Судова практика з розгляду вексельних спорів належить до категорії складних справ, де за умов відносної стабільності правового регулювання досить часто змінюються загальні тенденції та підходи, правові позиції судових органів. Однією з визначальних причин цього є складність та множинність правової природи векселя, його багатофункціональність.
Останнім часом відбулись певні зміни в оцінках судами правової природи векселя та наслідках його застосування у договірних відносинах. Так, тривалий час точилася дискусія з приводу можливості віднесення розрахунків векселями до бартерних операцій і відповідно про податкові наслідки. Втім, слід зазначити, що це питання є лише фрагментом загальної проблеми визначення правової природи векселя, а відповідно і наслідків його видачі (емісії) або передачі (індосаменту). Дослідники цієї проблеми звертають увагу саме на множинність правової природи векселя. Відомий дореволюційний російський вчений-правник Г. Ф. Шершневич наділяв вексель двома основними функціями — платіжного засобу та засобу кредиту.
Вітчизняні автори також здебільшого дотримуються цієї позиції і розглядають вексель, з одного боку, як засіб оформлення заборгованості (заміна грошового зобов'язання вексельним), з іншого — як засіб розрахунку, що погашає заборгованість (вексельні платежі). При цьому вексельні платежі, що погашають заборгованість, розглядаються у контексті самої передачі векселя, а не його наступного погашення грошовими коштами.
Сучасні російські автори розглядають вексель або як форму відстрочення сплати коштів, тобто кредиту (позикові відносини), або як засіб розрахунків, але не як засіб платежу.
Значний інтерес для практиків становить Положення про порядок здійснення банками операцій з векселями у національній валюті на території України, затв. постановою Правління НБУ від 16.12.2002 р. № 508. У контексті, що нас цікавить, виділяються два види вексельних операцій: 1) оформлення заборгованості векселями, що розглядається як розрахункова операція (п.8.1.) — акцепт боржником переказних векселів і видача простих векселів; 2) розрахунки з використанням векселів — передача самого векселя (п.9.2.).
У касаційній постанові від 19.11.2003 р. у справі № 2-4/961-03 (архів Господарського суду АР Крим) Вищий господарський суд України (далі — ВГСУ) визначив у зв'язку з податковим спором правову природу простого векселя, що був переданий для погашення боргу. Тут вексель розглядається як "засіб оформлення розрахункових операцій, а не як предмет продажу, бо виконував функції платіжного документа, переданого однією особою іншій замість грошового платежу". Натомість у касаційній постанові від 12.02.2002 р. у справі №2/154 (архів господарського суду м. Києва) ВГСУ на підставі аналізу матеріалів справи дійшов висновку, що зобов'язання за спірним договором, укладеним у 1998 p., можна вважати виконаними лише після підтвердження погашення. переданих простих векселів, передача яких передбачалася договором. Підставою для такого висновку стали положення спірного договору, де встановлювалося, що оплата послуг зараховується лише після підтвердження погашення векселів. Отже, у наведеному прикладі векселем лише оформлювалися боргові зобов'язання. (Більш детальний аналіз наведеної постанови дається у монографії автора "Коментар судової практики з господарських спорів". — К .Юрінком Інтер, 2004. - С.104-105.).
Таким чином, ВГСУ певний час допускав відокремлення і самостійне застосування різних функцій векселя. Втім, з прийняттям у 2001 році Закону України "Про обіг векселів в Україні" змінились і підходи до наведених питань. Так, згідно зі ст. 4 згаданого закону — у разі видачі (передачі) векселя відповідно до договору припиняються грошові зобов'язання щодо платежу за цим договором та виникають грошові зобов'язання щодо платежу за векселем. Це положення має імперативний характер. Таким чином, видача (передача) векселя за відповідним договором фактично є новацією. У статті 604 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) новація, як заміна первісного зобов'язання новим зобов'язанням розглядається у якості однієї з форм припинення первісного зобов'язання за домовленістю сторін. Це чітко окреслює правову природу векселя як способу розрахунків або погашення первісного боргу, що невід'ємно пов'язується з іншою функцією — оформлення нових боргових зобов'язань за наданим товарним кредитом (відстрочка платежу за одержані товари, послуги, результати робіт). (Див. лист Міністерства юстиції України від 27.10.1999 р. №10839/18).
З прийняттям нового ЦКУ більш коректно розглядати останню функцію, як оформлення комерційного кредиту (ст. 1057 ЦКУ). Отже, на нашу думку, усе це унеможливлює відокремлення вищезгаданих функцій векселя. Так, сторони не можуть змінювати або вибирати на власний розсуд наведені функції векселя у своєму договорі, що передбачає вексельні розрахунки. Наприклад, домовлятись про те, що вексель лише оформлює нові боргові зобов'язання, а погашення первинного боргу відбудеться тільки після погашення самого векселя. Подібне є прямим порушенням ст. 4 Закону України "Про обіг векселів в Україні". Втім, зараз застосування положень цього Закону має корегуватись сторонами договору відповідно до нової редакції п. 4.8. ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість" (у редакції Закону від 25.03.2005 p.).
Податковий аспект застосування векселів у договірних відносинах слід розглядати у двох окремих періодах. (Предметом цієї публікації не є податкові векселі).
