Більше семи років тому, із прийняттям Закону України "Про державну виконавчу службу" у систему Міністерства юстиції України увійшла однойменна структура, що покликана забезпечувати повне, своєчасне і неупереджене виконання рішень судів, інших компетентних органів. З того часу закони "Про державну виконавчу службу" і "Про виконавче провадження" неодноразово змінювалися. Разом з тим, оновлення законів не усунуло всіх проблем з їхнім застосуванням. Однією з них є відсутність законодавчо регламентованого механізму відшкодування збитків, заподіяних державними органами. Невиконання або несвоєчасне виконання судових рішень, що набрали законної сили, не тільки знижує їхню ефективність, але й підриває авторитет суду, викликає справедливі дорікання, породжує скарги на органи державної виконавчої служби з боку суб'єктів господарювання й у такий спосіб підвищує і без того чимале навантаження на суди.
За загальним правилом шкода, заподіяна юридичній особі незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, їхніх посадових осіб і службовців, підлягає відшкодуванню за рахунок держави в повному обсязі за винятком випадків, передбачених у законодавстві. При цьому державний орган, як правило, заперечує у суді проти позову, аргументуючи це відсутністю доказів і обґрунтування протиправності його дій, а також відсутністю можливості відшкодування шкоди з державного бюджету.
До того ж про позитивний розгляд позову можна буде говорити тільки тоді, коли рішення суду буде виконане, оскільки процедура виконання такого рішення є не менш складним етапом, ніж сам судовий процес. Причому особливо важко стягувати кошти з державного і місцевого бюджетів. Так, відповідно до Закону України "Про державний бюджет на 2005 рік1 у поточному році для відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду, виділено 15 млн. грн. На відшкодування збитків, заподіяних неправомірними діями органів державної влади юридичним особам, у 2005, як і в 2004 pp., не кажучи вже про попередні роки, не було виділено нічого.
І це при тому, що Європейський суд з прав людини в рішенні по справі "Бурдов проти Росії" відзначив: "виконання судового рішення повинно розглядатися як невід'ємна частина судового процесу", і "державний орган не має права посилатися на нестачу коштів у виправдання невиконання судового рішення". А Директор Національного бюро у справах дотримання Конвенції про захист прав і основних свобод людини Міністерства юстиції України 3. Бортновська у 2004 р. висловила свою думку з цього приводу у такий спосіб: „Такі рішення з технічної точки зору виконати неможливо; суд повинен усвідомлювати те, як будуть виконуватися його рішення: по-перше, держбюджет не безмежний, а по-друге, Мінфін і Держказначейство ніякої відповідальності в даному випадку не несуть (див.: Юридическая практика. — 2004. — № 6. — С. 5.).
Проте незалежно від позицій представників української влади статистика Європейського суду з прав людини свідчить про стійке збільшення кількості заяв, які щорічно надходять проти України.
Виконання рішень господарського суду традиційно розглядається як завершальна й важлива стадія господарського судочинства. Ані в навчальній, ані в науковій літературі не зустрічаються заперечення проти такої оцінки виконавчого провадження, оскільки саме за допомогою виконання рішень реалізується на практиці основна мета господарського процесу — захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів господарюючих суб'єктів.
У той же час, статистика в Україні свідчить, що рішення господарських судів залишаються невиконаними майже в п'ятдесяти відсотках випадків. І, що важливо, така ситуація викликана не дефектністю самих невиконаних рішень (неправильністю застосування судами норм матеріального і процесуального права або. скасуванням рішень вищестоящими інстанціями).
Так, примусове виконання судових рішень за загальним правилом покладається на Державну виконавчу службу в особі державних виконавців. Але відповідно до Закону України від 10.07.2003 р. "Про внесення змін до законів України "Про виконавчу службу" та "Про виконавче провадження" виконання рішень судів про стягнення збитків, заподіяних державними органами, з 28.08.2003 р. (тобто з дати набрання чинності зазначеним Законом) здійснюють органи Державного казначейства України. Таке доповнення ст. 9 новою ч. 2 уявляється цілком послідовним, оскільки до компетенції органів Державного казначейства відповідно до Положення про Державне казначейство відноситься забезпечення фінансування витрат державного бюджету. Але в той же час законодавець залишив колишню ч. 2 (тепер — 3) ст. 9 у старій редакції, зі смислу якої випливає, що органи Державного казначейства є органами примусового виконання. Однак уявляється недоцільним відносити органи Державного казначейства до органів примусового виконання, оскільки це суперечить не тільки функціям Держказначейства, закріпленим у згаданому Положенні про нього, але і цілям створення цієї структури в системі органів державної виконавчої влади України, визначеним Указом Президента України "Про Державне казначейство України".
