Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду Конституцією України віднесено до основних засад судочинства, що відтворено у пункті 8 частини третьої статті 129 Основного Закону. Практична реалізація цього конституційного положення знайшла своє відображення під час проведення реформи процесуального законодавства у червні 2001 року.
Згідно із Законом України "Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України" від 21 червня 2001 року цей кодифікований нормативний акт зазнав істотних змін. Виходячи з концептуальності питання щодо трьох рівнів оскарження судового рішення, а також із прийняттям Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року, законодавцем побудована система господарських судів, апеляційною інстанцією якої є апеляційні господарські суди, а касаційною - Вищий господарський суд України. Зазначені судові установи складають єдину систему спеціалізованих господарських судів в Україні з процесуальною можливістю перевірки в касаційному порядку постанов і ухвал Вищого господарського суду України Верховним Судом України.
Зауважимо, що сутність внесених до Арбітражного процесуального кодексу України (назву якого викладено в новій редакції - Господарський процесуальний кодекс України) змін як позитив реформи процесуального законодавства зводилася до того, що до нього було включено, зокрема, новий розділ XII-1 - "Перегляд судових рішень у касаційному порядку". Норми статей зазначеного розділу Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України) обумовили розширення можливостей сторін та інших учасників процесу, а також осіб, які не були залучені до участі у розгляді справи, за умови, коли господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки, стосовно захисту порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Відповідно до статті 108 ГПК України касаційною інстанцією щодо перегляду господарських справ у касаційному порядку є Вищий господарський суд України, до повноважень якого віднесено перегляд за касаційними скаргами і касаційними поданнями (далі - касаційні скарги) рішень місцевих господарських судів, що набрали законної сили, та постанов апеляційних господарських судів.
Необхідно звернути увагу на те, що ГПК України не містить норм, які б регламентували дії Вищого господарського суду України як суду касаційної інстанції щодо прийняття або повернення касаційної скарги, оскільки цим Кодексом не передбачено проведення судового засідання, в якому потрібно вирішити це питання. Разом з тим, напрацювання судової практики свідчать про те, що зазначена прогалина процесуального закону наповнюється правовим змістом шляхом проведення попереднього судового засідання колегією суддів відповідної Судової палати Вищого господарського суду України без розгляду справи в касаційному порядку по суті і без повідомлення сторін та інших осіб, які беруть у справі.
Статтею 108 ГПК України визначені підстави, за наявності яких касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом:
1) касаційна скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено;
2) скаргу надіслано інакше, ніж через місцевий або апеляційний господарський суд, що прийняв рішення або постанову;
3) до скарги не додано доказів надіслання її копії іншій стороні (сторонам) у справі;
4) до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі;
5) скаргу подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання або таке клопотання відхилено про відновлення цього строку;
6) у скарзі не зазначено суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права;
7) до надіслання ухвали про прийняття скарги до провадження від особи, що подала скаргу, надійшла заява про її відкликання.
Зазначений перелік підстав є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає.
За змістом пункту 1 частини 1 статті 111-3 ГПК України касаційна скарга підлягає повернення без розгляду за наявності таких підстав: 1) юна підписана особою, яка не має права її підписувати; 2) вона підписана особою, посадове становище якої не зазначено.
Не дивлячись на уявну простоту цього припису законодавця, в застосуванні положень зазначеного пункту в господарського суду касаційної інстанції виникає ряд питань. Так, прикладом помилкового застосування положень пункту 1 статті 111-3 ГПК України є ухвала Вищого господарського суду України від 22 грудня 2003 року, скасована Верховним Судом України, якою повернуто касаційну скаргу державної податкової інспекції на постанову апеляційного господарського суду на підставі пунктів 1, 6 ст. 111-3 ГПК України у справі за позовом Підприємства до Інспекції про визнання недійсним рішення. Підставою повернення касаційної скарги стало ненадання доказів про наявність права підписання зазначеної скарги.
В обґрунтування постанови Верховний Суд України зазначив, що відсутність права на підписання касаційної скарги та ненадання доказів про наявність такого права мають не однакові правові наслідки. Останнє серед підстав повернення касаційної скарги не передбачене. Тому, на виконання приписів пункту 1 статті 111-3 ГПК України, суд за наявності сумнівів щодо виконання особою, яка підписала скаргу, обов'язків керівника Інспекції міг витребувати необхідні докази, а не повертати її [1].
Такою ж є позиція Верховного Суду України і у випадках, коли касаційну скаргу подано представником за довіреністю, підписаною відповідною посадовою особою та оформленою згідно з вимогами статті 66 Цивільного кодексу УРСР. Обґрунтовуючи постанову про скасування ухвали Вищого господарського суду України від 2 жовтня 2003 року, якою касаційну скаргу Районної спілки споживчих товариств у справі за позовом Міського споживчого товариства до Спілки про зобов'язання анулювати акт приймання-передачі та визнання володіння основними засобами неправомірним, Верховний Суд України вказав наступне.
Частинами першою і третьої статті 28 ГПК України передбачено, що справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника, яким, зокрема, може бути особа, повноваження якої підтверджуються довіреністю, що видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи, та посвідчується відбитком печатки підприємства, організації. Касаційну скаргу від імені Спілки, на підставі виданої нею довіреності, підписала особа, якій надавалося право подавати касаційні скарги. Вказана довіреність підписана керівником та посвідчена відбитком печатки Спілки, тому касаційна скарга підписана особою, яка мала на це право, а повернення зазначеної скарги не відповідає вимогам закону [2].
Разом з тим, якщо з матеріалів касаційної скарги, поданої до Вищого господарського суду України, вбачається, що ксерокопія довіреності належним чином не засвідчена, зокрема, в ній не зазначено прізвище та посаду особи, що посвідчила відповідність наданої копії оригіналу, то висновок суду касаційної інстанції про повернення такої касаційної скарги з підстав, передбачених пунктом 1 статті 111-3 ГПК України є законним та обґрунтованим [3]. Крім того, та обставина, що апеляційна скарга підписана однією посадовою особою, а касаційна - іншою, може бути підставою для витребування доказів призначення особи, посадове становище якої зазначено у касаційній скарзі, а не підставою для повернення такої скарги [4].
