Як відомо, ліквідацією є такий спосіб припинення юридичної особи, при якому на майбутнє неможливі будь-яка її діяльність та існування і який пов'язаний з ліквідацією її справ та майна й відсутністю правонаступника (тобто припинення юридичної особи здійснюється без переходу її прав та обов'язків до інших осіб). Ліквідацію може бути здійснено як на добровільній основі, так і в примусовому порядку. Звісно, найчастіше ліквідація таки є добровільною (такою, що здійснюється поза судовими органами, зазвичай, на підставі . рішення власників). Проте останнім часом все ширшого застосування на практиці набуває і примусова ліквідація юридичної особи за рішенням суду, яку можна назвати вищою мірою правової відповідальності підприємства за допущенні порушення чинного законодавства. Перелік підстав для постановлення судового рішення про припинення юридичної особи міститься у Законі "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців" (далі — Закон), Цивільному та Господарському кодексах України (далі — відповідно ЦК та ГК), Законі "Про господарські товариства" та у деяких інших нормативних актах. Найбільш вживаною з усіх підстав примусової ліквідації підприємств на практиці є, звісно, визнання юридичної особи банкрутом. Усі ж інші підстави примусового припинення юридичних осіб у згаданому Законі називаються такими, що не пов'язані з банкрутством юридичної особи, — саме вони й будуть розглянуті у даному матеріалі.
За змістом п. 2 ч. 1 ст. 110 ЦК, а також ч. 2 ст. 38 Закону юридична особа має бути ліквідована у примусовому порядку у разі прийняття судом рішення про визнання недійсною державної реєстрації цієї юридичної особи через допущені при її створенні порушення закону, які не можна усунути. Такими порушеннями, зазвичай, є ті, що пов'язані з недійсністю установчих документів підприємства (статуту чи засновницького договору). Причинами цього можуть бути вчинені при оформленні установчих документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили, невідповідність фактичним обставинам зазначених в установчих документах відомостей щодо виду юридичної особи, мети її створення тощо. Але при цьому слід звернути увагу, що визнавати установчі документи недійсними можна лише тоді, коли усунути їх невідповідність законодавству без ліквідації самого підприємства неможливо. Саме така позиція відображена в ухвалі Судової палати з цивільних справ Верховного Суду України (далі — Судова палата ВСУ), винесеної у справі за позовом А. до К., М. і Д. про визнання недійсним статуту товариства з обмеженою відповідальністю "Незабудка" (далі — ТОВ). В обґрунтування своїх вимог позивачка посилалась на те, що її та членів товариства покупців незаконно позбавили права власності на приміщення кафе в м. Черкаси.
Рішенням Соснівського районного суду м. Черкаси, залишеним без зміни ухвалою судової колега в цивільних справах Черкаського обласного суду в позові Л. було відмовлено. Щодо касаційної скарга Л., то Судова палата ВСУ визнала, що вона не підлягає задоволенню, оскільки ТОВ було засновано за участю Л., М. та К. з урахуванням вимог чинного законодавства. Свій вклад у статутний фонд Л. здійснила шляхом передачі приміщення кафе, після чого останнє перейшло у власність товариства. У подальшому ТОВ було вправі розпоряджатися належним йому майном і продати приміщення кафе Д. З урахуванням таких обставин Судова палата ВСУ дійшла висновку, що Суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, а доводи касаційної скарги Л. про недійсність статуту ТОВ через те, що приміщення кафе було власністю товариства покупців і Л. не вправі була передавати його до статутного фонду новоствореного товариства, є безпідставними.
Визнання недійсними установчих документів, як наголосила Судова палата ВСУ, є допустимим лише у випадках неможливості усунення невідповідності їх законодавству без ліквідації підприємства, а наявність майнового чи іншого спору з підприємством (як у даному випадку) не є підставою для визнання недійсними рішення про створення ТОВ та його статуту. З огляду на викладене, Судова палата ВСУ касаційну скаргу Л. відхилила. ("Вісник Верховного Суду України". - 2002 р. - № 2).
