження осіб, обраних членами зазначених органів,
припиняються відкликанням цих осіб і обранням до складу
відповідних органів інших осіб (переобранням органів управління).
Рішення про обрання та відкликання членів органів управління
ухвалюється у порядку, встановленому чинним законодавством та
установчими документами. Таке рішення ухвалюється органом, до
компетенції, якого віднесено вирішення цього питання - загальними
зборами або іншим органом у разі передачі йому цього повноваження.
У результаті вивчення судової практики виявлено непоодинокі
випадки визнання у судовому порядку припиненими повноважень
органів управління товариства у разі, коли такі органи не були
переобрані (перепризначені) у порядку, передбаченому
законодавством та внутрішніми документами товариства, та
продовжували здійснювати свої повноваження після закінчення
строку, на який вони були обрані.
У деяких випадках така вимога була самостійним предметом
позову, а в окремих випадках це питання розглядалося при вирішенні
спорів, предметом яких були інші вимоги, зокрема, про визнання
договорів недійсними. Подібні вимоги заявлялися також у випадках,
коли акціонерне товариство в особі органів управління, обраних
(призначених) на останніх загальних зборах акціонерів, проведених
з порушенням вимог чинного законодавства, намагалося припинити
повноваження та діяльність органів управління, обраних
(призначених) при створенні товариства або на попередніх загальних
зборах акціонерів. В одній зі справ така вимога була заявлена
акціонером і задоволена судом попри існування судового рішення в
іншій справі, яким рішення загальних зборів акціонерів, зокрема й
стосовно обрання нового складу органів управління, було визнано
недійсним.
Правова позиція Судової палати у господарських спорах
Верховного Суду України полягає у тому, що припинення судовим
актом повноважень органів управління акціонерного товариства у
зв'язку із закінченням строку, на який вони були обрані, не
ґрунтується на вимогах чинного законодавства.
Як приклад можна навести справу N 3-769 за позовом
ЗАТ "Укрзернопром" до ВАТ "Чернівецький хлібокомбінат" про
визнання повноважень ревізійної комісії, спостережної ради та
правління припиненими. Позовні вимоги мотивовані тим, що
відповідно до статуту відповідача повноваження органів управління,
обраних на загальних зборах 29 липня 1998 р. строком на 3 роки,
припинилися 29 липня 2001 року.
Рішенням господарського суду Чернівецької області від
5-10 жовтня 2001 р. позов задоволено частково, визнано
повноваження органів управління, обраних 29 липня 1998 р.,
припиненими з 27 червня 2001 р. та заборонено ВАТ "Чернівецький
хлібокомбінат" набувати цивільні права та обов'язки через
зазначені органи.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від
28 лютого 2002 р. рішення суду першої інстанції скасовано і в
позові відмовлено. Постановою Вищого господарського суду України
від 30 квітня 2002 р. ( sp09/063 ) постанову апеляційного суду
скасовано, а рішення суду першої інстанції змінено - визнано
повноваження органів товариства, обраних 29 липня 1998 р.,
припиненими з 29 липня 2001 р. В іншій частині рішення залишено
без змін.
Верховним Судом України було порушено касаційне провадження з
перегляду постанови Вищого господарського суду України. Підставою
для задоволення касаційної скарги стало таке. Відповідно до ст. 41
Закону ( 1576-12 ) вищим органом акціонерного товариства є
загальні збори акціонерів; загальні збори затверджують правила
процедури та інші внутрішні документи товариства, визначають
організаційну процедуру. Згідно із статутом відповідача загальні
збори акціонерів обирають органи управління товариством строком на
3 роки. Положеннями "Про спостережну раду", "Про правління" та
"Про ревізійну комісію", затвердженими загальними зборами
акціонерів, передбачено, що спостережна рада, правління і
ревізійна комісія обираються строком на 3 роки й виконують свої
обов'язки до їх переобрання. Верховний Суд України погодився з
висновками Львівського апеляційного господарського суду про те, що
повноваження органів управління відповідача припиняються їх
переобранням. Постановою Верховного Суду України від 13 серпня
2002 р. ( sp05/179 ) постанову Вищого господарського суду
України скасовано, а постанову Львівського апеляційного
господарського суду залишено без змін.
Висновки
Необхідність вдосконалення правових засад корпоративного
управління в акціонерних товариствах не викликає сумніву.
Ухвалення Цивільного кодексу України ( 435-15 ) від 16 січня
2003 р., який містить основні положення щодо юридичних осіб,
зокрема, акціонерних товариств, є першим кроком на шляху розвитку
акціонерного законодавства України. Наступним кроком має бути
ухвалення Закону України "Про акціонерні товариства", який би
детально регулював питання створення та діяльності акціонерних
товариств, порядок обрання та компетенцію органів управління,
права акціонерів та механізми їх реалізації, вимоги щодо
прозорості та розкриття інформації про діяльність товариства тощо.