При застосуванні положень пункту 2 статті НІ3 ГПК України в судовій практиці виникають такі питання: 1) направлення судом, рішення чи постанова якого оскаржуються, касаційної скарги без справи до Вищого господарського суду України; 2) повернення касаційної скарги, поданої безпосередньо до суду касаційної інстанції, коли у Вищому господарському суді України знаходиться справа, рішення або постанова, які є предметом оскарження в касаційному порядку; 3) подання касаційної скарги не через той суд, рішення чи постанова якого є предметом оскарження.
Щодо першого питання, то норми розділу ХІ-1 ГПК України не визначають шляхів безпосереднього його правового вирішення. Разом з тим, судова практика Вищого господарського суду України ґрунтується на застосуванні положень статті 109 ГПК України. В цьому випадку касаційні скарги, що надійшли до суду касаційної інстанції без справи, направляються до відповідного суду першої чи апеляційної інстанції для належного оформлення або дооформлення шляхом винесення ухвали про зобов'язання господарського суду надіслати до Вищого господарського суду України справу, як того вимагає частина друга статті 109 ГПК України.
Вирішуючи другу проблему, необхідно мати на увазі, що застосування положень пункту 2 частини другої статті 111-3 ГПК України виключно з формальних підстав не може бути виправданим з огляду на конституційні вимоги, які закріплюють основні принципи судочинства в державі, зокрема забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.
Стосовно третьої проблеми, то Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу суду касаційної інстанції від 26 березня 2004 року про повернення касаційної скарги державної податкової інспекції, у постанові зазначив, що згідно з частиною 1 статті 109 ГПК України касаційна скарга подається до Вищого господарського суду України через місцевий чи апеляційний господарський суд, який прийняв оскаржуване рішення чи постанову. Цей порядок покликаний забезпечити надходження касаційної скарги до Вищого господарського суду України разом зі справою для здійснення судом касаційної інстанції своїх процесуальних повноважень щодо перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення судами. Враховуючи, що касаційна скарга інспекції надійшла до суду касаційної інстанції разом зі справою, то факт подання цієї скарги через місцевий, а не апеляційний господарський суд, не створює перешкод для розгляду скарги по суті. Тобто у Вищого господарського суду України не було законних підстав для застосування пункту 2 частини 1 статті 111-3 ГПК України на обґрунтування повернення касаційної скарги [5].
Досить різним є застосування Вищим господарським судом України положень пункту 3 частини першої статті 111-3 ГПК України. З одного боку, суд касаційної інстанції виходить з того, що додані до касаційної скарги касові чеки або поштові квитанції не можуть вважатися доказом відправлення копії касаційної скарги іншій стороні. До такого висновку Вищий господарський суд України приходив з тих підстав, що відомості, які зазначаються в копії касаційної скарги, не відображають власне факту її надсилання. Тому, на думку суду касаційної інстанції, щодо цього повинні надаватися описи вкладення відправленої кореспонденції згідно з Правилами надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1155 "Про затвердження Правил надання послуг поштового зв'язку" він 17 серпня 2002 року. З другого боку, фінансові чеки і квитанції приймаються Вищим господарським судом України як належний доказ надсилання копії касаційної скарги. Крім того, неоднозначність вирішення питання щодо надання доказів надіслання копії касаційної скарги підтверджується і судовою практикою.
Так, як зазначив Верховний Суд України в обґрунтування скасування ухвали Вищого господарського суду України від 23 квітня 2004 року, якою повернуто касаційну скаргу Державної податкової інспекції у справі за позовом ЗАТ до Інспекції про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення, вимоги до форми і змісту касаційної
скарги визначено статтею 111 ГПК України, і, зокрема, частиною четвертою цієї статті встановлено, що до касаційної скарги додаються докази надсилання копії скарги іншій стороні у справі.
Повертаючи касаційну скаргу, Вищий господарський суд України послався на недотримання Інспекцією вимог зазначеної норми щодо надання належних доказів надіслання копії касаційної скарги сторонам у справі. Проте висновок про відсутність таких доказів суперечить фактичним обставинам справи, позаяк до касаційної скарги додано квитанцію, видану відділенням поштового зв'язку, з якої вбачається факт відправлення позивачу рекомендованого листа[6].
Зауважимо, що згідно із статтею 32 ГПК України така квитанція є доказом. У випадку сумніву у її вірогідності, чи дійшовши висновку про недостатність такого доказу, суду надано право витребувати додаткові докази. Тому в такому випадку Вищий господарський суд України не мав законних підстав для повернення касаційної скарги без розгляду.
Крім того, якщо постановою апеляційного господарського суду один з відповідачів виключений із числа учасників процесу, то посилання Вищого господарського суду України на відсутність доказів надсилання копії касаційної скарги цьому відповідачу і застосування положень пункту 3 частини першої статті 111-3 ГПК України є також помилковим [7].
Судовій практиці відомі випадки, коли Вищий господарський суд України, не заперечуючи, що наданий скаржником фінансовий чек має значення для справи, виходив з його непереконливості, недостатності та не звернув увагу на опис вкладення у цінному листі. Разом з тим, відповідно до статті 34 ГПК України, належними є докази, які мають значення для справи. Тобто посилання касаційного суду на те, що доданий до касаційної скарги фінансовий чек не є належним доказом направлення її копії іншій стороні у справі, суперечить вимогам чинного законодавства. Підставою для повернення касаційної скарги, згідно з пунктом 3 статті 111-3 ГПК України, є неподання доказів надіслання її копії іншій стороні (сторонам) у справі, що не мало місця у даному випадку, оскільки такі докази надавалися [8].
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 111-3 ГПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом за умови, коли до скарги не додано доказів, що підтверджують сплату державного мита у встановленому порядку та розмірі.
Основними нормативно-правовими актами з питань сплати, порядку обчислення та нарахування державного мита є Декрет Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 року [9] (далі - Декрет) та Інструкція про порядок обчислення та справляння державного мита, затверджена наказом Головної державної податкової інспекції України № 15 від 22 квітня 1993 року.
