Найпоширенішими з усіх різновидів цивільних правовідносин є зобов'язання, зміст яких становить обов'язок боржника вчинити на користь кредитора певну дію (наприклад, передати майно, сплатити гроші, виконати роботу тощо) та відповідне право кредитора вимагати від боржника її вчинення. Проте саме лише існування такого зобов'язання ще не є гарантією того, що боржник таки виконає необхідні дії на користь кредитора — адже навіть у разі застосування мір відповідальності щодо несумлінного боржника в останнього може просто не знайтися необхідного для задоволення вимог кредитора майна. З метою ж уникнення таких випадків цивільним законодавством передбачено можливість застосування спеціальних заходів майнового характеру, які спонукатимуть боржника до належного виконання його зобов'язань — мова йде про способи забезпечення виконання зобов'язання, підстави виникнення та порядок застосування яких врегульовано положеннями глави 49 Цивільного кодексу України (далі — ЦК).
Одним із традиційних, найбільш поширених видів забезпечення виконання зобов'язання у цивільному праві є неустойка — грошова сума або інше майно, які v боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання (ч. 1 ст. 549 ЦК). Різновидами неустойки є штраф, який може встановлюватися за будь-яке порушення зобов'язання і являє собою грошову суму, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання та сплачується порушником зобов'язання одноразово, й пеня, яка може застосовуватись лише за прострочення виконання грошового зобов'язання й має обчислюватися у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 2, ч. 3 ст. 549 ЦК). Таким чином, цивільне законодавство в імперативній формі встановлює можливість обчислення штрафу та пені лише у відсотках, а отже, сторони не в змозі змінити це правило за погодженням між собою й встановити у договорі штраф або пеню у вигляді твердої суми.
Згідно з ч. 1 ст. 550 ЦК право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Таким чином, неустойка не завжди є саме санкцією за порушення зобов'язань — адже необхідними умовами цивільно-правової відповідальності є наявність протиправного порушення особою покладених на неї обов'язків та суб'єктивних прав інших осіб; збитків (шкоди); причинного зв'язку між протиправною поведінкою особи та настанням шкідливих наслідків й вини правопорушника. Сукупність зазначених умов утворює склад цивільного правопорушення, що дає змогу притягти винну особу до цивільно-правової відповідальності. Відсутність же збитків (ними відповідно до змісту ч. 2 ст. 22 ЦК вважаються витрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням речі, витрати, які особа зробила чи мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено) як наслідку дій особи не дає змоги характеризувати її поведінку як цивільне правопорушення. Проте й за таких обставин у разі невиконання чи неналежного виконання зобов'язань особа має сплатити неустойку, яка у даному випадку вважатиметься не санкцією, а лише правовим наслідком порушення зобов'язання, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 611 ЦК.
Слід звернути увагу, що проценти на неустойку не нараховуються (ч. 2 ст. 550 ЦК). У разі ж, коли боржник за порушення зобов'язання не відповідає (нагадаємо, що особа, яка порушила зобов'язання, відповідно до ст. 617 ЦК звільняється від відповідальності за це, якщо доведе, що дане порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили), кредитор права на неустойку не має (ч. 3 ст. 550 ЦК).
Предметом неустойки відповідно до ч. 1 ст. 551 ЦК може бути не лише традиційна грошова сума, а й рухоме та нерухоме майно. Включення законодавцем до предмета неустойки рухомого і нерухомого майна має сприяти підвищенню ефективності компенсаційної функції неустойки, оскільки не обмежує вид майна, яким може сплачуватися неустойка, лише грошима (як це мало місце за положеннями старого Цивільного кодексу Української РСР). Проте порядок встановлення та сплати неустойки у вигляді майна чинним законодавством поки-що, на жаль, не визначений — адже така неустойка не може бути обчислена у відсотках, а тому не є ані штрафом, ані пенею, а інших різновидів неустойки у ст. 549 ЦК не передбачено. Видається, що сторони у договорі можуть встановити неустойку у вигляді майна за будь-яке порушення зобов'язання шляхом стислого опису її предмета (виду майна, його ознак тощо). Крім того, необхідно враховувати, що у Господарському кодексі України (далі — ГК) міститься консервативне (у порівнянні з відповідною нормою ЦК) положення ч. 1 ст. 230, яка передбачає стягнення неустойки як санкції за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання лише у вигляді грошової суми.