На сьогодні основним актом, що регулює діяльність акціонерних
товариств, є Закон України "Про господарські товариства"
( 1576-12 ). Верховним Судом України проведено узагальнення
судової практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням
Закону, в результаті чого проаналізовано типові помилки у
застосуванні цього Закону та інших нормативно-правових актів, які
виникали при вирішенні спорів, а також виявлено основні проблемні
питання, що потребують чіткого врегулювання на законодавчому рівні
або вимагають роз'яснення.
Так, у разі відсутності в установчих документах товариства
обов'язкових відомостей, передбачених законодавством, установчі
документи акціонерного товариства можуть бути визнані недійсними,
а державна реєстрація скасована. Відповідачами у спорах про
визнання недійсними установчих документів та скасування державної
реєстрації акціонерного товариства мають бути акціонерне
товариство та його засновники, що є сторонами установчого
договору. У разі якщо до складу засновників входять фізичні особи,
спір про визнання недійсними установчих документів (установчого
договору) товариства не підлягає розгляду в господарському суді. У
зв'язку з цим потребує удосконалення процесуальне законодавство
України, зокрема, щодо юрисдикції загальних і господарських судів
у вирішенні зазначеної категорії спорів. З метою забезпечення
належного вирішення спорів про захист прав та законних інтересів
акціонерів та акціонерного товариства, забезпечення оперативності
вирішення спорів та однакового застосування закону спори про
визнання недійсними установчих документів та скасування державної
реєстрації акціонерних товариств, а також спори про визнання
недійсними рішень загальних зборів акціонерів слід віднести до
юрисдикції господарських судів. Крім того, потрібно визначитися
щодо законності закріплення в установчих документах акціонерних
товариств (як відкритих, так і закритих) положень щодо переважного
права акціонерів та/або самого товариства на придбання акцій, що
відчужуються акціонерами товариства.
Серед спорів, вирішених господарськими судами, значну
кількість займають спори про визнання недійсними рішень загальних
зборів акціонерів. Загальні збори вирішують питання, віднесені до
їх компетенції Законом та статутом товариства. Повноваження,
передбачені ст. 41 Закону ( 1576-12 ), належать до компетенції
загальних зборів незалежно від того, чи передбачені вони статутом
товариства. Загальні збори правомочні приймати рішення, якщо в них
беруть участь акціонери, які володіють більш як 60% голосів.
Правомочність загальних зборів визначається перед початком зборів
на підставі реєстру, що містить. дані реєстрації акціонерів (їх
представників), які беруть участь у зборах. При цьому голоси
акціонерів, передані за довіреностями, що оформлені з порушенням
вимог чинного законодавства, не враховуються для визначення
кворуму загальних зборів та результатів голосування. Відсутність
кворуму на загальних зборах є підставою для визнання недійсними
прийнятих на загальних зборах рішень. Однією з найпоширеніших
підстав задоволення позовів про визнання рішень загальних зборів
недійсними є порушення порядку скликання зборів, передбаченого
законом та внутрішніми документами товариства, зокрема, порушення
порядку повідомлення акціонерів про скликання зборів. Разом з тим,
за наявності кворуму та при встановленні факту повідомлення та/або
факту участі акціонера у загальних зборах, порушення порядку
повідомлення акціонерів не повинно тягти за собою визнання
недійсними рішень загальних зборів. Слід зазначити, що порушення
акціонерним товариством порядку повідомлення акціонерів про
скликання зборів не є підставою для застосування санкцій,
передбачених Законом України "Про державне регулювання ринку
цінних паперів в Україні" ( 448/96-ВР ).
У результаті узагальнення судової практики виявлено питання,
пов'язані з діяльністю органів управління акціонерного товариства,
що потребують роз'яснення. Серед них, зокрема, питання щодо
повноважень голови правління на укладення угод від імені
акціонерного товариства, щодо порядку формування спостережної
ради, щодо порядку припинення повноважень органів управління, щодо
порядку здійснення додаткової емісії акцій, щодо повноважень
акціонерів, які самостійно скликають загальні збори, тощо. Також
потребує вирішення питання щодо правомірності вжиття судом заходів
до забезпечення позову у вигляді заборони акціонерному товариству
та/або іншим особам здійснювати дії, пов'язані з проведенням
загальних зборів.
Судова палата у господарських справах Верховного Суду
України(9)
---------------
(9) Узагальнення судової практики вирішення спорів,
пов'язаних із застосуванням Закону ( 1576-12 ) в частині
регулювання діяльності акціонерних товариств, проведено за
сприяння Проекту "Корпоративний розвиток в Україні" Міжнародної
Фінансової Корпорації.
"Судова практика", N 3-4, 2005 р.