ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВІДНОСИН ЗА ДОГОВОРОМ СТРАХУВАННЯ

ПОНЯТТЯ ТА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОГОВОРУ

Цілком природно, що кожен прагне бути впевненим у своїй особистій безпеці та у безпеці свого майна, а якщо це неможливо із стовідсотковою гарантією — то хоча б у тому, що у разі випадкового заподіяння шкоди своєму здоров'ю чи майну тощо, він отримає, принаймні, якусь компенсацію. Одержати ж таку юридично закріплену впевненість і громадянам, і юридичним особам допоможе укладення договору страхування, відносини за яким регулюються, зокрема, главою 67 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) та Законом України "Про страхування" (далі — Закон).

Сутність договору страхування полягає у тому, що за цим договором одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору (ст. 979 ЦК). З наведеного визначення зрозуміло, що договір страхування є двосторонньо зобов'язуючим та оплатним (адже обидві сторони договору приймають на себе зобов'язання одна перед одною та несуть певні витрати — страхувальник сплачує страхові платежі, а страховик за наявності страхового випадку здійснює страхову виплату). Також за загальними правилами цивільного законодавства договір страхування є реальним, оскільки згідно зі ст. 983 ЦК та ч. З ст. 18 Закону він набирає чинності лише з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу. Втім, сторони договору вправі за взаємною згодою визначити й більш пізні строки вступу договору в силу й домовитися про набрання чинності договором з моменту його підписання.

Але найхарактернішою рисою договору страхування є його належність до алеаторних (ризикових) договорів, специфіка яких полягає в тому, що залежно від настання чи ненастання встановленої обставини одна сторона набуває певних майнових вигод, а інша, навпаки, несе витрати. Елемент ризику, який бере на себе кожна зі сторін у ризиковому договорі, полягає у вірогідності того, що чи одна, чи інша сторона фактично отримає зустрічне задоволення меншого обсягу, ніж надано нею самою. Так, страховик не знає чи буде він платити за договором, чи ні, не знає також ані суми, ані часу платежу, і перебуває у такому стані до тих пір, поки не настане передбачена договором подія (наприклад, повінь, дорожньо-транспортна пригода тощо). Разом з тим ризик несе і страхувальник — адже він, сплачуючи страхові платежі, зовсім непевен, що натомість він колись отримає страхову виплату.

РІЗНОВИДИ ДОГОВОРУ СТРАХУВАННЯ

Договори страхування можуть бути спрямовані на захист різних майнових інтересів — відповідно до ст. 980 ЦК предметом договору страхування можуть бути ті з них, які не суперечать закону й пов'язані з життям, здоров'ям, працездатністю та пенсійним забезпеченням (особисте страхування); володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); відшкодуванням шкоди, завданої страхувальником (страхування відповідальності). Зрозуміло, що кожний з названих видів страхування має свої, притаманні лише йому, особливості. Так, лише договори особистого страхування можуть мати накопичувальний характер — тобто бути спрямованими не тільки на компенсацію шкоди, завданої особистості (наприклад, у разі страхування від нещасних випадків), а й на забезпечення отримання певного прибутку на вкладений капітал — скажімо, договором страхування життя згідно зі змістом ст. 6 Закону може бути передбачено обов'язок страховика здійснити страхову виплату у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення застрахованою особою визначеного договором віку (при тому, що страхова виплата обов'язково здійснюється і у тому випадку, коли смерть настає до закінчення строку дії договору).

Найпоширенішим же видом страхування у більшості європейських держав (і Україна — не виняток з цього правила) є майнове страхування, головна функція якого полягає саме у компенсації понесених збитків (а не отриманні додаткового прибутку). За таким видом договору страхування розмір страхової виплати не може перевищувати дійсного розміру понесених страхувальником збитків (тобто страхувальник за будь-яких обставин не може отримати внаслідок укладення договору майнового страхування якийсь прибуток). З огляду на викладене зрозуміло, що сума страхової виплати, яка має бути обумовлена у договорі, у жодному разі не може перевищувати дійсну (ринкову) вартість застрахованого майна — у супротивному випадку договір страхування у тій частині суми страхової виплати, яка перевищує страхову вартість майна, вважатиметься нікчемним (в іншому ж договір страхування збереже силу).

Щодо останнього різновиду договорів страхування (страхування відповідальності), то він нам усім знайомий у зв'язку з набуттям чинності з початком поточного року Законом України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", який викликав таке невдоволення у суспільстві (хоча він становить собою, по суті, механізм захисту потерпілих у результаті дорожньо-транспортних пригод). За такими видами договору страхування страхується ризик відповідальності самого страхувальника (наприклад, за нормами згаданого Закону наявність у водіїв полісу страхування відповідальності є гарантією того, що завдані ними збитки, пов'язані з дорожньо-транспортною пригодою, потерпілим відшкодовуватимуть не вони, а відповідна страхова організація).

