Несумлінні позичальники — головний біль усіх фінансових установ у світі. Боротьбу
з ними полегшують бюро кредитних історій — організації, що ведуть бази даних
про фінансовий стан і кредитну історію позичальників з метою надання такої інформації
кредиторам.
В Україні неодноразово робилися спроби організувати бюро кредитних історій.
І, нарешті, у червні цього року було створене Всеукраїнське кредитне бюро, учасниками
якого стали близько десяти найбільших українських банків. Практично одночасно,
23 червня 2005 року, Верховною Радою України був прийнятий і Закон „Про організацію формування та обігу кредитних історій”, що набирає чинності через шість місяців
після опублікування, тобто 29 січня 2006 року.
Необхідність у збиранні інформації про несумлінних позичальників виникла не сьогодні. І першопрохідниками у цьому напрямі стали німці. На початку XIX ст. у Німеччині торговці вирішили ділитися інформацією про клієнтів, які погано або навпаки — добре — виконують свої кредитні зобов'язання. Згідно із цими даними кредити або товари в кредит видавалися лише тим, хто перебував на гарному рахунку. Згодом ця система переросла в систему збору й зберігання інформації, що функціонує у різних формах в усьому світі.
Історія кредитних бюро як окремих спеціалізованих фірм веде свій початок від 1841 року, коли торговець шовком Льюіс Теппен з Нью-Йорка створив "Mercantile Agency" — агентство для збору й аналізу інформації про кредитоспроможність підприємців, які зверталися до нього за позиками. Нагромадивши кілька томів кредитних звітів, Теппен почав продавати інформацію: за користування нею клієнти платили від 100 до 200 доларів на рік. У ті часи банкіри надавали позики під заставу нерухомості, товарних партій або цінних паперів. Перш ніж видати гроші, представники банку виїжджали на місце й переконувалися в тім, що будинок або інший предмет застави фізично існує. Теппен запропонував замість тривалих поїздок фахівців створити кореспондентську мережу, що збирала б інформацію на місці. Централізовано всі звіти збиралися в Теппена в Нью-Йорку, де замовники могли, як у бібліотеці, ознайомитися з ними або замовити нові.
Через 8 років потому інший американець — Джон Бредстрит — створив своє кредитне агентство, що незабаром стало серйозним конкурентом "Mercantile Agency". I тільки в 1933 році "R.G.Dun&Company" (колишнє "Mercantile Agency") і "The Brad-street Company" об'єдналися, монополізувавши світовий ринок постачання ділової інформації. Тепер інформаційна база корпорації містить дані про 75 млн. підприємств у 214 країнах світу і обновляється кожні 3,9 секунди.
Світова статистика свідчить, що на сьогодні у світі налічується близько 60 кредитних бюро, що діють у різних організаційних формах. При цьому їхня кількість і форма власності в кожній країні також відрізняються.
У деяких країнах, таких як США, Бразилія, Аргентина, більшість кредитних бюро є приватними компаніями, які функціонують із метою одержання прибутку від надання інформаційних послуг. Крім цього, там існує й ряд місцевих кредитних бюро, створених торговельними палатами й асоціаціями як некомерційні організації.
У Канаді діє кілька інформаційних мереж перевірки кредитоспроможності осіб. В основі кожної такої мережі лежить велика база даних, що підтримується однією з приватних канадських корпорацій. Працює там і розгалужена система місцевих приватних кредитних бюро.
Кредитне бюро в Німеччині поєднує вісім регіональних товариств забезпечення кредитів (SCHUFA), повністю незалежних одне від одного. Засновником SCHUFA може бути будь-яка кредитна установа або підприємство, що надає грошові або товарні кредити. За кредитами, які перевищують 1 млн. євро, функції кредитного бюро виконує також і Центральний банк Німеччини.