Щодо обчислення розміру та сплати державного мита виникає низка питань, пов'язаних із застосуванням положень зазначених вище нормативних актів: 1) сплата скаржником державного мита не за місцем знаходження господарського суду касаційної інстанції; 2) зміна реквізитів рахунків, на які сплачується державне мито; 3) долучене до квитанції про сплату державного мита платіжне доручення не містить напису про зарахування мита або підпис однієї чи двох посадових осіб кредитної установи відсутній; 4) позивач звільнений від сплати державного мита за законом; 5) сплата державного мита у спорах про визнання договорів недійсними; 6) сплата державного мита в разі подання заяви про перегляд судового акта за нововиявленими обставинами.
Судова практика Верховного Суду України у вирішенні першого питання свідчить про те, що місцезнаходження господарського суду касаційної інстанції не повинно впливати на сплату державного мита за подання касаційної скарги. Так, Верховний Суд України, скасовуючи постановою від 28 січня 2003 року судові рішення і направляючи справу на новий розгляд, зазначив про те, що сплата державного мита за місцезнаходженням платника, а не за місцезнаходження відповідних господарських судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій не може бути підставою для застосування положень пункту 4 статті 63 ПІК України щодо повернення позовної заяви, до якої не додано доказів сплати державного мита. Чинним законодавством про державне мито передбачено, що таке мито сплачується до Державного бюджету України незалежно від місцезнаходження господарського суду і заінтересованої особи [10].
Відповідно до основних завдань, покладених на органи Державного казначейства України Указом Президента України № 335 від 27 квітня 1995 року [11], та згідно з постановою Кабінету Міністрів України № 590 від 31 липня 1995 року [12], Державне казначейство України у зв'язку із змінами джерел формування Державного бюджету України та місцевого фонду державного бюджету вправі змінювати реквізити рахунків з обліку надходжень до Державного бюджету України [13].
Під час подання касаційних скарг на рішення та постанови господарських судів заінтересовані особи, зазвичай, не мають можливості знати про зміни реквізитів рахунків, на які підлягають перерахуванню відповідні суми щодо сплати державного мита. Позиція Вищого господарського суду України в цьому питанні є однозначною - якщо суми за подання касаційних скарг перераховані не на той рахунок, який був зазначений у листі Державним казначейством України, то такі скарги підлягають поверненню без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 111-3 ГПК України.
Разом з тим, практика Верховного Суду України свідчить про більш виважений підхід до вирішення цього питання. Відповідно до абзацу 3 пункту першого Указу Президента України № 503/97 "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" офіційне оприлюднення нормативно-правових актів здійснюється після включення їх до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів із зазначенням присвоєного їм реєстраційного коду. За змістом пункту 5 Положення про Державне казначейство України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України N° 590 від 31 липня 1995 року, Головне управління Державного казначейства України, зокрема, розробляє проекти законодавчих та інших нормативних актів, що належать до компетенції Державного казначейства.
Видання і направлення Державним казначейством України судам відповідного листа чи іншого акта нормативного характеру, яким реалізовані його владно-розпорядчі повноваження, щодо зміни банківських реквізитів зі сплати державного мита повинно здійснюватися у порядку, встановленому законодавством. Тому посилання суду касаційної інстанції на те, що зазначена обставина не має вирішального правового значення для справляння та сплати державного мита, не спростовує допустимості сплати мита скаржником на інший рахунок [14].
Судовій практиці відомі випадки, коли скаржник, звертаючись з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, приєднує до неї платіжне доручення, в якому згідно з вимогами пункту 14 розділу 3 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита не вказано про зарахування мита в дохід бюджету чи відсутній підпис однієї або двох посадових осіб кредитної установи. Практика Вищого господарського суду України з вирішення цього-питання свідчить про те, що такі касаційні скарги повертаються на підставі пункту 4 частини першої статті 111-3 ГПК України.
Однак Верховний Суд України з цього приводу має іншу думку. Так, згідно з пунктом 14 Інструкції "Про порядок обчислення та справляння державного мита" до документа, щодо якого вчинюється відповідна дія, додається, при перерахуванні мита з рахунку платника - останній примірник платіжного доручення з написом (поміткою) кредитної установи такого змісту: "Зараховано в дохід бюджету ____грн. (дата)". Цей напис скріплюється першим і другим підписами посадових осіб і відбитком печатки кредитної установи з відміткою дати виконання платіжного доручення. Платіжне доручення, додане скаржником до касаційної скарги, було підписане, окрім керуючого філією банку, і виконуючим обов'язки головного бухгалтера.
Крім того, посилання суду на відсутність такого права у останньої зазначеної особи не відповідає положенням законодавства. Відповідно до Розділу 3 Положення про міжбанківські розрахунки в Україні для відкриття кореспондентського рахунку керівник та головний бухгалтер комерційного банку особисто подають регіональному управлінню Національного банку України (за своїм місцезнаходженням), зокрема, картку із зразками підписів та відбитком печатки, у двох примірниках.
Згідно з пунктами 3.6.1. - 3.6.6. Положення у картку включаються зразки підписів осіб, яким відповідно до чинного законодавства та установчих документів банку надано право розпорядження кореспондентським рахунком та підпису розрахункових документів. Право першого підпису належить керівнику банку та уповноваженим ним особам. Право другого підпису належить головному бухгалтеру та уповноваженим ним особам. Зразки підписів керівника та головного бухгалтера комерційного банку (філії) включаються в картку обов'язково.
Право першого підпису не може бути надано головному бухгалтеру та іншим особам, які мають право другого підпису. Право другого підпису не може бути надано особам, які мають право першого підпису. У разі заміни чи доповнення хоча б одного підпису подається нова картка із зразками підписів усіх осіб, які мають право першого та другого підпису.
У разі призначення тимчасово виконуючого обов'язки керівника та/або головного бухгалтера подається тимчасова картка тільки із зразками підписів цих осіб, засвідчена нотаріально. У разі тимчасового надання особі права першого чи другого підпису, а також тимчасової заміни однієї з осіб, уповноважених керівником чи головним бухгалтером відповідно, нова картка не складається, а додатково подається картка тільки із зразком підпису тимчасово уповноваженої особи із зазначенням строку її дії та копія відповідного документа (протоколу, наказу тощо), що підтверджує ці повноваження. Ця тимчасова картка підписується керівником та головним бухгалтером, засвідчується відбитком печатки і додаткового засвідчення не потребує.