Також необхідно пам'ятати, що договори страхування поділяються не лише за предметом — страхування може бути і добровільним (таким, що здійснюється тільки за бажанням сторін), і обов'язковим (коли зобов'язання укласти певний договір страхування випливає з безпосередньої вказівки закону). Переліки видів добровільного та обов'язково страхування наведені відповідно у положеннях ст. 6 та ст. 7 Закону.

ФОРМА ТА ПОРЯДОК УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ

Цивільним законодавством (ст. 981 ЦК, ст. 16, ст. 18 Закону) встановлено вимогу щодо укладення договору страхування в письмовій формі, яка може бути досягнута як шляхом складання одного документа, що підписується сторонами, так і шляхом видачі страховиком страхувальникові страхового свідоцтва (поліса, сертифіката), який фактично засвідчує факт укладення договору. Отже, для отримання страхової виплати страхувальник може пред'явити страховикові не тільки відповідний договір страхування, а й страховий поліс (який, до речі, може бути як іменним, так і на пред'явника). Але слід звернути увагу, що вказана обставина жодною мірою не перетворює страховий поліс у цінний папір — адже він, на відміну від цінного паперу, не дає його власнику права вимагати виконання того, що в ньому зазначено. Страховий поліс є виключною приналежністю страхової вимоги: саме він слідує за вимогою, а не вимога за полісом (як це має місце в цінних паперах). Не є страховий поліс цінним папером і в тих випадках, коли він складений на пред'явника—за будь-яких обставин він становить лише документ, який посвідчує особистість страхувальника (чи іншої застрахованої ним особи) перед страховиком для отримання страхових виплат.

Щодо порядку укладення договору страхування, то згідно зі змістом ст. 18 Закону ініціатором початку такої процедури завжди є майбутній страхувальник, який має бажання укласти відповідний договір — для здійснення вказаної мети він повинен подати страховику письмову заяву за формою, встановленою страховиком, або іншим чином заявити про свій намір укласти договір страхування. Страховик же при укладанні договору страхування вправі запросити у страхувальника усі документи, необхідні для оцінки страховиком страхового ризику (наприклад, баланс або довідку про фінансовий стан страхувальника, підтверджені аудитором). Після цього страхувальник та страховик або підписують єдиний документ (договір страхування), або ж, як вже було зазначено, підтверджують факт укладення договору страховим свідоцтвом. Недотримання ж письмової форми договору страхування (у будь-який з двох вищезазначених способів) має наслідком не позбавлення сторін права у разі виникнення спору посилатися на свідчення свідків (як за загальними положеннями ст. 218 ЦК, що використовуються у тих випадках, коли спеціальними нормами законодавства не передбачено інше), а нікчемність такого договору страхування (ч. 2 ст. 981 ЦК). А нікчемний право-чин є недійсним з моменту його вчинення й не потребує при цьому визнання його недійсності судом (ст. 215 ЦК) — тобто договір страхування, укладений в усній формі, не породжує ані у страхувальника, ані у страховика жодних прав та обов'язків, а тому кожна зі сторін відповідно до вимог ст. 216 ЦК, яка встановлює правові наслідки недійсності правочину, повинна повернути іншій стороні все отримане за такою угодою.

Крім того, договір страхування (за вказівкою, що міститься у ст. 998 ЦК) також визнається судом недійсним, якщо його укладено після настання страхового випадку або ж якщо об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації.

ІСТОТНІ УМОВИ ТА СТОРОНИ У ДОГОВОРІ СТРАХУВАННЯ

Зміст договору як спільного вольового юридичного акта сторін становлять умови, на яких укладена їх відповідна угода. Законодавством визначені умови, які повинні міститися в договорі страхування (ст. 982 ЦК, ст. 16 Закону), а також передбачено, що договори страхування укладаються відповідно до правил страхування — локальних нормативних актів страховика, які містять умови конкретного виду страхування і підлягають реєстрації в Державній комісії з регулювання ринків фінансових послуг при видачі ліцензії на право здійснення відповідного виду страхування (при розробленні таких правил страховик зобов'язаний враховувати вимоги ст. 17 Закону та Ліцензійних умов провадження страхової діяльності, затверджених Розпорядженням Держфінпослуг від 28. 08. 2003 р. № 40).

Будь-який договір страхування під загрозою визнання його неукладеним повинен містити умови, які відповідно до ст. 982 ЦК є істотними, а саме:

·        визначення предмета договору страхування — тобто майнових інтересів, на захист яких спрямовано договір;

·        перелік страхових випадків — подій, у разі настання яких у страховика виникає обов'язок здійснити виплату страхової суми страхувальнику, застрахованій ним або іншій третій особі;

·        страхову суму — розмір грошової суми, в межах якої страховик зобов'язаний провести виплату у разі настання страхового випадку;

·        розмір та строки сплати страхового платежу — плати за страхування, яку страхувальник повинен вносити страховику за визначений період страхування (при її визначенні необхідно враховувати, що законодавством можуть бути встановлені певні межі щодо розмірів страхових тарифів на окремі види страхування — так, постановою Кабінету Міністрів України від 17.09.1996 р. № 1122 затверджено граничні розміри страхових тарифів з добровільного страхування майна громадян від знищення і пошкодження будівель внаслідок стихійного лиха та загибелі тварин внаслідок хвороби, нещасних випадків чи стихійного лиха);

·        строк дії договору та інші умови, визначені актами цивільного законодавства.