Припиняється юридична особа на підставі рішення суду й у разі систематичного чи грубого порушення нею законодавства (ч. 4 ст. 19 Закону "Про господарські товариства"). До таких порушень належать провадження юридичною особою діяльності, що суперечить її установчим документам, або такої, що заборонена законом, а також неподання протягом року органам державної податкової служби податкових декларацій та документів фінансової звітності відповідно до закону (ч. 2 ст. 38 Закону). На жаль, деякі контролюючі органи (насамперед податківці) досить часто звертаються до суду з позовами про скасування державної реєстрації підприємств, не маючи для цього достатніх підстав. Наприклад, державна податкова інспекція в Оболонському районі м. Києва (далі — ДПІ), посилаючись на п. 17 ст. 11 Закону "Про державну податкову службу в Україні", подала позов до господарського суду м. Києва про скасування державної реєстрації ТОВ "Варліта" у зв'язку з тим, що товариство протягом 2001—2003 років не подавало звітність до органів державної податкової служби. Проте рішенням господарського суду м. Києва від 18.02.2004 p., залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.04.2004 p., у задоволенні позову було відмовлено з огляду на те, що товариством надана остання звітність за січень 2004 р.
Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими актами, ДШ звернулась до Вищого господарського суду України (далі — ВГСУ) із касаційною скаргою про їх скасування з тих підстав, що судом були неправильно застосовані норми матеріального права, а саме: ч. 18 ст. 8 Закону Про підприємництво", пп. 5 ч. 1 ст. 33 постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 р. № 740 „Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності”, які були чинними на момент подання позову та порушення провадження у справі. Відповідно до ч. 18 ст. 8 Закону "Про підприємництво" (так само як і нині — за ч. 2 ст. 38 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців") скасування державної реєстрації мало здійснюватися, зокрема, на підставі рішення суду в разі неподання протягом року до органів ДПС податкових декларацій та документів фінансової звітності. Скаржник вважає, що факт надання звітності товариством лише за І квартал 2004 р. не надає підстав для відмови у позові.
ВГСУ дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, оскільки з матеріалів справи вбачається, що товариством подана до ДПІ декларація про прибуток підприємства, яка свідчить про відсутність здійснення останнім господарської діяльності. Відсутність ведення господарської діяльності підтверджена наданими до господарського суду поясненнями директора товариства "Варліта", а остання звітність, обов'язок подання якої передбачений ст. 9 Закону "Про систему оподаткування" та ч. 8 ст. 19 ГК, подана товариством за січень 2004 року. За вказаних обставин та враховуючи приписи ГК, ВГСУ дійшов висновку, що дії відповідача на час прийняття судом рішення не порушують правил здійснення господарської діяльності, які встановлені законодавчими актами України, а тому рішення господарського суду м. Києва від 18.02.2004 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.04.2004 р. залишено без змін, а касаційну скаргу ДПІ — без задоволення. (Справа № 38/40 від 22.07.2004 p.).
При вирішенні питання про примусову ліквідацію підприємства через систематичне чи грубе порушення ним чинного законодавства необхідно звернути увагу, що згідно з п. 16 роз'яснення Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із створенням, реорганізацією та ліквідацією підприємств" від 12.09.1996 р. № 02-5/334 (зі змінами та доповненнями, внесеними у 2003 році ВГСУ) такими, що систематично порушують законодавство, слід вважати ті підприємства, які раніше двічі допускали порушення законодавства і вчинили його знову (незалежно від того, чи притягалися вони до відповідальності за попередні порушення). Як виняток, з урахуванням конкретних обставин, пов'язаних із характером вчиненого порушення законодавства, причин його здійснення, тривалості у часі та наслідків, систематичним може бути визнане і повторне порушення законодавства. Грубим же може вважатися одноразове порушення законодавства, яке свідчить про явне й умисне нехтування його вимогами з боку підприємства (наприклад, здійснення без ліцензії таких видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню відповідно до чинного законодавства), або ж таке, що потягло наслідки у вигляді значної шкоди, завданої державі, юридичним чи фізичним особам. Оцінюючи, наскільки шкода є значною, слід виходити з конкретних обставин справи, враховуючи, зокрема, розмір витрат, які зробила юридична чи фізична особа, що зазнала шкоди, чи має їх зробити для усунення згаданих наслідків. На підтвердження факту порушення та розміру шкоди можуть подаватися будь-які докази з додержанням вимог щодо їх належності, зокрема, акти та інші матеріали перевірок, прийняті за їх підсумками акти державних та інших органів, документи, що свідчать про застосування до підприємства штрафних та фінансових санкцій тощо.