Залежно від правових підстав виникнення у законодавстві та судовій практиці неустойку поділяють, зазвичай, на два основні види — законну та договірну. Законною є неустойка, встановлена актом цивільного законодавства й її застосування не залежить від того, чи оформлена така неустойка ще й договором. Приклад законної неустойки можна знайти у ч. 2 ст. 625 ЦК, згідно з якою боржник, що прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити, окрім суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, ще й пеню у розмірі три проценти річних від простроченої суми (якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом). Розмір законної неустойки відповідно до змісту ч. 2 ст. 551 ЦК може бути збільшений у договорі. Також сторони можуть домовитися і про зменшення розміру законної неустойки, але лише у тих випадках, коли це передбачено законодавством — скажімо, коли у тексті відповідної норми (як у вищенаведеному прикладі) міститься застереження "якщо інше не передбачено договором".
Що ж до договірної неустойки, то нею є та неустойка, яка встановлюється за згодою сторін (договором) з визначенням її розміру та умов застосування. При цьому необхідно враховувати, що при відсутності окремого договору про неустойку чи відповідного пункту в основному договорі (виконання якого забезпечується неустойкою) згадки про неї, неустойка не застосовується. Крім того, слід пам'ятати, що у цивільному законодавстві існують випадки, коли максимальний розмір неустойки, про який сторони можуть домовитися, обмежується законом. Так, згідно з положеннями статей 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" за прострочення грошових зобов'язань платники грошових коштів (боржники) сплачують на користь одержувачів цих коштів (кредиторів) пеню у розмірі, встановленому за згодою сторін, який обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Залежно від співвідношення неустойки зі збитками розрізняють такі види неустойки, як залікова, штрафна, виключна та альтернативна. Заліковою є неустойка, розмір якої зараховується на покриття збитків, що підлягають стягненню (тобто за таких обставин збитки відшкодовуються не у повному обсязі, а лише у тій частині, в якій вони не покриті неустойкою). Штрафна неустойка — це неустойка, яка стягується у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків (тобто понад суму завданих збитків). Саме штрафна неустойка (згідно зі змістом ч. 1 ст. 624 ЦК) застосовується у всіх випадках, коли інше не передбачено договором або законом (для застосування ж усіх інших видів неустойки необхідна пряма вказівка на це у положеннях закону чи договору) та є найсуворішою мірою притягнення до відповідальності та ефективним засобом боротьби з порушниками зобов'язань.
Виключна неустойка позбавляє кредитора права на відшкодування збитків (тобто він зможе отримати лише суму неустойки), а альтернативна передбачає можливість кредитора обрати що саме стягнути з боржника — або тільки неустойку, або лише відшкодування збитків (так, у разі стягнення неустойки кредитор не вправі вимагати від боржника після виявлення збитків їх відшкодування, навіть якщо розмір цих збитків значно перевищує розмір сплаченої неустойки). Проте внаслідок своєї надмірної лояльності до порушників зобов'язань виключна та альтернативна неустойки майже не застосовуються у договірних відносинах на практиці.
Як вже було зазначено, розмір неустойки визначається законом або договором. Але відповідно до ч. 3 ст. 551 ЦК встановлений таким чином розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (наприклад, якщо кредитор умисно чи з необережності сприяв збільшенню розміру збитків, завданих порушенням зобов'язання боржником, або не вжив заходів щодо їх зменшення). Втім, слід звернути увагу, що за таких обставин зменшення розміру неустойки — це право, а не обов'язок суду (на відміну від випадку, коли порушення зобов'язання є наслідком винних дій і боржника, і кредитора — у такому разі суд згідно зі змістом ч. 1 ст. 616 ЦК зобов'язаний відповідно зменшити розмір збитків та неустойки, які стягуються з боржника). До речі, положення ГК (ч. 1 ст. 233) при зменшенні розміру неустойки зобов'язують суд враховувати ступінь виконання зобов'язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов'язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Ще одна підстава для зменшення неустойки (штрафних санкцій) наведена у ч. 2 ст. 233 ГК: якщо порушення зобов'язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. Але слід звернути увагу, що у будь-якому разі суду надано право лише зменшувати розмір неустойки, а не звільняти боржника повністю від обов'язку її сплати.