Крім того, у новій ч. 2 ст. 9 міститься і застереження, що дозволяє органам казначейства залишати відповідні рішення судів без виконання: "виконання... здійснюється органами Державного казначейства в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України". До теперішнього часу, тобто через два роки з моменту підписання Президентом Закону, що вказує на необхідність дотримання "встановленого порядку", відповідний документ Кабінетом міністрів України прийнятий не був.
Через відсутність названого порядку здається логічним, що органи державної виконавчої служби не мають права відмовляти в прийнятті виконавчих документів про стягнення коштів із державного бюджету, і повинні у таких випадках вчиняти дії по примусовому виконанню відповідно до норм Закону "Про виконавче провадження". На практиці ж державні виконавці продовжують передавати виконавчі документи органам казначейства, або взагалі відмовляють у відкритті виконавчого провадження з посиланням на ч. 2 ст. 9 Закону "Про виконавче провадження", а органи Держказначейства — посилаються на відсутність акта Кабінету Міністрів України, що встановлював би порядок примусового виконання рішень про стягнення коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України. Таким чином, коло замкнулося, і суб'єкти господарювання, маючи на руках відповідні судові рішення, все одно не можуть реалізувати своє право на відшкодування збитків, заподіяних державними органами.
Однак проблеми, що виникають на практиці, обумовлені не тільки відсутністю зазначеного порядку виконання рішень, але й недоліками законодавчих норм, що є правовою основою для винесення судового рішення про стягнення збитків, заподіяних державними органами. Так, у ст. 56 Конституції України проголошено принцип: кожний має право на відшкодування за рахунок держави матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, їх посадових осіб і службовців при здійсненні ними своїх повноважень. Цей принцип реалізується в багатьох законодавчих актах України, зокрема, у статтях 1173, 1174 Цивільного кодексу України, Законі "Про власність" (статті 56, 57), Законі "Про державну податкову службу в Україні" (ч. 3 ст. 13), Законі "Про державну виконавчу службу" (ч. 3 ст. 11), Законі "Про місцеві державні адміністрації" (ст. 46), Законі "Про поставку продукції для державних потреб" (ч. 5 ст. 4), Законі "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" (ст. 5). Прикладів закріплення в українському законодавстві обов'язку державних органів, підприємств, установ і організацій відшкодувати заподіяні ними збитки (або шкоду) можна привести ще досить багато, проте важко знайти законодавчо передбачений механізм покладання відповідальності на таких суб'єктів.
Зокрема, відповідно до ч. З ст. 39 Закону "Про власність" державна установа (організація) відповідає за своїми зобов'язаннями коштами, що є в її розпорядженні. При недостатності у державної установи коштів відповідальність по її зобов'язаннях несе власник. Таким чином, у разі відсутності у державних установ і організацій коштів або майна, на яке відповідно до судового рішення повинно бути звернене стягнення, відповідальність несе власник цього майна. Суб'єктом права загальнодержавної власності відповідно до ч. 1 ст. 32 Закону "Про власність" є держава в особі Верховної Ради України. Однак закріплена в законодавчих актах відповідальність держави не персоніфікована в особі певного державного органа або органів.
У зв'язку з цим не можна не відзначити, що відсутність бюджетного фінансування на передбачене законодавчими актами відшкодування збитків, заподіяних державними органами, а також те, що майно цих органів як правило не виключене з цивільного обороту і не обмежене в обороті, призводить до наступних негативних наслідків. Господарські суди одержують заяви про звернення стягнення на майно, що складає матеріальну основу діяльності таких державних органів як податкові інспекції (найчастіше), митні органи, навіть на майно установ пенітенціарної системи (наприклад, на майно колоній суворого режиму) та інших органів, припинення діяльності яких через звернення стягнення на їхнє майно може призвести до кризи в державі в цілому. Тому суди змушені відмовляти в задоволенні таких заяв, як правило, з формальних причин, що призводить до порушення прав суб'єктів господарювання на відшкодування заподіяних збитків і на справедливий розгляд їхніх заяв у суді, і таким чином, до втрати судовою системою авторитету серед населення. Це свідчить про нагальну потребу передбачати або в Державному бюджеті України на кожний поточний рік для всіх державних органів, або щорічно в кошторисі кожного державного органа рядок витрат на відшкодування заподіяних державними органами збитків з виділенням на це достатніх сум фінансування.
Таким чином, можливість пред'явити державному органу вимоги про відшкодування збитків і можливість реально одержати таке відшкодування, навіть маючи відповідне рішення суду, — зовсім не одне й те саме. І якраз можливості реально одержати відшкодування були й залишаються позбавленими господарюючі суб'єкти в Україні через відсутність в законодавстві відповідного порядку. І це, незважаючи на те, що відповідно до Кримінального кодексу України, невиконання або перешкоджання виконанню судових рішень є злочином (ст. 382).