Отже, чинне законодавство передбачає можливість наділення виконуючого обов'язки, зокрема головного бухгалтера, правом другого підпису на платіжних документах. Тому в такому випадку висновок суду касаційної інстанції про те, що подане скаржником платіжне доручення не можна визнати належним доказом, що підтверджує сплату державного мита у встановленому порядку і розмірі, оскільки, відсутній другий підпис посадової особи кредитної установи, не відповідає фактичним обставинам справи та не ґрунтується на нормах законодавства [15].
Як уже зазначалося, відповідно до пункту 4 ст. 111-3 ГПК України суд може відмовити у прийнятті касаційної скарги до розгляду, якщо до неї не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановленому порядку і розмірі. Тому у випадку, коли є додане до скарги платіжне доручення, оформлення якого відповідає чинному законодавству, то воно повинно визнаватися належним та допустимим доказом виконання вимог процесуального закону. У разі сумніву щодо повноважень посадових осіб, які вчинили підписи на платіжному дорученні, суд вправі витребувати додаткові докази, але це не може бути підставою для повернення скарги [16].
За змістом статті 3 Декрету, якщо стороною у справі оскаржується ухвала відповідного суду, то в такому разі державне мито не сплачується. При застосуванні зазначеної норми виникає питання, яке стосується сплати державного мита у випадку оскарження постанови господарського суду апеляційної інстанції як результату перегляду в апеляційному порядку ухвали господарського суду першої інстанції. Практика суду касаційної інстанції у вирішенні цього питання є послідовною та однозначною, за винятком деяких судових рішень.
Наприклад, повертаючи без розгляду касаційну скаргу Компанії на ухвалу місцевого господарського суду, Вищий господарський суд України зазначив, що до скарги не додано документів, що підтверджують сплату державного мита у встановлених порядку і розмірі. Проте такий висновок суперечить нормам чинного законодавства.
Відповідно до п.п. "г" п.2 ст. 3 Декрету державне мито справляється із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови, а також із заяв про перегляд їх за нововиявленими обставинами у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви, для розгляду спору в першій інстанції, а із спорів майнового характеру - 50 відсотків ставки, обчисленої виходячи з оспорюваної суми. Чинним законодавством не передбачено обов'язок сплати державного мита за подання касаційних скарг на ухвали господарських судів. За таких обставин, висновок Вищого господарського суду України щодо невідповідності касаційної скарги вимогам розділу XII-1 ГПК України не відповідає положенням процесуального законодавства [17].
Необхідно зазначити, що Декретом не передбачено обов'язку сплати державного мита при зверненні до господарського суду зі скаргою в порядку статті 121-2 ГПК України. Однак практика Вищого господарського суду України свідчить про те, що в деяких випадках на вимоги вказаної статті процесуального закону звертається неналежна увага.
Так, згідно із статтею 121-2 ГПК України скарги на дії чи бездіяльність Державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал чи постанов господарських судів подаються стягувачем, боржником або прокурором до господарського суду. Відповідно до статті 85 Закону України "Про виконавче провадження" на дії (бездіяльність) державних виконавців та інших посадових осіб Державної виконавчої служби по виконанню рішення або відмову у здійсненні вказаних дій стягувачем або боржником може бути подана скарга до суду за місцезнаходження відповідного відділу Державної виконавчої служби або до іншого суду згідно з вимогами закону.
Об'єкти справляння державного мита визначені статтею 2 Декрету. Цим нормативно-правовим актом не передбачена оплата державним митом скарг на рішення, дії, бездіяльність органів Державної виконавчої служби. Тому посилання Вищого господарського суду України на те, що за цим Декретом підлягає сплаті державне мито із позовних заяв про визнання недійсними актів ненормативного характеру, є юридично неспроможним, оскільки такі позовні заяви не можна ототожнювати зі скаргами на рішення, дії, бездіяльність Державної виконавчої служби. Враховуючи викладене, Верховним Судом України ухвалені по справі судові рішення скасовані [18].
Неоднозначною є і практика Вищого господарського суду України щодо вирішення такого питання: якщо позивач звільнений від сплати державного мита за подання позовної заяви, то чи звільняється він від сплати мита в разі оскарження судового рішення в апеляційному чи касаційному порядку? Прикладом позиції Верховного Суду України може служити постанова від 16 грудня 2003 року, згідно з якою Вищий господарський суд України безпідставно повернув касаційну скаргу державному підприємству, зазначивши, що скаржником не додано доказів сплати державного мита. Разом з тим, згідно з пунктом 40 статті 4 Декрету від сплати державного мита звільняються підприємства, установи та організації системи матеріального резерву за позовами, з якими вони звертаються до суду, господарського суду у справах щодо виконання договірних зобов'язань суб'єктами господарської діяльності, що випливають із Закону України "Про державний матеріальний резерв". Позивач у даній справі був звільнений за законом від сплати державного мита при поданні позову. Тому ухвала суду касаційної інстанції не відповідає вимогам чинного законодавства [19].
Не можна вважати єдиною і практику Вищого господарського суду України щодо вирішення питання сплати державного мита при визнанні договорів недійсними, виходячи з ознак майнового чи немайнового спору.
Відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 року позови про визнання недійсними угод сплачуються державним митом залежно від вартості відшкодованого майна або розміру грошових сум, обумовлених угодою.
Ухвалою Вищого господарського суду України року банку повернуто касаційну скаргу на постанову апеляційного господарського суду на підставі пункту 4 частини 1 статті 111-3 ГПК України. Предметом позову у даній справі була вимога про визнання договору застави та додаткової угоди до нього дійсними. Дана ухвала вмотивована тим, що державне мито повинно сплачуватися від суми вартості витребуваного майна або розміру грошових сум, обумовлених угодою. Натомість державне мито з касаційної скарги банку сплачено не в установленому розмірі.
Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу, вказав, що згідно із частиною 1 статті 46 ГПК України державне мито сплачується чи стягується в доход державного бюджету України в порядку і розмірі, встановлених законодавством України. Відповідно до підпунктів "б" і "г" пункту 2 статті 3 Декрету ставка державного мита із позовних заяв немайнового характеру, які подаються до господарських судів, становить 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, а із апеляційних і касаційних скарг на рішення і постанови у справах за такими позовними заявами державне мито справляється у розмірі 50 відсотків ставки, що підлягає сплаті у разі подання заяви для розгляду спору у першій інстанції.
У даному випадку за своєю суттю позовна вимога не носить майнового характеру, а застосування судом положень цивільного законодавства також не передбачає настання правових наслідків майнового характеру. Стаття 55 ГПК України, якою встановлено правила визначення ціни позову, не відносить позови про визнання угоди дійсною до числа тих, що підлягають грошовій оцінці. Крім того, подаючи касаційну скаргу на постанову суду апеляційної інстанції у даній справі, банк сплатив державне мито в розмірі 50 відсотків ставки державного мита із позовних заяв немайнового характеру, що відповідає вимогам Декрету. За таких обставин суд касаційної інстанції не мав законних підстав для повернення касаційної скарги з наведених вище мотивів, тому застосування Вищим господарським судом України положень пункту 4 частини 1 статті 111-3 ГПК України є помилковим [20].
Відповідно до пункту 3 роз'яснення Вищого господарського суду України № 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" від 4 березня 1998 року державне мито справляється з первісних та зустрічних позовних заяв майнового і немайнового характеру, у тому числі із заяв про визнання недійсними повністю або частково актів з підстав, зазначених у законодавстві; про відшкодування моральної (немайнової) шкоди; зі спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні господарських договорів чи визнанні їх недійсними; заяв кредиторів про порушення справ про банкрутство та кредиторів, які звертаються з майновими вимогами до боржника після опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство; апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови та про перегляд рішень, ухвал, постанов за нововиявленими обставинами. Однак судовій практиці відомі випадки помилкового застосування Вищим господарським судом України положень пункту 4 частини 1 статті 111-3 ГПК України саме в питаннях справляння державного мита при поданні заяв про перегляд судових рішень за нововиявленими обставинами.
Так, ухвалою апеляційного господарського суду скаржнику повернуто апеляційну скаргу на ухвалу господарського суду першої інстанції про відмову в перегляді судового рішення за нововиявленими обставинами. Постановою Вищого господарського суду України ухвала суду апеляційної інстанції залишена без змін з тих мотивів, що при зверненні з апеляційною скаргою на ухвалу місцевого господарського суду потрібно сплачувати державне мито. Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу суду касаційної інстанції, зазначив про те, що Декретом не передбачена сплата державного мита при зверненні з апеляційною скаргою на ухвалу місцевого господарського суду, зокрема, й ту, яка прийнята за результатами перегляду рішення за нововиявленими обставинами [21].
Об'єкти справляння державного мита визначено статтею 2 Декрету і, зокрема, встановлено, що державне мито справляється із позовних заяв і заяв кредиторів у справах про банкрутство, що подаються до господарських судів, апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови цих судів, а також заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами. Отже, за правилами цієї статті не є об'єктами справляння держаного мита заяви про відновлення пропущеного строку для пред'явлення наказу до виконання та про видачу дублікату наказу та апеляційні й касаційні скарги на ухвали господарського суду, у тому числі винесені за результатами розгляду зазначених заяв.
Разом з тим, ухвалою Вищого господарського суду України від 20.01.2004 року скаржнику повернуто касаційну скаргу на постанову апеляційного господарського суду на підставі пункту 4 частини 1 статті 111-3 ГПК України. Ухвала вмотивована тим, що до касаційної скарги не додано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі, хоча суть вимог у даній справі – подання підприємством заяви про відновлення строку для пред'явлення наказу до виконання та видачу дублікату наказу. Верховний Суд України, скасовуючи зазначену ухвалу, послався на те, що державне мито не повинно справлятися як із заяви про відновлення строку для пред'явлення наказу до виконання та видачу дублікату наказу, так і з касаційної скарги на постанову апеляційного господарського суду, якщо її прийнято за наслідками розгляду апеляційної скарги на ухвалу місцевого господарського суду. У даному випадку база обчислення ставки державного мита відсутня, оскільки це випливає з положень підпункту "г" пункту 2 статті 3 Декрету [22].
За змістом пункту 5 статті 111-3 ГПК України касаційна скарга підлягає поверненню без розгляду, якщо її подано після закінчення строку, встановленого для її подання, без клопотання про його відновлення або таке клопотання відхилено судом.
Зауважимо, що нормами статті 50 ГПК України встановлено, що процесуальні дії вчинюються у строки, встановлені цим Кодексом. Строки для вчинення процесуальних дій визначаються конкретною календарною датою, зазначенням події, що повинна настати, чи періодом часу. Перебіг процесуального строку, який обчислюється роками, місяцями, або днями починається з наступного дня після календарної дати, або встановлення події, якими визначено його початок. Процесуальна дія, для якої встановлено строк, може бути вчинена до 24-ї години останнього дня строку. Якщо позовну заяву, відзив на позовну заяву, заяву про перегляд рішення та інші документи здано на пошту чи телеграф до 24-ї години останнього дня строку, строк не вважається пропущеним.
Відповідно до частини 1 статті 53 ГПК України за заявою сторони, прокурора чи з своєї ініціативи господарський суд може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і відновити пропущений строк. При цьому норми ГПК України не пов'язують право суду відновити пропущений процесуальний строк з певним колом обставин, які спричинили пропуск цього строку. Тобто у кожному випадку суд з урахуванням конкретних обставин пропуску строку повинен оцінити доводи, що наведені на обґрунтування клопотання про його відновлення, та зробити мотивований висновок стосовно поважності чи неповажності причин пропуску строку.
Відповідно до статті 84 ГПК України рішення господарського суду складається з чотирьох частин: вступної, описової, мотивувальної та резолютивної. Тобто рішення місцевого господарського суду, як результат розгляду господарського спору по суті, може вважатися власне рішенням тільки в тому випадку, коли воно складається з перерахованих вище частин, розміщених у встановленому процесуальним законом порядку, та містить низку обов'язкових реквізитів, зокрема, повинно бути підписано суддею (судом) із зазначенням відповідної дати прийняття цього рішення.
