НЕДІЙСНІСТЬ ДОГОВОРІВ, УКЛАДЕНИХ ПІД ВПЛИВОМ ОБМАНУ


Однією з підстав визнання угоди недійсною є вчинення правочину під впливом обману. Так, ст. 230 Цивільного кодексу передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним.


ПРЕДМЕТ, ЩОДО ЯКОГО МОЖЛИВИЙ ОБМАН

При укладенні правочину під впливом обману формування волі потерпілого відбувається не вільно, а внаслідок недобросовісних дій інших осіб, що полягали у здійсненні впливу на формування волі потерпілого шляхом повідомлення йому таких відомостей, які спонукають потерпілого до укладення договору. Іншими словами, обманом є умисні дії сторони правочину, яка намагається за його допомогою переконати іншу сторону про такі властивості речі та наслідки правочину, які насправді не відповідають дійсності та не можуть наступити.

Слід враховувати, що правове значення при обмані мають не всі обставини, а лише ті, що передбачені законодавством. Так, ст. 230 Цивільного кодексу (далі — ЦК) вказує, що обман повинен бути вчинений стосовно обставин, які мають істотне значення. Окрім того, для визначення таких обставин дана стаття відсилає до ст. 229 ЦК, яка визначає, які обставини можуть бути істотними.

Статтею 229 ЦК передбачено, що до обставин, які мають істотне значення, відносяться обставини щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Також вказується, що помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

При визначенні того, чи мають обставини істотне значення для потерпілого, необхідно виходити з критерію того, чи уклала б дана особа такий правочин, якби їй було відомо про такі обставини. Якщо при розгляді справи суд дійде висновку, що угода не була б укладена за умови повідомлення потерпілому про дійсні обставини, то укладену угоду слід визнавати недійсною. При цьому, враховуючи відсилку ст. 230 до ст. 229 ЦК, можна керуватися п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 від 28.04.1978 року "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", в якому вказується, що відповідно до ст. 56 ЦК УРСР під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною суб'єкта, предмета чи інших істотних умов угоди, що вплинуло на її волевиявлення, при відсутності якого за обставинами справи можна вважати, що угода не була б укладена. Дане посилання варто застосовувати і до правочинів, укладених внаслідок обману.

Таким чином, між бажанням сторони укласти той чи інший правочин та обманом недобросовісної сторони повинен бути причинний зв'язок, оскільки обман має породити у сторони бажання укласти договір. Сам по собі факт продажу товару з недоліками, про які продавець не знав, не дає покупцю право вимагати визнання договору недійсним. За таких обставин покупець може звертатися з позовом про розірвання договору, про застосування інших санкцій, які суттєво відрізняються від санкцій, передбачених ст. 230 ЦК.

МЕТОДИ ВПЛИВУ НА ОСОБУ

Вплив на волю та прийняття рішення до укладення договору можуть здійснювати не будь-які треті особи, а сама сторона за договором. Сторона за договором може здійснювати вплив безпосередньо, а також через третіх осіб, проте необхідною умовою для визнання договору недійсним є те, що дії третіх осіб повинні впливати на волю потерпілого до укладення договору. Треті особи не обов'язково повинні знати про те, що вони відіграють певну роль у формуванні волі потерпілого, недобросовісна сторона може просто попросити їх вчинити певні дії, які мають переконати потерпілого у тому, що предмет повністю відповідає його побажанням. Іншими словами, вони виступають знаряддям такого переконання. Проте у випадку, коли недобросовісна сторона використовує третіх осіб для схиляння сторони до підписання договору, необхідно зважати на те, що сторона повинна свідомо використовувати їх дії для того, щоб угода була укладена, і знати про те, що потерпілий внаслідок таких дій третіх осіб неправильно формує своє уявлення про обставини правочину. У випадку, якщо потерпілий самостійно звернувся до третіх осіб за їх порадою і, дізнавшись про їх думку, вирішив укласти договір, а інша сторона про це не знала, то в такому випадку обману не буде. За таких обставин воля потерпілого була сформована внаслідок помилки, оскільки він сформував її, довірившись некомпетентній думці інших осіб, тоді як участі іншої сторони у формуванні волі потерпілого не було. Проте, якщо вислухавши думку інших осіб і сформувавши неправильне уявлення, потерпілий повідомить про характеристики, які є явно помилковими, а недобросовісна сторона не буде спростовувати її помилки, то в даному випадку таким замовчуванням недобросовісна сторона буде вводити цю особу в оману. Так, нормами ст. 230 ЦК прямо передбачено, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину.

Необхідно також підкреслити, що обманні дії з суб'єктивної сторони характеризуються умислом. Обманути з необережності неможливо, необережними діями особа може лише тією чи іншою мірою сприяти виникненню помилки в іншої особи.

Наявність умислу особи щодо введення потерпілого в оману необхідно доводити, оскільки кожна особа повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на обставини своїх вимог чи заперечень. Так, виявити те, що був обман, цілком можливо, коли особа своїми діями прямо створила обставини, щодо яких особу було введено в оману (наприклад, підроблено технічну документацію), чи продавець не міг не знати про певні властивості товару в зв'язку з тим, що ним вже довгий час здійснюється торгівля даним товаром.