Сама ж сплата (передання) неустойки не звільняє боржника від виконання свого обов'язку в натурі (ч. 1 ст. 552 ЦК) — тобто сплата неустойки (так само як відшкодування збитків) не припиняє існування основного зобов'язання, забезпеченого неустойкою. Аналогічна норма міститься і у ст. 234 ГК, однак, на відміну від положення ч. 1 ст. 552 ЦК, вона має не імперативний, а диспозитивний характер, тому сторони можуть за домовленістю між собою її змінити, включивши до договору відповідну умову.
Також сплата (передання) неустойки зазвичай (відповідно до ч. 2 ст. 552 ЦК) не позбавляє кредитора права на відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання (адже вище вже йшла мова про те, що за загальним правилом при порушенні зобов'язання повинна проводитися сплата саме штрафної неустойки) і лише якщо законом чи договором спеціально передбачено інше (встановлено залікову, виключну чи альтернативну неустойки), сплата неустойки може звільняти боржника від обов'язку відшкодування збитків чи зменшувати обсяг їх відшкодування.
Необхідно пам'ятати, що при зверненні до суду за примусовим стягненням неустойки слід дотримуватися встановлених законодавством строків позовної давності (строків, у межах яких особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу — ст. 256 ЦК). Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується скорочена позовна давність в один рік (нагадаємо, що загальна позовна давність положеннями ст. 257 ЦК встановлена тривалістю у три роки). Водночас, відповідно до ч. 6 ст. 232 ГК нарахування штрафних санкцій за прострочення господарського зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано. У судовій практиці внаслідок такого протиріччя положень двох кодексів постало питання про те, чи не обмежує наведена норма ГК встановлене у ст. 258 ЦК право кредитора на звернення до суду з вимогою про стягнення неустойки? Видається, все ж таки, що обмеження права на звернення до суду ч. 6 ст. 232 ГК не містить, оскільки у цій правовій нормі йдеться не про позовну давність, а про порядок нарахування штрафних санкцій — тобто кредитор вправі звернутися з позовом до суду з вимогою про стягнення неустойки у межах одного року від дня, коли він довідався чи міг довідатися про порушення свого права боржником, але штрафні санкції при цьому можуть бути нараховані тільки за шість місяців, починаючи від дня, коли зобов'язання повинно було б бути виконано.
При обчисленні строків позовної давності для стягнення неустойки необхідно враховувати ще одну особливість. Якщо відповідно до чинного законодавства чи договору неустойка (штраф, пеня) підлягають стягненню за кожен день прострочення виконання зобов'язання, то строк позовної давності (згідно з п. 11 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів" від 16. 04. 1993р. № 01-6/438) необхідно обчислювати щодо кожного дня окремо. Тому коли договором чи законом встановлено неустойку за кожен день прострочення виконання зобов'язання, то строк позовної давності слід обчислювати за попередні дванадцять місяців.
Наприкінці зауважимо, що неустойка (штраф, пеня) є найбільш частим супутником договірних зобов'язань та самим надійним і традиційним способом забезпечення їх виконання. Саме неустойка є найзручнішим засобом спрощеної компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх обов'язків — адже неустойка може бути стягнута лише за сам факт порушення зобов'язання без необхідності надання доказів, які б підтверджували ще й факт завдання збитків та їх розмір. Крім того, використовуючи такий спосіб забезпечення зобов'язання, як неустойка, сторони вправі на власний розсуд сформулювати умови договору про неї (звісно, окрім випадків застосування законної неустойки), у тому числі й щодо розміру неустойки та порядку її обчислення. Але лише за умови правильного відображення у договорі та (у разі необхідності) кваліфікованого й грамотного відстоювання своїх вимог у суді, неустойка зможе реально допомогти кредиторові провчити несумлінного боржника.