У Японії та більшості європейських країн, як правило, кредитні бюро створюються у формі приватних компаній, що належать консорціуму кредиторів. На території Великої Британії діють два кредитних бюро — абсолютно самостійних і незалежних від позикодавців. У Фінляндії та Бельгії кредитні бюро управляються або ліцензуються урядовими агентствами. У деяких розвинених країнах, наприклад в Італії, кредитні бюро — явище досить нове, котре проте швидко розвивається й здобуває все більшого значення.
Слід зазначити, що в багатьох країнах, крім приватних кредитних бюро або замість них, існує інститут державної реєстрації кредитів. Він історично створювався для реєстрації угод іпотечного кредитування й заставних під нерухомість. Однак тепер цей інститут у деяких країнах виконує функції кредитного бюро. Основна відмінність державної реєстрації кредитів від кредитних бюро полягає в тому, що надання інформації до бази даних є обов'язковим, не обумовлюється ніякою домовленістю, а встановлено відповідним нормативним правилом. При цьому вся інформація є стандартизованою й містить в основному дані про кредит, а не про позичальника. Так, у Франції, де відсутні приватні кредитні бюро, функціонує "Центральне бюро ризиків" при Банку Франції, куди всі кредитні організації зобов'язані надавати інформацію про позичальників і видані їм кредити на суму понад установлений розмір.
У 1990-х роках процес створення кредитних бюро активізувався. Починаючи з 1993 року, кредитні бюро створені в Естонії (1993 p.), Іспанії (1994 p.), Бразилії (1996 p.), Польщі (1997 p.), Мексиці (1997 p.), Туреччини (1999 p.), Чехії (2002 p.). Проводиться робота з розробки законодавства й створення кредитних бюро в Росії, Казахстані, Узбекистані.
УКРАЇНА - ПЕРШІ СПРОБИ
В Україні спроби створити організацію, яка б акумулювала інформацію та кредитні історії потенційних позичальників, робилися ще на початку 1990-х.
Уперше про необхідність створення подібного інституту на українському ринку кредитування заговорили міжнародні фінансові організації. Однак висунуту Світовим банком в 2000 році пропозицію українськими банками було зустрінуто прохолодно: про масове споживче кредитування (на придбання житла, автомобілів, побутової техніки, оплату навчання), широке впровадження кредитних карток тоді лише починали замислюватися.
Із середини 2001 року в нашій країні функціонує єдина інформаційна система "Реєстр позичальників", створена Національним банком України з метою одержання будь-яким комерційним банком відомостей про своїх потенційних клієнтів, які мають прострочену заборгованість за кредитами. її учасниками стали близько 100 банків та інших фінансових установ. Однак незначний обсяг бази даних Реєстру, відсутність затвердженого законом порядку надання інформації, що втримується в ньому, стали перешкодою для подальшого розвитку цієї бази даних і її широкого використання в практиці кредитування.
У дещо урізаному обсязі функції кредитного бюро в нашій країні виконують служби безпеки Банків, страхових, інвестиційних компаній, які перевіряють надійність клієнта, а також спеціалізовані фірми, що збирають за відповідну плату для замовника інформацію, яка його цікавить, про майбутніх контрагентів.
На українському ринку присутній і всесвітньо відомий банк даних "Dun&Brad-street", що діє через афілійовані й дружні структури, зокрема компанію "Авеста" — інформаційну фірму, що надає своїм клієнтам бізнеси-звіти щодо українських і закордонних компаній (про їхню діяльність й історію, правову форму й реєстрацію, керівництво й власників, пов'язаних комерційних структурах і фінансових показниках тощо).
Протягом останніх півроку було зроблено кілька спроб створити бюро кредитних історій, ініційованих майже десятьома системними українськими банками. Одна з них — підписання установчих документів національного бюро кредитних історій — запланована Оргкомітетом, створеним Асоціацією українських банків, на 2 грудня 2004 року, зірвалася у зв'язку з відомими політичними подіями кінця минулого року, пов'язаними з виборами Президента України.