Також до істотних умов договору страхування належать і ті, узгодження яких вимагає одна зі сторін договору.

Щодо сторін договору страхування, то як страхувальники у цьому договорі можуть брати участь будь-які юридичні особи та дієздатні громадяни без жодних обмежень. А от іншою стороною договору — страховиком — може бути лише юридична особа, яка спеціально створена для здійснення саме страхової діяльності та яка одержала у встановленому законом порядку ліцензію на її здійснення (ч. 1 ст. 984 ЦК). Вимоги, яким повинні відповідати страховики, а також порядок ліцензування їх діяльності встановлено у Ліцензійних умовах провадження страхової діяльності, затверджених Розпорядженням Держфінпослуг від 28. 08. 2003 р. № 40 (далі — Ліцензійні умови). Так, відповідно до пунктів 2.1. та 2.2. розділу 2 Ліцензійних умов як страховики можуть виступати тільки ті юридичні особи, що створені у формі акціонерного, повного, командитного товариства або ж товариства з додатковою відповідальністю, та за наявності не менше трьох учасників страховика. Мінімальний розмір статутного фонду страховика, який займається видами страхування, іншими ніж страхування життя, установлюється в сумі, еквівалентній 1 млн. євро, а страховика, який займається страхуванням життя, — 1,5 млн. євро за валютним обмінним курсом валюти України. Слід звернути увагу, що юридичні особи, які попередньо займалися іншим видом діяльності ніж страхування, не можуть стати страховиками шляхом внесення змін до своїх установчих документів — навіть за умови виконання усіх вищевказаних вимог законодавства (п. 2.9. розділу 2 Ліцензійних умов).

Для отримання ліцензії на здійснення страхової діяльності юридична особа має подати до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України заяву про видачу ліцензії (її зразок наведено у Додатку № 1 до Ліцензійних умов) та усі документи, перелік яких міститься у ст. 38 Закону та ст. 35 Закону "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг". Не пізніше ЗО днів з дня надходження заяви та всіх необхідних документів від заявника директор департаменту страхового нагляду Держфінпослуг має прийняти рішення про видачу ліцензії або ж про відмову в її видачі (підставою для відмови у видачі ліцензії відповідно до п. 4.11. розділу 4 Ліцензійних умов може бути лише недостовірність даних у документах, поданих заявником для отримання ліцензії, невідповідність поданих документів, що додаються до заяви, вимогам чинного законодавства України або ж невідповідність заявника згідно з поданими документами Ліцензійним умовам).

 

ОСОБЛИВОСТІ УКЛАДЕННЯ ДОГОВОРУ СТРАХУВАННЯ НА КОРИСТЬ ТРЕТЬОЇ ОСОБИ

Страховик не завжди зобов'язаний здійснювати страхову виплату саме страхувальникові — цілком можливим відповідно до ст. 985 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) та ч. 2 ст. З Закону України "Про страхування" (далі — Закон) є й укладення договору страхування на користь третьої особи. Щоправда, окрім випадків, передбачених чинним законодавством, це можливо лише за згодою цих третіх (застрахованих) осіб, які можуть набувати прав та обов'язків страхувальника згідно з договором страхування. За таких умов договору страховик повинен здійснити страхову виплату не страхувальникові, а застрахованій ним особі у разі досягнення нею певного віку або настання іншого, якимось чином пов'язаного з нею страхового випадку.

Якщо ж страхувальник укладає договір страхування на користь третьої особи, але з умовою здійснення страхової виплати у разі настання страхового випадку, прямо пов'язаного не з цією третьою особою, а з самим страхувальником чи з іншою застрахованою ним особою (наприклад, з їх смертю), то особа, на користь якої страхувальник укладає договір страхування, називається вигодонабувачем і може змінюватися за бажанням страхувальника аж до настання страхового випадку (звісно, якщо інше не встановлено договором страхування). Оскільки заміна вигодонабувача за договором страхування є своєрідним способом відступлення права вимоги, то згоди страховика для цього не потрібно — адже здійснення такої процедури жодною мірою не погіршує становище страховика, бо для нього не має значення, кому саме слід буде виплачувати у разі настання страхового випадку страхову виплату. А от письмово повідомити страховика про заміну вигодонабувача необхідно — у супротивному випадку здійснення страховиком страхової виплати первісному вигодонабувачеві визнаватиметься належним виконанням і відповідне зобов'язання буде пригашено. В особистому ж страхуванні для заміни вигодонабувача також слід дістати й письмову згоду застрахованої особи, якщо при укладенні договору страхування вигодонабувачем (звісно, також за згодою застрахованої особи) була призначена інша особа.