За змістом статті 85 ГПК України прийняте рішення господарського суду оголошується суддею у засіданні після розгляду справи. Норми зазначеної статті надають судді (суду) право за згодою сторін оголосити рішення не в повному обсязі, а тільки вступну та резолютивну його частини з обов'язковим їх викладенням у письмовій формі. Наведене свідчить про те, що у випадках застосування положень статті 85 ГПК України відкладається не прийняття самого рішення, а лише складання його описової та мотивувальної частин як обов'язкових складових цього рішення.
Відповідно до положень статей 107 і 110 ГПК України сторони у справі мають право протягом одного місяця подати касаційну скаргу, а прокурор касаційне подання на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного суду. Крім того, процесуальний закон передбачає, що у випадку, коли в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, таке право виникає з дня підписання рішення, оформленого відповідно до вимог статті 84 ГПК України.
Виходячи з наведеного, виникає проблема в застосуванні положень статті 110 ГПК України. Судова практика свідчить про кілька способів обчислення місячного строку на касаційне оскарження рішення місцевого господарського суду чи постанови суду апеляційної інстанції: 1) з дня прийняття рішення або постанови; 2) з дня підписання рішення або постанови, оформлених відповідно до вимог статті 84 ГПК України; 3) з дня відправлення рішення чи постанови заінтересованій стороні; 4) з дня прогнозованого отримання рішення чи постанови поштовим зв'язком всіма сторонами у справі.
Відповідно до статей 87 і 105 ГПК України п'ятиденний термін розсилання рішень і постанов господарських судів учасникам процесу має вираховуватися з дати їх прийняття, тобто з дати оголошення повного тексту або вступної і резолютивної частин. Але зазначене положення процесуального закону є імперативним для вирахування строку оскарження судових рішень тільки в тому випадку, коли господарський суд відповідної інстанції дотримується вказаного терміну.
У тому разі, коли суд, оголосивши вступну та резолютивну частини рішення чи постанови, підписав його пізніше встановленого статтями 87 і 105 ГПК України строку і, відповідно, розіслав чи вручив його сторонам з порушенням цього строку, то при обчисленні процесуального строку на оскарження такого рішення або постанови слід враховувати наступні позиції: 1) заінтересована сторона не може оскаржити оголошені в судовому засіданні вступну і резолютивну частини рішення; 2) апеляційна або касаційна скарга може подаватися на рішення суду першої інстанції або постанову суду апеляційної інстанції, якими є їх повний текст, а не їх частини (стаття 84 і частина 2 статті 105 ГПК України); 3) заінтересованій стороні не може бути відомо коли саме суддя (суд) виготовив повний текст рішення або постанови та підписав його із зазначенням відповідної дати (частина друга статті 85 і частина 3 статті 105 ГПК України); 4) заінтересована сторона про наявність повного тексту рішення або постанови може дізнатися тільки після його одержання поштою або вручення під розписку.
Судовій практиці відомі випадки, коли Верховним Судом України скасовувалися ухвали Вищого господарського суду України, якими відмовлялося в задоволенні клопотання про відновлення пропущеного процесуального строку на апеляційне оскарження, саме з підстав невірного, на думку суду касаційної інстанції, тлумачення норм статті 110 ГПК України щодо визначення початку перебігу місячного строку на касаційне оскарження.
Так, Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу Вищого господарського суду України від 3 вересня 2003 року, вказав на те, що право касаційного оскарження стороною рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанови апеляційного суду передбачено статтями 22, 107 ГПК України. Необхідною умовою здійснення стороною цього права є її обізнаність зі змістом оскаржуваного судового рішення, що дає можливість стороні викласти свої вимоги та зазначити суть порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права, як це передбачено пунктом 4 частини 1 статті 111 ГПК України.
Заявляючи клопотання про відновлення пропущеного процесуального строку для подання касаційної скарги, позивач вказував, що постанова апеляційного господарського суду отримана ним тоді, коли строк подання касаційної скарги вже закінчився. На підтвердження цієї обставини відповідач подавав конверт, у якому надійшла постанова апеляційного суду. Але при розгляді цього клопотання Вищий господарський суд України зазначеного не врахував, доводів, наведених на обґрунтування клопотання, не перевірив та виніс ухвалу, яка не може визнаватися мотивованою, і фактично обмежив суб'єкта оскарження у здійсненні прав, передбачених пунктом 8 частини 3 статті 129 Конституції України [23].
Відомі випадки, коли Вищий господарський суд України в ухвалах про повернення касаційних скарг без розгляду зазначав, що початок строку та касаційне оскарження, передбаченого статтею 110 ГПК України, слід обчислювати з наступного дня після прогнозованого отримання всіма особами, які брали участь у процесі, рішення або постанови відповідного суду з урахуванням поштового перебігу кореспонденції. Інша позиція Вищого господарського суду України з цього ж питання - перебіг вказаного строку повинен починатися з дня направлення судом оформленого відповідно до вимог статті 84 ГПК України мотивованого тексту цього рішення або постанови [24]. Крім того, в деяких інших постановах Виший господарський суд України, зазначаючи про початок перебігу вказаного строку, пов'язує його з моментом отримання заінтересованою особою рішення суду чи з днем прийняття рішення місцевим господарським судом [25], а також бере до уваги те, що заінтересована сторона має право на звернення з апеляційною скаргою у найкоротший строк [26].
Зауважимо, що згідно із статтею 110 ГПК України обчислення строку подання касаційної скарги або внесення касаційного подання залежить від двох чинників: 1) дня прийняття рішення або постанови відповідним господарським судом; 2) дня підписання повного тексту рішення або постанови. З дня підписання повного тексту рішення або постанови, оформлених відповідно до вимог статей 84 і 105 ГПК України, зазначений строк обчислюється у разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини.
За змістом процесуального законодавства можливість скаржника ознайомитися з повним текстом рішення суду має впливати на початок перебігу строку оскарження судового рішення. Так, статтею 85 ГПК України передбачено, що рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку на оскарження, що має вираховуватися з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, юно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до статті 84 цього Кодексу. Зауважимо, що згідно із положеннями частини 3 статті 105 ГПК України постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття.