Другою спробою здійснити заплановане можна вважати підписання на початку цього року Асоціацією українських банків і американською корпорацією "Pragma" протоколу про співробітництво у сфері створення вітчизняного бюро кредитних історій, підтримане Національним банком і Міністерством фінансів України, Світовим банком і USAID. Угода передбачає поглиблення співробітництва й надання українській стороні допомоги у створенні бюро кредитних історій.
І, нарешті, на початку червня цього року було створене Всеукраїнське кредитне бюро у формі товариства з обмеженою відповідальністю. Його учасниками стали близько десяти найбільших українських банків.
Одночасно за ініціативи українських банків здійснюється розробка законодавчої бази для діяльності зазначеного інституту. 26 вересня 2003 року Національний банк України як суб'єкт законодавчої ініціативи вніс до Верховної Ради проект Закону "Про організацію формування та обігу кредитних історій" (далі — Закон), що 23 червня 2005 року був прийнятий у цілому, 29 липня 2005 року опублікований у газеті "Голос України" і набере чинності через шість місяців після опублікування, тобто 29 січня 2006 року.
Зазначений Закон визначає правові й організаційні основи формування й ведення кредитних історій, права їхніх суб'єктів і користувачів бюро, вимоги до захисту інформації, порядок створення, діяльності й ліквідації бюро кредитних історій.
Відповідно до Закону бюро кредитних історій (далі — Бюро) — це юридична особа, створювана юридичними й фізичними особами у формі господарського товариства зі статутним капіталом, сформованим за рахунок грошових коштів у сумі не менше 5 млн. грн., виключною діяльністю якої є збір, обробка, зберігання, захист, використання інформації, що становить кредитну історію. Діяльність Бюро підлягає обов'язковому ліцензуванню Міністерством юстиції України на підставі заяви й документів, що підтверджують формування статутного капіталу, а також Положення Бюро.
Користувачі Бюро — це юридичні й фізичні особи-суб'єкти господарської діяльності, які укладають кредитні правочини й відповідно до договору, укладеному з Бюро, надають і мають право одержувати інформацію, що складає кредитну історію. Згідно зі ст. 6 Закону ними можуть бути банки, небанківські фінансові установи та інші суб'єкти господарської діяльності, що надають послуги з відстроченням платежу або надають майно в кредит.
Вихідним принципом функціонування Бюро відповідно до Закону є принцип добровільності: інформація, що складає кредитну історію, збирається й надається виключно за згодою суб'єкта цієї кредитної історії. У випадку відмови позичальника надати згоду на доступ до його кредитної історії або на передачу інформації в бюро про кредитну угоду, Користувач бюро, як зазначено у ч. З ст. 9 Закону, вправі відмовитися від укладання кредитного договору або укласти цей договір на умовах, що враховують ризики від такої операції.
На думку автора, логічніше було б установити межі розмірів кредитів, при яких інформація повинна надаватися в обов'язковому порядку. При цьому бажано було б передбачити, що інформація щодо прострочених грошових зобов'язань повинна надаватися в кожному разі. Інакше буде важко сформувати реєстр несумлінних позичальників, що, власне, і є метою створення бюро кредитних історій.
Діставши згоду позичальника на доступ до його кредитної історії, Користувач Бюро зобов'язаний повідомити йому про назву й адресу Бюро, до якого буде передаватися інформація для формування кредитної історії.