Зважаючи на те, що цивільне законодавство поряд з вимогою про обов'язкове повідомлення страховика про заміну вигодонабувача не містить умов щодо строків, у межах яких має бути здійснено таке повідомлення, то не буде порушенням й повідомлення страховика про заміну вигодонабувача лише в момент подання йому претензії у зв'язку з настанням страхового випадку. Отже, навіть подача новим вигодонабувачем страхового свідоцтва (поліса) з написом про переведення прав і підписом страхувальника буде належним повідомленням страховика про заміну вигодонабувача.

ПРОЦЕДУРИ СПІВСТРАХУВАННЯ ТА ПЕРЕСТРАХУВАННЯ

Предмет договору страхування може бути застрахований (але лише за згодою страхувальника) за одним договором страхування кількома страховиками (співстраховиками) з визначенням прав та обов'язків кожного з них (ч. 1 ст. 986 ЦК, ч. 1 ст. 11 Закону). Така процедура називається співстрахуванням і є способом розподілу ризику між двома чи більше страховиками шляхом віднесення на кожного з них наперед обумовленої частки можливих збитків і у відповідній пропорції — частини страхових платежів. Ініціатором співстрахування на практиці, зазвичай, виступає сам страхувальник, коли він має сумніви щодо фінансової стійкості одного страховика і з метою більш надійного забезпечення ризику бажає розподілити його між кількома страховиками (при цьому страхувальник може запропонувати конкретних співстраховиків та вказати частку кожного з них у ризику). Представляти всіх співстраховиків у відносинах із страхувальником (за погодженням між останнім та усіма співстраховиками) може один із співстраховиків, залишаючись відповідальним перед страхувальником тільки у розмірах своєї частки (ч. 2 ст. 986 ЦК, ч. 2 ст. 11 Закону).

Також ризик здійснення страхової виплати, прийнятий страховиком на себе за договором страхування, може бути ним застрахований повністю або ж частково в іншого страховика (чи декількох страховиків) на підставі укладеного з останнім договору перестрахування. Така можливість передбачена законодавцем у ч. 1 ст. 987 ЦК та ч. 1 ст. 12 Закону з метою забезпечення фінансової стійкості страхової діяльності. За договором перестрахування страховик, який уклав договір страхування, страхує в іншого страховика (перестраховика) ризик виконання частини своїх обов'язків перед страхувальником. При цьому у договорі перестрахування обов'язково мають бути встановлені умови та спосіб передання ризиків, частка участі інших страховиків у сукупному ризику, а також розмір належного кожному з них страхових платежів.

За способом передавання ризиків у перестрахуванні та за оформленням правових взаємовідносин сторін перестрахувальні операції поділяються на факультативні (необов'язкові), облігаторні (обов'язкові) та факультативно-облігаторні (змішані). Факультативний спосіб перестрахування характеризується повною свободою сторін договору перестрахування — перестрахувальник має право передавати ризики або лишати їх на власній відповідальності, а перестраховик вправі як прийняти ризики, так і відмовитися від них. Облігаторне перестрахування передбачає обов'язкове віддавання перестрахувальником раніше узгодженої частини ризику за всіма покриттями. Перестраховик також обов'язково має приймати ці частини ризиків згідно з умовами договору. Як правило, договір облігаторного перестрахування укладається на невизначений термін з правом взаємного розірвання шляхом повідомлення сторін щодо прийнятого рішення. При факультативно-облігаторному перестрахуванні перестрахувальник на свій розсуд вирішує питання щодо передання чи залишення в себе ризиків, а перестраховик згідно з таким способом перестрахування зобов'язаний прийняти обумовлені договором ризики. Отже, у факультативно-облігаторному перестрахуванні факультативність передбачається для перестрахувальника, а облігаторність — для перестраховика.

Від співстрахування договір перестрахування відрізняється насамперед тим, що первісний страховик не зобов'язаний не лише отримувати згоди страхувальника на укладення договору перестрахування, а й взагалі повідомляти про це страхувальникові — адже за договором перестрахування перестрахувальник та перестраховик зобов'язані тільки один перед одним. Останній не несе жодної відповідальності перед первісним страхувальником, оскільки той не є ані стороною договору перестрахування, ані вигодонабувачем за цим договором. Страховик, який укладає договір перестрахування, згідно з ч. 2 ст. 987 ЦК та ч. 4 ст. 12 Закону все одно завжди залишається відповідальним перед страхувальником у повному обсязі відповідно до основного договору страхування.

