Стаття 2 Кодексу законів про працю зазначає, що працівники мають право на звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади. Роз'яснення щодо такого права працівника містить постанова Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 06.11.1992 р. Згідно з п. З цієї постанови за загальним правилом індивідуальні трудові спори вирішуються судами безпосередньо або після їх попереднього розгляду комісією по трудових спорах. Отже, з цього випливає, що працівник може звернутися за захистом порушених прав безпосередньо до суду. Одразу ж виникає запитання, чи може суд відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі того, що працівником не вичерпано усіх можливих засобів врегулювання індивідуального трудового спору на досудовій стадії?
Ця ж постанова окремо зауважує, що суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку та посилається на постанову Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя". Відповідно до п. 8 постанови "з урахуванням конституційного положення про те, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ст. 124 Конституції), судам підвідомчі всі спори про захист прав і свобод громадян. Суд не вправі відмовити особі в прийнятті позовної заяви чи скарги лише з тієї підстави, що її вимоги можуть бути розглянуті в передбаченому законом досудовому порядку".
Крім зазначених аргументів на користь твердження про те, що працівник має право на звернення до суду за захистом порушених драв безпосередньо, не звертаючись до комісії по трудових спорах, доцільним є згадати ст. 8 Конституції України, в якій йдеться про її найвищу юридичну силу. Відповідно до цієї ж статті норми Конституції є нормами прямої дії. Отже, суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй. Відповідно до п. 1 Перехідних положень Конституції України закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України. З огляду на це ст. 224 Кодексу законів про працю, в якій йдеться про обов'язковість розгляду трудових спорів, що виникають на підприємствах, в установах, організаціях комісією по трудових спорах, можна вважати такою, що суперечить ст. 8 Конституції.