Зміст кредитної історії визначено у ст. 7 Закону. Так, кредитна історія містить у собі кілька блоків інформації:
перший — відомості, які ідентифікують особу (для громадян — прізвище, ім'я, по батькові, дата народження, паспортні дані, місце проживання, ідентифікаційний номер, відомості про поточну трудову діяльність, сімейний стан і кількість утриманців, відомості про державну реєстрацію фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності; для юридичних осіб — назва, місцезнаходження, дані про державну реєстрацію, ідентифікаційний код, паспортні дані керівника й головного бухгалтера, основний вид діяльності, відомості про власників, які володіють 10 і більше відсотками статутного капіталу);
другий — відомості про грошове зобов'язання (дату, номер, вид і сторони угоди, суму зобов'язання, вид валюти зобов'язання, строк і порядок виконання, розмір погашеної й непогашеної суми, дату виникнення прострочення, спосіб припинення правочину, підстави визнання його недійсним);
третій — публічну інформацію про суб'єкта кредитної історії з державних реєстрів, інших баз даних публічного користування (наявність заборгованості за податками, рішення судів, що стосуються зобов'язань за укладеними кредитними право-чинами, майнового стану, і інші відомості, що впливають на платоспроможність);
четвертий — відомості про операції з наявною інформацією (дату оновлення кредитної історії, найменування Користувача, що надав інформацію, коментар суб'єкта кредитної історії).
Крім цього, Бюро зобов'язані вести Реєстри запитів, які містять дати запитів про надання кредитних історій і інформацію про їхнє надання, відомості про Користувачів, що надали інформацію або звернулися за нею, а також вказівку на вид наданого кредитного звіту. Інформація в реєстрі запитів зберігається протягом трьох років від дня її надходження.
Джерелами формування кредитних історій згідно зі ст. 5 Закону є відомості, надавані Бюро його Користувачами, а також відомості загальнодоступних державних реєстрів і інших баз даних публічного користування. Бюро мають право одержувати зазначену інформацію на договірних засадах. Зазначеному праву Бюро кореспондує обов'язок держателів, адміністраторів державних реєстрів надавати запитувану інформацію в електронному вигляді за наявності письмової згоди суб'єктів інформації.
У ст. 11 Закону передбачено підстави й порядок надання кредитного звіту — сукупності інформації про суб'єкт кредитної історії, що є повним або частковим відбиттям його кредитної історії.
Бюро надає кредитний звіт за плату винятково Користувачам та іншим Бюро за наявності в них письмової згоди на це суб'єкта кредитної історії. Під час обробки запитів Бюро може перевіряти наявність кредитних історій суб'єкта, що цікавить, в інших Бюро.
Крім цього, інформацію про зміст своєї кредитної історії має право одержати сам суб'єкт кредитної історії, причому один раз на рік і у випадку одержання відмови Користувача від укладення кредитного договору — безкоштовно. У випадку незгоди із включеною в його кредитну історію інформацією, він має право звернутися до Бюро з письмовою заявою, що містить коментар обсягом до 100 слів, що заперечує цю інформацію.
У цьому випадку Бюро зобов'язано звернутися до Користувача, який надав інформацію, що заперечується, з письмовим уточнюючим запитом. У випадку підтвердження Користувачем раніше спрямованої інформації, у кредитну історію включається коментар суб'єкта. Якщо ж Користувач змінює заперечувану інформацію або не надає відповіді протягом 15-ти днів, Бюро вносить відповідні зміни в кредитну історію. Про це Бюро зобов'язано повідомити не лише суб'єкта кредитної історії, а й усіх, хто протягом року звертався до його кредитної історії.
Але в кожному разі суб'єкт кредитної історії має право оскаржити в судовому порядку дії Бюро або Користувача, які порушують його права.
Інформація про кредитну угоду, що міститься в кредитній історії, вилучається Бюро у випадку відсутності кредитного договору, договору з Користувачем або визнання їх недійсними; вся інформація із кредитної історії — у випадку відсутності письмової згоди суб'єкта на її збір і використання; інформація про кредитну угоду, суб'єкта історії із загальнодоступних реєстрів, а також дані про операції із цією інформацією — у випадку закінчення строку зберігання інформації у кредитній історії, що встановлений ч. З ст. 10 Закону й дорівнює 10 рокам з моменту припинення кредитного договору.