ОБОВ'ЯЗКИ СТРАХОВИКА ТА СТРАХУВАЛЬНИКА

Цілком очевидно, що договір страхування є двостороннім — адже і страховик, і страхувальник приймають на себе певні зобов'язання. Так, страховик згідно зі змістом ст. 988 ЦК та ст. 20 Закону повинен:

·        ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування (слід звернути увагу, що правила страхування суттєво відрізняються залежно від виду страхування — чинним законодавством передбачені, наприклад, Правила страхування вантажів, затверджені Міністерством фінансів СРСР 24.12.1990 p.; Правила добровільного страхування транспортних засобів, затверджені Укрстрахнаглядом 25.03.1997 p.; Порядок та умови державного обов'язкового страхування життя і здоров'я судців, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.1994 р. № 89 тощо);

·        протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасного здійснення страхової виплати страхувальникові (під необхідними документами у даному випадку мається на увазі страховий акт, який складається страховиком після подання відповідної заяви страхувальника);

·        у разі настання страхового випадку здійснити страхову виплату у строк, встановлений договором (при цьому необхідно враховувати, що страхова виплата за договором особистого страхування здійснюється незалежно від сум, що виплачуються" за державним соціальним страхуванням, соціальним забезпеченням та як відшкодування шкоди, а страхова виплата за договором майнового страхування і страхування відповідальності не може перевищувати розміру реальних збитків);

·        відшкодувати витрати, понесеш страхувальником у разі настання страхового випадку з метою запобігання або зменшення збитків (але лише у випадку, коли така умова була спеціально передбачена у договорі страхування, а зазначені витрати були необхідні чи зроблені на підставі вказівок страховика);

·        за заявою страхувальника переукласти з ним договір страхування (переукладення договору є безумовним обов'язком страховика лише у тому випадку, якщо внаслідок здійснення страховиком заходів зменшився страховий ризик чи збільшилася вартість застрахованого майна);

·        зберігати таємницю страхування (тобто не розголошувати відомостей про страхувальника, застраховану особу, вигодонабувача та їх майнове становище — звісно, за винятком випадків, встановлених законом).

Окрім наведених зобов'язань страховика, умовами договору страхування згідно з ч. 2 ст. 988 ЦК та ч. 2 ст. 20 Закону можуть бути передбачені також інші обов'язки страховика, які одночасно є правами страхувальника.

Що ж до обов'язків страхувальника (яким, зрозуміло, відповідають права страховика в договорі страхування), то їх коло не вужче. Так, згідно зі змістом ст. 989 ЦК та ст. 21 Закону страхувальник повинен своєчасно вносити страхові платежі (у розмірі, встановленому договором); при укладенні договору надати страховикові інформацію про всі відомі йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику (і надалі інформувати страховика про будь-які зміни страхового ризику — у супротивному випадку страховик вправі вимагати розірвання договору страхування та відшкодування завданих йому внаслідок цього збитків); при укладенні договору страхування повідомити страховика про всі інші договори страхування, укладені щодо об'єкта, який страхується (інакше новий договір страхування є нікчемним внаслідок наявності на це прямої вказівки закону); вживати заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих настанням страхового випадку (вживання недостатніх заходів, спрямованих, наприклад, на рятування чи збереження майна, може стати підставою для відповідного зменшення виплати страхового відшкодування — якщо страховик доведе, що страхувальник діяв без належної дбайливості й це вплинуло на збільшення збитків); повідомити страховика про настання страхового випадку у строк, встановлений договором (зазвичай, це робиться у вигляді письмової, а подекуди — і усної, заяви).

Усі наведені зобов'язання страхувальника (так само, як і страховика) є обов'язковими для виконання й не можуть бути скасовані угодою сторін, але останнім ніщо не заважає включити до цього переліку й інші, не передбачені законодавством, обов'язки.

УМОВИ ТА ПОРЯДОК ЗДІЙСНЕННЯ СТРАХОВОЇ ВИПЛАТИ

Основною метою укладення договору страхування для страховика є бажання регулярно отримувати певні майнові вигоди у вигляді належних йому страхових платежів (з надією, що страхову виплату все ж таки не доведеться здійснювати), а для страхувальника — впевненість, що у разі випадкового заподіяння шкоди своєму здоров'ю, майну тощо, він отримає відповідну грошову компенсацію. Але якщо обов'язок страхувальника своєчасно вносити страхові платежі є безумовним, то обов'язок страховика здійснити страхову виплату виникає лише за умови настання обумовленого у договорі страхування страхового випадку (при цьому слід звернути увагу, що виплата страхового відшкодування завжди є виконанням страховиком свого обов'язку за договором, а не формою цивільно-правової відповідальності перед страхувальником).

Згідно зі змістом ст. 990 ЦК та ст. 25 Закону страховик здійснює страхову виплату відповідно до умов договору на підставі заяви страхувальника (або його правонаступника) чи іншої особи, визначеної договором, і страхового акта (аварійного сертифіката). Страховий акт складається страховиком або уповноваженою ним особою після подання відповідної заяви страхувальника. Страховик фіксує у страховому акті факт настання страхового випадку, маючи при цьому право самостійно з'ясовувати його причини та інші, пов'язані зі страховим випадком, обставини (наприклад, чи не з вини страхувальника настав цей страховий випадок, чи вжив страхувальник усіх необхідних заходів щодо запобігання збиткам або їх зменшенню, чи в належний строк страхувальник повідомив страховика про страховий випадок тощо). У разі необхідності страховик може робити запити про відомості, пов'язані зі страховим випадком, до правоохоронних органів, банків, медичних закладів та будь-яких інших організацій, що володіють інформацією про обставини страхової події. Підприємства ж, установи та організації зобов'язані (незалежно від їх форм власності) надсилати відповіді страховикам та Моторному (транспортному) страховому бюро на запити про відомості, пов'язані із страховим випадком, у тому числі й дані, що є комерційною таємницею (звісно, при цьому страховик та Моторне (транспортне) страхове бюро несуть відповідальність за їх розголошення в будь-якій формі, за винятком випадків, передбачених законодавством).