Вчинення дій, які визнаються як обман, у деяких випадках є кримінально караними. Так, ст. 190 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за шахрайство, тобто заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Предметом шахрайства може бути не тільки майно, але і право на майно. Особливістю цих дій є те, що потерпілий під впливом обману передає шахраю майно чи права на нього. Обман завжди передує передачі майна і формує у потерпілого усвідомлення правомірності такої передачі.

Проте слід враховувати, що шахрайством визнаються також дії, які полягають у зловживанні довірою, що не завжди свідчить про наявність обману. Зловживання довірою є видом обману, але його необхідною умовою є наявність між шахраєм та потерпілим довірливих відносин, наявність яких надала можливість заволодіння майном. За даних обставин використання довіри потерпілого може стосуватися багатьох аспектів договору, тому за наявності зловживання довірою цілком можуть бути відсутні обставини, які б надавали можливість визнати договір недійсним у зв'язку з обманом.

Зазвичай, не може вважатися обманом невиконання іншою стороною зобов'язань за договором, оскільки це є договірними зобов'язаннями, для якого передбачена конкретна відповідальність. Проте, якщо особа наперед знала про те, що вона не має можливостей і не буде в подальшому виконувати взяті на себе зобов'язання, то за таких обставин обман присутній, оскільки в такої особи була відсутня воля на встановлення цивільних прав та обов'язків, що є необхідною умовою для виникнення зобов'язань. Так, зокрема, в постанові Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності", нормами якої доцільно керуватися для тлумачення певних положень законодавства, зазначається, що отримання майна за умови виконання якого-небудь зобов'язання може кваліфікуватися як шахрайство лише в тому разі, коли винна особа ще в момент заволодіння цим майном мала мету його присвоїти, а зобов'язання — не виконувати.

У разі укладення правочину внаслідок обману, потерпілий може вимагати відшкодування збитків, яких він зазнав внаслідок укладення такого договору. Статтею 230 ЦК передбачено, що сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

ОКРЕМІ ВИПАДКИ ОБМАНУ

При визнанні договору як такого, що укладений внаслідок обману, необхідно враховувати те, що існують інші випадки недійсності договорів, в основу недійсності яких покладено обман. Цивільний кодекс здійснює їх відмежування одне від одного залежно від того, стосовно чого особа була введена в оману.

Так, законодавством передбачено можливість визнання договору недійсним у разі укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти. Статтею 227 ЦК передбачено, що у разі укладення договору юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), він може бути визнаний судом недійсним. Якщо юридична особа ввела другу сторону в оману щодо свого права на вчинення такого правочину, вона зобов'язана відшкодувати їй моральну шкоду, завдану таким правочином.

Правочини, що передбачені у ст. 227 ЦК, належать до оспорюваних, так само як і правочини, що передбачені ст. 230 ЦК. Як і у випадку з правочинами, що передбачені ст. 230 ЦК, особа може бути введеною в оману стосовно наявності в іншої сторони ліцензії. Проте передбачення того, що особа може бути обманутою, не дає підстави для визнання угоди недійсною на підставі ст. 230 ЦК. У даному випадку єдиною правовою підставою для визнання угоди недійсною є відсутність у особи ліцензії на здійснення певного виду діяльності, а введення особи в оману щодо наявності такої ліцензії є лише підставою для відшкодування моральної шкоди.

Також існують деякі види правочинів, укладення яких можливе внаслідок обману контрагента стосовно певних моментів, що є визначальними для дійсності угоди, але для яких встановлені окремі підстави для недійсності. Так, ст. 222 ЦК передбачено, що правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників, може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. Статтею 223 ЦК передбачена можливість визнання правочину недійсним у разі укладення його фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежена, за межами її цивільної дієздатності без згоди піклувальника. Статтею 224 ЦК передбачено, що правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування, є нікчемним і може бути визнаний судом дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування.

Звичайно, потерпілий може бути введений в оману на предмет того, що дана особа має право укладати такого роду правочини чи про наявність дозволу органу опіки та піклування, проте недійсність такого роду правочинів базується на відсутності в особи права на укладення такого правочину, і на відміну від договорів, недійсність яких випливає з пороку волі, недійсність даного виду правочинів базується на пороках суб'єктного складу.

Укладення договорів внаслідок обману є поширеним явищем, проте вирізнити умисний обман від звичайної неякісності товару надзвичайно важко. Хоча історія людства знає надзвичайно цікаві випадки обману при укладенні договорів. Так, один з найбільших шахраїв історії людства, Віктор Люстиг, спромігся двічі продати Ейфелеву вежу на металобрухт, видаючи себе за державного службовця. Навіть коли покупець запідозрив обман, Люстиг для переконання контрагента у наявності у нього повноважень державного службовця зробив те, що роблять всі чиновники — почав вимагати хабара.

Ірина ДИБА, юрисконсульт

Юридичний вісник України № 32 (13 - 19 серпня 2005 року)