Конституційне положення про забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду (пункт 8 статті 129 Конституції України) в нормативному поєднанні зі змістом статей 85, 93, 94, 110 111 ГПК України дає підстави для висновку про те, що за загальним правилом перебіг строку оскарження рішення місцевого господарського суду або постанови суду апеляційної інстанції, зокрема, у випадку, коли в судовому засіданні оголошено їх повний текст, починається з наступного дня після прийняття судом відповідної інстанції рішення чи постанови.
Однак у випадку оголошення в судовому засіданні лише вступної та резолютивної частин рішення або постанови, перебіг строку оскарження зазначених судових рішень не може розпочатися раніше дня його підписання в порядку, передбаченому статтями 84, 85 ГПК України для судових рішень суду першої інстанції.
Оскільки на практиці виникають випадки, коли дані про дату підписання повного тексту судового рішення, всупереч вимог чинного процесуального законодавства, в матеріалах справи відсутні, як і відсутня відмітка суду про дату відправлення примірника рішення або постанови сторонам у справі, то доцільно враховувати докази, надані скаржником стосовно одержання ним рішення або постанови, більш як через місяць з моменту оголошення їх вступної і резолютивної частин, та направлення заінтересованою стороною касаційної скарги до закінчення місячного строку з дати одержання рішення місцевого суду або постанови апеляційної інстанції [27].
За наведених обставин, суд касаційної інстанції, вирішуючи питання про строк оскарження, не має законних підстав виходити лише з дати проголошення вступної та резолютивної частин рішення або постанови чи з дати, коли б скаржник орієнтовно одержав рішення або постанову за умови його своєчасного направлення судом та своєчасності поштово; доставки. Для виконання вимог процесуального закону щодо форми і змісту касаційної скарги, зокрема, пункту 4 частини першої статті 111 ГПК України, заінтересованій стороні необхідно ознайомитися не тільки і з вказаними частинами судового рішення, але й з описовою та мотивувальною частинами, виходячи з того, що скаржник з незалежних від нього обставин був позбавлений такої можливості судом відповідної інстанції до одержання повного тексту рішення або постанови.
За змістом пункту 6 роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 28.03.2002 року № 04-5/366 "Про деякі питання практики застосування розділу XII Господарського процесуального кодексу України", застосовуючи статтю 53 цього Кодексу, до поважних причин слід відносити, зокрема, отримання заявником судового рішення після закінчення процесуального строку на його оскарження. Така позиція Вищого господарського суду України є виваженою і з нею слід погодитись.
Зазначимо, що у випадку, коли скаржник або його представник були присутні під час оголошення вступної та резолютивної частин рішення або постанови в суді першої чи апеляційної інстанції, за умови того, що касаційної інстанцією не спростовано факту отримання скаржником рішення або постанови відповідного господарського суду та направлення касаційної скарги до закінчення місячного строку з дня отримання рішення або постанови, то наведені обставини не можуть давати суду законних підстав для висновку про пропуск строку на подання касаційної скарги без поважних причин [28].
При вирішенні питання про відновлення строку на оскарження суд також має звертати увагу не на дату оголошення рішення, не на дату, відповідно до якої рішення значиться відправленою із суду, а на дату, коли скаржник одержав рішення. Саме цей факт може свідчити про реальну можливість ознайомитися з його змістом та в повному обсязі реалізувати надане законом право на касаційне оскарження [29].
Відповідно до частини 3 статті 111-3 ГПК України після усунення обставин, зазначених у пунктах 1-4, 6 частини першої цієї статті, сторона у справі має право повторно подати касаційну скаргу в загальному порядку. Ця норма процесуального закону не уточнює строку на повторне подання касаційної скарги та не містить конкретної вказівки щодо загального порядку подання такої скарги, що викликає неоднозначність практики Вищого господарського суду України під час застосування положень зазначеного пункту.
Так, Верховним Судом України скасовано ухвалу Вищого господарського суду України від 28 липня 2004 року у справі за позовом ТОВ до державної податкової інспекції про визнання недійсними податкових повідомлень рішень. Ухвала мотивована недотриманням скаржником вимог пунктів 5, 6 частини 1 статті 111-3 ГПК України, зокрема тим, що із змісту касаційної скарги не вбачається, які саме порушення були допущені апеляційним господарським судом та в чому полягає неправильне застосування ним норм матеріального і процесуального права.
Скасовуючи зазначену ухвалу Верховний Суд України вказав на те, що повертаючи вперше подану відповідачем касаційну скаргу, Вищий господарський суд України послався на недотримання відповідачем положень пунктів 3, 6 частини 1 статті 111-3 ГПК України. Однак касаційну скаргу відповідачем мотивовано конкретними посилання на неправильність застосування норм податкового законодавства. Подана вдруге касаційна скарга Вищим господарським судом України також повернута без розгляду, але з підстав відсутності причин для відновлення строку на подання такої скарги. Однак повторне повернення касаційної скарги здійснено Вищим господарським судом України без урахування того, що пропуск строку стався внаслідок незаконного повернення відповідачу вперше поданої касаційної скарги у встановлений термін [30].
З наведеного вбачається, що встановлені законом строки вчинення процесуальних дій мають своїм завданням, зокрема, забезпечення ефективного захисту порушених прав. Тому пропуск строку внаслідок усунення стороною недоліків при поданні касаційної скарги, обумовлених неоднозначністю викладених у процесуальній нормі вимог, не може розглядатися як такий, що вчинений без поважних причин, а повернення вдруге поданої касаційної скарги без розгляду є незаконним.
Відповідно до пункту 6 частини першої статті 111-3 ГПК України касаційна скарга повертається без розгляду, якщо в ній не зазначено про порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Судова практика свідчить про те, що зазначена норма процесуального закону не завжди однаково застосовується господарським судом касаційної інстанції, оскільки Вищим господарським судом України в деяких випадках фактично не досаджуються питання, чи дійсно касаційна скарга не відповідає вимогам пункту 4 частини 1 статті 111 ГПК України.