Розмір страхової виплати у будь-якому разі не може перевищувати розміру страхової суми (нагадаємо, що нею є та грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов договору страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку). Конкретний розмір страхової суми визначається за угодою сторін договору ще при його укладенні (при тій неодмінній умові, що при здійсненні майнового страхування вона не повинна перевищувати дійсну вартість майна). Здійснюється страхова виплата одноразово чи періодично протягом встановленого у договорі проміжку часу та у передбаченій договором страхування валюті (якщо інше не встановлено законодавством). За несплату або ж за несвоєчасне здійснення страхової виплати страховик несе майнову відповідальність у вигляді зобов'язання сплатити неустойку в розмірі, встановленому договором або законом (ст. 992 ЦК).

ВІДМОВА СТРАХОВИКА ВІД ЗДІЙСНЕННЯ СТРАХОВОЇ ВИПЛАТИ

Як правило, настання страхового випадку призводить до виникнення у страховика обов'язку здійснити страхову виплату (адже саме з цією метою страхувальник і укладає договір страхування). Проте за певних обставин страховик все ж таки не повинен виплачувати страхувальникові відповідну компенсацію — навіть якщо страховий випадок і мав місце. Підстави, що надають страховикові право відмовитися від здійснення страхової виплати, викладені у ст. 991 Цивільного кодексу України (далі — ЦК) і у ст. 26 Закону України "Про страхування" (далі — Закон) та пов'язані, переважно, з поведінкою страхувальника або особи, на користь якої укладено договір страхування.

Перш за все необхідно згадати, що наявність вини є загальною підставою для відповідальності за порушення зобов'язань, а тому і страхувальник, і вигодонабувач мають нести відповідальність за свої дії, що призвели до настання страхового випадку, якщо вони були вчинені ними навмисно. У страхуванні ця відповідальність настає у формі відмови страховика у сплаті страхової виплати й покладенні понесених вказаними особами збитків на них же самих. Так, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 991 ЦК та п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону страховик має право відмовитися від здійснення страхової виплати, якщо страхувальник чи особа, на користь якої укладено договір страхування (тобто застрахована особа або вигодонабувач) вчинили навмисні дії, спрямовані на настання страхового випадку (за винятком дій, пот в'язаних із виконанням ними громадського чи службового обов'язку, вчинених у стані необхідної оборони або ж щодо захисту майна, життя, здоров'я, честі, гідності та ділової репутації). Таким чином, умисел у діях страхувальника, застрахованої особи чи вигодонабувача, який призвів до настання страхового випадку, є безумовною підставою для відмови страховика у наданні страхової виплати. Втім, звільнення страховика від такого обов'язку може бути передбачено законодавством і при встановленні грубої необережності страхувальника у діях, які спричинили настання страхового випадку — наприклад, у ст. 256 Кодексу торговельного мореплавства України прямо зазначено, що страховик не відповідає за збитки, які сталися внаслідок наміру або грубої необережності страхувальника. Крім того, підставою для відмови страховика від здійснення страхової виплати є вчинення страхувальником (чи особою, на користь якої укладено договір страхування) умисного злочину, що призвів до страхового випадку (п. 2 ч. 1 ст. 991 ЦК, п. 2 ч. 1 ст. 26 Закону).

Також страховик не виплачуватиме страхову виплату у разі, якщо страхувальник подав завідомо неправдиві відомості про об'єкт страхування чи про факт настання страхового випадку або ж невчасно повідомив страховика без поважних на те причин про настання страхового випадку чи створював страховикові перешкоди у визначенні обставин, характеру та розміру збитків (адже за таких обставин страхувальник порушує свої прямі обов'язки за договором страхування, а тому несе відповідальність, що виявляється у формі позбавлення його страхової виплати). Не повинен страховик здійснювати страхову виплату й у разі, якщо страхувальник при настанні страхового випадку одразу одержить повне відшкодування збитків за договором майнового страхування від особи, яка їх завдала (п. 4 ч. 1 ст. 991 ЦК, п. 4 ч. 1 ст. 26 Закону) — адже за таких обставин у страхувальника повністю відсутній страховий інтерес (збитки), а тому відсутні і правові підстави для їх компенсації.