У випадку ліквідації Бюро згідно з ч. 5 ст. 15 Закону:
- інформація про суб'єкта кредитної історії та його грошові зобов'язання підлягає поверненню Користувачеві, що надав її;
- інформація про суб'єкта історії, отримана з державних та інших реєстрів публічного користування, може бути продана або передана іншому Бюро;
- відомості про операції з інформацією, що становить кредитну історію, підлягають знищенню.
Закон передбачає державне регулювання діяльності Бюро, що повинно здійснюватися уповноваженим органом. Такий орган на сьогодні ще не визначений, але з великою ймовірністю можна було б припустити, що ним стане Національний банк України. Можна було б припустити, якби не п. 2 ч. 2 ст. 16 Закону, що передбачає, що уповноважений орган здійснює функції органу ліцензування, яким згідно з ч. З ст. 15 визначено Міністерство юстиції України.
Крім функцій органа ліцензування, на уповноважений орган покладено:
- прийняття нормативно-правових актів і рекомендацій щодо діяльності Бюро;
- ведення Єдиного реєстру Бюро;
- контроль відповідності діяльності Бюро вимогам законодавства;
- звернення до суду з вимогами про застосування фінансових санкцій.
Закон не передбачає створення єдиного в Україні бюро кредитних історій. На можливість створення декількох таких бюро вказує положення про створення професійних об'єднань Бюро у формі асоціацій (союзів), метою яких був би захист і представлення інтересів своїх членів, розвиток міжрегіональних і міжнародних зв'язків, забезпечення наукового й інформаційного обміну. За рішенням уповноваженого органу професійному об'єднанню Бюро може бути наданий статус саморегульованої організації, що має право стосовно своїх членів здійснювати методичне забезпечення діяльності Бюро, навчання й підвищення кваліфікації фахівців Бюро, впроваджувати правила їхньої професійної діяльності.
Слід зазначити, що прийняття цього Закону з нетерпінням чекала переважна більшість представників фінансових кіл країни. Адже за відсутності в Україні системи нагромадження, зберігання й розкриття кредитних історій, зростання обсягу кредитних послуг неминуче призведе до нагромадження безнадійних боргів, що вимагає від кредитних організацій створення резервів під надані кредити й негативно впливає на вартість кредитних коштів. Інакше кажучи, за несумлінних позичальників розраховуються сумлінні платники.
Як відзначається Центром досліджень у сфері економіки й фінансів (США), проведений аналіз показав, що обмін кредитною інформацією стимулює зростання обсягів банківських кредитів стосовно ВВП приблизно на 20%. Крім цього, кредитні бюро сприяють:
- посиленню прозорості кредитного ринку й введенню стимулюючого механізму для підвищення платіжної дисципліни;
- стабілізації роботи фінансового сектора й зменшенню ризику виникнення проблеми несприятливого вибору;
- зменшенню витрат на одержання інформації про потенційного позичальника й відповідно здешевленню кредитних ресурсів;
- спрощенню й прискоренню процедури оформлення кредитів;
- розширенню доступу до фінансових послуг суб'єктів малого, середнього бізнесу й фізичних осіб шляхом створення їхніх кредитних історій.
Підсумовуючи проведений аналіз ситуації, що склалася в Україні навколо створення бюро кредитних історій, і прийнятого Верховною Радою України Закону "Про організацію формування та обігу кредитних історій", слід зазначити, що він, хоча й лобіюється фінансовими установами, зацікавленими у створенні масових кредитних продуктів і збільшенні обсягів кредитування, відповідає й інтересам позичальників, у першу чергу сумлінних громадян і суб'єктів малого й середнього бізнесу, які мають потребу в спрощеному доступі до дешевих кредитних ресурсів.
Будемо сподіватися, що система ідентифікації ділової та фінансової репутації приватних позичальників і бізнес-компаній все-таки буде створена в Україні й стане однією з фундаментальних основ подальшого розвитку ринків кредитів та інвестицій.