Перший період — до прийняття Закону України від 25.03.2005 р. № 2505-IV "Про внесення змін до Закону України "Про Державний бюджет України на 2005 рік" та деяких інших законодавчих актів України" (далі — Закон від 25.03.2005 p.). Другий період — після введення в дію вказаного Закону.
Якщо розглядати визначення правової природи векселя у першому періоді, то про складність і актуальність цієї проблеми свідчать, зокрема, численні листи і роз'яснення ДПАУ, що також неодноразово корегувала свою позицію і полемізувала з Вищим господарським судом України. Так, у листі від 26.04.2001 р. ДПАУ наголошувала на тому, що індосація векселя за отримані товари спричиняє погашення відповідної заборгованості, а відтак є безгрошовою формою розрахунків. Втім, при цьому розглядалася лише ситуація, коли отримавши вексель продавець не пред'являє його до оплати, а, у свою чергу, розраховується цим векселем з третіми особами. З посиланням на п.1.19 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" робиться висновок про бартерний характер подібних операцій. А у листі від 05.01.2000 р. ДПАУ застосовувала подібний свій висновок до ситуації, коли розрахунки здійснюються векселями, що емітовані третіми особами. Слід додати, що відповідно до п. 4.2.10 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" номінальна вартість переданих платнику податку векселів, що не є оплаченими, не включається до його валового доходу, тому їх передача сама по собі не змінює податковий облік. Отже, з огляду на податкове законодавство тут визначальним є не сам факт передачі векселя, а подальша доля цього векселя.
Значний інтерес для визначення правової природи векселя становить постанова Судової палати з господарських справ Верховного Суду України від 24.02.2004 р. у справі № 25/85 (оприлюднена листом ВГСУ від 23.09.2004 р. № 01-8/1694). За договором, що став предметом розгляду, проводились розрахунки між сторонами з використанням простих векселів, емітованих третьою особою. Податківці визначили подібну операцію як бартерну з відповідним оподаткуванням векселів як товару. Характерно, що позивач заперечував проти цього посилаючись на те, що спірні векселі передавалися "в рахунок забезпечення погашення заборгованості". Податківці наполягали на тому, що векселі передавалися "в рахунок погашення зобов'язань" за отриманий позивачем товар, а не "забезпечення погашення". Погашення заборгованості за товари векселями, отриманими від третіх осіб, розглядалося саме як бартер. Самі векселі виступали не як засіб платежу, а як товар. Верховний Суд України погодився з такими висновками і також визначив спірні векселі як товар у розумінні ст. 1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств". Судячи з усього, йдеться про сприйняття загальної позиції ДПАУ, висловленої у листі від 26.04.2001 р. Визначальним у податкових відносинах є не сам факт передачі (індосаменту) векселя, а те, яким чином цей вексель буде використовуватись у подальшому. Якщо цей вексель був отриманий у розрахунках за поставлені товари, а потім переданий третім особам також для погашення заборгованості векселедержателя за отримані від них товари, то вексель сам стає товаром, а договір — бартерним.
Слід додати, що передання векселя "в рахунок забезпечення погашення заборгованості", судячи з вищенаведеного, можливе лише у межах договору застави, де предметом застави виступає сам вексель. Але, зрозуміло, що у цьому випадку функції векселя змінюються, він вже не є розрахунковим документом і не тягне погашення заборгованості.
ВГСУ дотримувався іншої позиції. Так, у п. З оглядового листа від 11.12.2000 р. від 01-8/738 розглядалася аналогічна за змістом справа. Втім, тут ВГСУ прийшов до протилежних висновків. Одержання векселя в оплату за поставлені товари з наступним переданням цього векселя третім особам за отримані від них товари давало підстави розглядати вексель не як товар, а як розрахунковий документ, за яким здійснювалися безготівкові розрахунки, тобто як певну форму розрахунків.
Відтепер вищенаведені питання слід вирішувати з огляду на нову редакцію п. 4.8 ст. 4 Закону України "Про податок на додану вартість" (з урахуванням змін, внесених Законом від 25.03.2005 p.). Для цілей оподаткування згідно з цим Законом векселі (крім податкових векселів), видані або отримані, не вважаються засобом платежу та не змінюють суму податкового кредиту або податкового зобов'язання з цього податку, крім податкових векселів. У разі, коли платник податку здійснює операції з поставки товарів (послуг) під забезпечення боргових зобов'язань покупця, надане такому платнику податку у формі простого або переказного векселя, випущених таким покупцем або третьою особою, базою оподаткування є договірна вартість таких товарів (послуг), але не нижче за звичайні ціни без врахування дисконтів або інших знижок з номіналу такого векселя, а за процентними векселями — договірна вартість таких товарів (послуг), але не нижче за звичайні ціни, збільшена на суму процентів, нарахованих або таких, що мають бути нараховані на суму номіналу такого векселя. " Отже, у податкових відносинах правова природа векселя змінюється. Вексель не вважається засобом платежу і видається лише під забезпечення боргових зобов'язань покупця, що прямо суперечить положенням ст. 4 "Про обіг векселів в Україні". Наслідком цього і є те положення, що видані або отримані векселі не змінюють суму податкового кредиту або податкового зобов'язання з ПДВ.
Подібні колізії свідчать, що правову природу векселя по-різному розглядають податкове і цивільне законодавство. Визначення векселя як товару носить умовний характер і може застосовуватись лише у податкових відносинах.