Окрім згаданих, законом та договором страхування можуть бути передбачені й інші підстави для відмови страховика від виплати страхових сум. Рішення про таку відмову приймається страховиком та повідомляється страхувальникові у письмовій формі з обґрунтуванням причин, які її спричинили. Відмову страховика від здійснення страхової виплати страхувальник (вигодонабувач) може оскаржити у судовому порядку (якщо відмову буде визнано безпідставною, страховик буде змушений не лише сплатити відповідну страхову суму, а й неустойку за прострочення страхової виплати). При цьому слід звернути увагу, що за жодних обставин підставою для відмови страховика у здійсненні страхової виплати не може бути негативний фінансовий стан страховика.

У РАЗІ НАСТАННЯ СТРАХОВОГО ВИПАДКУ З ВИНИ ТРЕТЬОЇ ОСОБИ

У практиці майнового страхування досить часто мають місце випадки, коли страховий випадок настає з вини третьої особи. За таких обставин страхувальник вправі компенсувати завдані йому збитки як шляхом пред'явлення вимоги про відшкодування заподіяних йому збитків від їх безпосереднього заподіююча, так і шляхом вимоги виплати страхового відшкодування від страховика. Необхідно враховувати, що право вибору страхувальника в який саме спосіб він бажає отримати відшкодування є його суб'єктивним правом та не залежить від будь-яких зовнішніх чинників, а обов'язок заподіювана шкоди та страховика щодо компенсації страхувальникові заподіяних йому збитків є самостійним. У разі звернення страхувальника до безпосереднього заподіювача шкоди і одержання від нього відповідної компенсації, обов'язок страховика щодо виплати страхового відшкодування припиняється (на підставі припинення у страхувальника страхового інтересу). Якщо ж страхувальник звертається до страховика, останній не вправі відхилити вимогу про здійснення страхового відшкодування, посилаючись на можливість страхувальника одержати відповідну компенсацію від заподіююча шкоди, оскільки обов'язок страховика виплатити страхове відшкодування обумовлений укладеним зі страхувальником договором страхування і при заподіянні страхувальникові шкоди внаслідок настання страхового випадку страховик зобов'язаний здійснити відповідну страхову виплату.

Слід звернути увагу, що з метою захисту інтересів страховика при здійсненні майнового страхування у ст. 993 ЦК та ст. 27 Закону встановлено правило, згідно з яким до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Такий перехід права вимоги характеризується тим, що до страховика переходить не право на відшкодування збитків, а право вимоги, яке страхувальник чи інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки. Таким чином, після виплати страхового відшкодування у зобов'язанні між страхувальником (вигодонабувачем) та особою, відповідальною за завдані страхувальникові збитки, відбувається зміна осіб шляхом переходу прав кредитора (страхувальника) до іншої особи (страховика). Крім того, необхідно враховувати, що оскільки вказаний перехід права вимоги здійснюється винятково внаслідок прямої вказівки на це закону (ст. 993 ЦК, ст. 27 Закону), то ніякого додаткового оформлення він не потребує. Але при цьому слід пам'ятати, що згадані норми законодавства застосовуються лише при майновому страхуванні й для особистого страхування неприйнятні.

До речі, варто зважати на те, що право вимоги переходить до страховика тільки в межах виплаченої суми страхового відшкодування, а це означає, що страховик не може вимагати з відповідальної за заподіяння шкоди особи більше, ніж він сам сплатив страхувальникові за договором страхування. Отже, виплата заподіювача шкоди страховикові суми, рівної страховому відшкодуванню, повністю погашає право вимоги страховика. Але це не позбавляє страхувальника права вимагати від відповідальної за заподіяння шкоди особи виплати суми, що перевищує розмір виплаченого страхового відшкодування, якщо дійсні збитки більше суми страхового відшкодування.

Страхувальник або інша особа, на користь якої був укладений договір страхування, повинні передати страховикові всі документи та докази й повідомити йому всі відомості, необхідні для реалізації страховиком права вимоги, яке перейшло до нього, а особа, відповідальна за збитки, може пред'явити страховикові будь-які вимоги чи заперечення, які вона могла б висунути щодо самого страхувальника.

ЗМІНА СТРАХУВАЛЬНИКА У ДОГОВОРІ СТРАХУВАННЯ

У період дії договору страхування може Статися зміна осіб у страховому зобов'язанні. Так, у разі смерті страхувальника, який уклав договір майнового страхування, його права та обов'язки не припиняються, а переходять до осіб, що одержали це майно у спадщину (ч. 1 ст. 994 ЦК, ч. 1 ст. 22 Закону). Звісно, новий власник застрахованого майна зобов'язаний сповістити про перехід до нього прав та обов'язків страхувальника — адже це є зміною істотних умов договору, оскільки зміна особи страхувальника може суттєво вплинути на ступінь імовірності настання страхового випадку. З огляду на це, страховик (так само як і будь-хто зі спадкоємців) вправі ініціювати переукладення договору страхування з метою зменшення чи збільшення розміру страхових платежів, суми страхової виплати тощо.