Також будь-яка юридична особа, що використовує найману працю, може бути ліквідована згідно з положенням ч. 5 ст. 21 Закону "Про охорону праці" у разі, коли вона не одержала дозволу на початок роботи та види робіт (якщо діяльність підприємства пов'язана з виконанням робіт та експлуатацією об'єктів, машин, механізмів, устаткування підвищеної небезпеки). Державна реєстрація такого підприємства скасовується у випадку, якщо протягом місяця від часу виявлення вказаних недоліків роботодавець не проведе належних заходів з метою їх усунення.
Ще однією підставою для примусової ліквідації юридичної особи є наявність в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб Т підприємців (далі — Єдиний, державний, реєстр), запису про відсутність юридичної особи за вказаним нею місцезнаходженням. Дійсно, фактичне знаходження підприємства за вказаною ним адресою є одним із важливих чинників, який свідчить про додержання підприємством вимог законодавства, доказом його реальної, а не фіктивної роботи. Крім того, місцезнаходження є одним із основних елементів свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи. Зміна підприємством адреси місцезнаходження розглядається як підстава для заміни свідоцтва про державну реєстрацію, місцезнаходження юридичної особи вноситься до Єдиного державного реєстру (ч. 6 ст. 9, ч. 2 ст. 17 Закону). Безумовно, що фактичне перебування юридичної особи не за своїм місцезнаходженням є грубим порушенням законодавства, яке може бути підставою для припинення юридичної особи. Але, встановлюючи такі тяжкі наслідки неповідомлення юридичною особою свого дійсного місцезнаходження, слід було б насамперед усунути перешкоди, що утруднюють чи унеможливлюють подання юридичною особою такого повідомлення для внесення до Єдиного державного реєстру. Адже інколи юридична особа при всьому своєму бажанні не може оперативно внести зміни до Єдиного державного реєстру в разі зміни свого місцезнаходження, оскільки згідно з Законом юридична особа повинна спершу внести відомості про зміну свого місцезнаходження до установчого документа, а зміни до Єдиного державного реєстру вносяться вже в порядку державної реєстрації змін до установчого документа. А для внесення змін до установчих документів, наприклад, товариству з обмеженою відповідальністю необхідно скликати загальні збори, що зробити за короткий проміжок часу досить часто виявляється просто неможливо.
Також у законодавстві містяться й додаткові підстави для обов'язкової ліквідації окремих видів юридичних осіб (щоправда, ці підстави не зведені у єдиний перелік, а розкидані по різних нормативних актах). Так, за змістом ч. 1 ст. 132 ЦК та ч. 1 ст. 139 ЦК повне та командитне товариства (окрім загальних підстав припинення юридичної особи) ліквідуються також у разі, якщо в результаті вибуття членів товариства в них залишиться єдиний учасник (адже і повне, і командитне товариство є об'єднанням принаймні двох осіб для ведення підприємницької діяльності). Щоправда, цей учасник має право протягом шести місяців з моменту, коли він став єдиним учасником товариства, перетворити його в інше господарське товариство (погодьтеся, було б прикро ліквідувати, скажімо, повне товариство, яке було створене двома особами та приносить стабільний прибуток через смерть одного з учасників). Проте якщо учасник, що залишився, не скористається наданою можливістю перетворення свого підприємства, він буде вимушений змиритися з його ліквідацією.
Крім того, особливим випадком ліквідації командитного товариства є вибуття з нього усіх вкладників — адже за таких обставин втрачається весь необхідний склад командитного товариства й воно перестає відповідати своїй формі. Проте за таких обставин його повні учасники вправі перетворите командитне товариство у повне (ч. 1 ст. 139 ЦК).
Щодо товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерного товариства, то загроза їх ліквідації відповідно до змісту ч. 4 ст. 144 ЦК та ч. З ст. 155 ЦК виникає тоді, коли вартість їх чистих активів (тобто активів підприємства за вирахуванням зобов'язань) стає менше мінімального розміру статутного капіталу. До того ж товариство з обмеженою відповідальністю підлягає ліквідації згідно з ч. 1 ст. 141 ЦК, якщо кількість його учасників стане більше передбаченого законом розміру (втім, цей розмір ще й досі не встановлено — в європейських країнах він становить, зазвичай, 30—50 учасників товариства) і протягом одного року товариство з обмеженою відповідальністю не буде перетворене в акціонерне.
Таким чином, з огляду на різноманітність підстав примусового скасування державної реєстрації, нині дефіциту кандидатів серед юридичних осіб на примусове припинення немає, і єдиним способом убезпечити себе від небажаної ліквідації є неухильне дотримання усіх вимог чинного законодавства.