Якщо спадкоємці померлого страхувальника отримують його права та обов'язки, що випливають з договору майнового страхування, одночасно із застрахованим майном автоматично, то в усіх інших випадках такий перехід прав та обов'язків страхувальника до третіх осіб є можливим лише за згодою страховика (якщо інше не встановлено договором). У випадку смерті страхувальника, який уклав договір особистого страхування на користь третьої особи, його права та обов'язки також можуть перейти до цієї особи чи до осіб, на яких відповідно до закону покладено обов'язки щодо охорони прав та інтересів застрахованої особи, але це можливо тільки якщо особа, на користь якої було укладено договір страхування, виявить відповідне бажання — у супротивному випадку договір страхування втратить чинність.

Цілком можливим є й випадок, коли страхувальника-фізичну особу під час дії договору страхування буде визнано недієздатною — за таких обставин її права та обов'язки за договором здійснюватиме опікун такої особи (за винятком договорів страхування відповідальності — вони з моменту визнання страхувальника недієздатним згідно з положеннями ст. 996 ЦК та ст. 24 Закону припиняються). Якщо ж цивільну дієздатність фізичної особи-страхувальника обмежено судом, то він може здійснювати свої права та обов'язки за договором страхування лише за згодою свого піклувальника. Щодо страхувальників-юридичних осіб, то у разі їх припинення (за винятком випадків повної ліквідації), права та обов'язки страхувальника переходять до правонаступників цієї юридичної особи (ст. 995 ЦК, ст. 23 Закону).

ПРИПИНЕННЯ ДОГОВОРУ СТРАХУВАННЯ

Договір страхування припиняється не лише за загальними підставами припинення зобов'язань, встановленими у главі 50 ЦК (зокрема, внаслідок виконання, за домовленістю сторін тощо), а й на підставі спеціальних правил, передбачених у ст. 997 ЦК саме для цього типу договорів. Наприклад, зважаючи на те, що згідно зі змістом ст. 989 ЦК головним обов'язком страхувальника є своєчасне внесення страхових платежів (як правило, договір страхування навіть набирає чинності лише з моменту внесення страхувальником першого страхового платежу), цілком зрозумілим є надання страховикові положеннями ч. 2 ст. 997 ЦК та п. З ч. 1 ст. 28 Закону права відмовитися від договору страхування, якщо страхувальник прострочив внесення страхового платежу й не сплатив його протягом десяти робочих днів після пред'явлення страховиком письмової вимоги про сплату страхового платежу.

Загалом, і страхувальник, і страховик вправі відмовитися від договору страхування у будь-яких передбачених договором випадках (що, звісно, має своїм наслідком припинення договору). Зазвичай, дострокове припинення договору обумовлюється обставинами, що виключають можливість настання страхового ризику — наприклад, загибеллю застрахованого майна (зрозуміло, що з інших причин, ніж настання страхового випадку), припинення страхувальником-водієм, який застрахував свою цивільно-правову відповідальність, професійної діяльності (скажімо, внаслідок непроходження медичної комісії) тощо. Але слід мати на увазі, що страхувальник чи страховик повинні повідомити другу сторону про свій намір відмовитися від договору страхування не пізніше, ніж за тридцять днів до припинення договору. При цьому страховик (якщо інше не передбачено умовами договору або законом) не може відмовитися від договору особистого страхування без згоди на це страхувальника (якщо останній не допускає порушень договору).

Наслідки (щодо повернення страхових платежів) дострокового припинення договору страхування залежать від двох факторів: по-перше, від того, хто був ініціатором такого припинення (страхувальник чи страховик), і, по-друге, — від того, чи обумовлена така відмова від договору однієї сторони невиконанням умов договору іншою стороною.

Так, якщо від договору страхування відмовляється страхувальник, то страховик повертає йому усі страхові платежі за період, що залишився до закінчення строку дії договору, з вирахуванням нормативних витрат на ведення справи, визначених при розрахунку страхового тарифу, та фактично здійснених страховиком страхових виплат. А от якщо відмова страхувальника від договору страхування обумовлена порушенням умов договору страховиком, то останній має повернути страхувальникові сплачені ним страхові платежі у повному обсязі. Також страховик повністю повертає страхувальникові страхові платежі якщо саме він виступає ініціатором дострокового припинення договору. Але якщо така відмова страховика від договору викликана невиконанням страхувальником своїх зобов'язань за договором, то страховик повертає лише страхові платежі за період, який залишився до закінчення строку договору з відповідним вирахуванням витрат на ведення справ та фактично здійснених страхових виплат.

Щодо недійсності договору страхування, то, крім загальних підстав недійсності правочинів, цивільне законодавство (ст. 998 ЦК) передбачає також і додаткові підстави для недійсності договору страхування: по-перше, якщо його було укладено після настання страхового випадку й по-друге, якщо об'єктом договору страхування є майно, яке підлягає конфіскації. За таких обставин договір страхування визнається недійсним у судовому порядку. Нікчемним же договір страхування є у тому разі, коли страхувальник не повідомив страховика про те, що об'єкт уже застрахований (ст. 989 ЦК).

Анжеліка ДОМБРУГОВА

Юридичний вісник України 25-27 (25 червня - 15 липня 2005 року)