Так, постановою Верховного Суду України від 28 вересня 2004 року скасовано ухвалу Вищого господарського суду України від 30 квітня 2004 року у справі за позовом товариства до державної податкової інспекції про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення з таких підстав. Вимоги до форми і змісту касаційної скарги визначено статтею 111 ГПК України. Зокрема, пунктом четвертим частини першої цієї статті встановлено, що касаційна скарга повинна містити вимоги особи, яка подала касаційну скаргу, із зазначенням суті порушення або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права. Повертаючи касаційну скаргу, Вищий господарський суд України послався на недотримання відповідачем вимог зазначеної норми.
Однак касаційну скаргу на постанову апеляційного господарського суду відповідач мотивував тим, що при ухваленні постанови судом апеляційної інстанцій були неправильно застосовані норми матеріального права, асаме: статті 2, 14, 15 Закону України "Про плату за землю" та статті 82 і 120 Земельного кодексу України. При цьому в касаційній скарзі зазначалося, в чому саме полягає суть неправильного застосування зазначених норм. За таких обставин посилання Вищого господарського суду України на невідповідність поданої відповідачем касаційної скарги вимогам процесуального закону спростовується змістом касаційної скарги, тому наведені в ній доводи за своєю суттю відповідають вимогам пункту четвертого частини першої статті 111 ГПК України, а повернення її у такий спосіб є незаконним [31].
Відомі випадки, коли Вищий господарський суд України повертав касаційні скарги, посилаючись на недотримання скаржником вимог пункту четвертого частини першої статті 111 ГПК України з мотивів незазначення суті порушень норм процесуального права. Так, Верховний Суд України, скасовуючи ухвалу Вищого господарського суду України від 10 березня 2004 року, зазначив, що коли касаційна скарга на постанову апеляційного господарського суду мотивована, зокрема, тим, що судом не дотримано вимоги статті 4 ГПК України, то посилання суду касаційної інстанції на невідповідність такої скарги вимогам процесуального закону за своєю суттю не відповідають вимогам пункту 4 частини 1 статті 111 ГПК України [32].
Аналіз судових рішень Вищого господарського суду України свідчить про єдність практики застосування зазначених положень пункту 7 статті 111-3 ГПК України. Разом з тим, зі змісту вказаної норми вбачається, що суд касаційної інстанції не вправі повертати скаргу без розгляду в тому випадку, якщо касаційне провадження у справі порушено.
Відповідно до частини 3 статті ПІ3 ГПК України Вищий господарський суд України переглядає у касаційному порядку судові рішення за правилами розгляду справ у господарському суді першої інстанції. Право сторони на відмову від позову, і відповідно від касаційної скарги встановлено статтею 22 ГПК України, згідно з частиною 6 якої господарський суд не приймає відмови від позову, якщо це суперечить законодавству або порушує чиї-не-будь права і охоронювані законом інтереси. У такому разі справа підлягає касаційному перегляду відповідно до вимог розділу XII-1 ГПК України [33].
Крім того, при застосуванні положень пункту 7 статті 111-3 ГПК України, приймаючи до уваги прохання особи про відмову від касаційної скарги та припинення провадження у справі до порушення касаційного провадження, необхідно враховувати, що така відмова не повинна суперечити вимогам законодавства та не порушувати права інших осіб [34].
При порушенні провадження у справі відповідно до статті 64 ГПК України та статті 11 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" господарський суд виносить відповідну ухвалу. За змістом статті 64 ГПК України оскарження такої ухвали не передбачено. Виходячи з цього, а також згідно з положеннями частини 1 статті 111-3 ГПК України про те, що ухвали місцевого або апеляційного господарського суду можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених ГПК України та Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", відмова у прийнятті таких касаційних скарг буде обґрунтованою. Така правова позиція Вищого господарського суду України, виходячи з положень, викладених у пункті 8 статті 129 Конституції України щодо забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом, є прийнятною і підтверджена відповідними роз'ясненнями Верховного Суду України № 1/3.2 від 17 січня 2005 р. та Вищого господарського суду України № 01-8/157 від 31 січня 2005 р.
За змістом статті 107 ГПК України сторони у справі мають право подати касаційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, та постанову апеляційного суду. З наведеного вбачається, що сторона, яка не погоджується з рішенням суду першої інстанції, і з тих чи інших причин не могла або не мала бажання оскаржувати зазначене рішення в апеляційному порядку вправі оскаржити його в касаційному порядку за умови набрання ним законної сили, тобто після закінчення встановленого статтею 93 ГПК України десятиденного строку на подання апеляційної скарги, а в разі оголошення в судовому засіданні вступної та резолютивної частин рішення - з дня підписання рішення, оформленого відповідно до вимог статті 84 ГПК України.
Судова практика Вищого господарського суду України у вирішенні цього питання в основному є однозначною. Однак мають місце випадки, коли положення статті 107 ГПК України тлумачаться по-різному.
Так, відмовляючи Підприємству у прийнятті касаційної скарги, Вищий господарський суд України виходив із того, що рішення місцевого господарського суду, яке набрало законної сили, може бути оскаржено у касаційному порядку за умови, що це рішення було переглянуто судом апеляційної інстанції і ним прийнято постанову за результатами такого перегляду. Проте з таким висновком погодитись не можна, оскільки він не ґрунтується на вимогах закону. За змістом статті 107 ГПК України право сторони на касаційне оскарження рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, не ставиться в залежність від того, чи реалізувала сторона право на апеляційне оскарження цього ж рішення, доки юно не набрало законної сили, згідно із статтею 91 ГПК України.
Помилковість висновку Вищого господарського суду України підтверджується і системним аналізом положень ГПК України. Так, статтею 111-14 цього Кодексу передбачено, що сторони у справі мають право оскаржити у касаційному порядку постанову Вищого господарського суду України, прийняту за наслідками перегляду рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанови апеляційного господарського суду. Отже, за правилами вказаної статті предметом касаційного оскарження можуть бути, зокрема, постанови суду касаційної інстанції, прийняті за наслідками розгляду касаційних скарг на рішення місцевого господарського суду, що набрали законної сили [35].
Інша правова позиція Вищого господарського суду України у вирішенні цього питання була приведена у відповідність з вимогами чинного господарського процесуального законодавства шляхом скасування ухвали цього суду від 22 грудня 2003 року. Верховний Суд України у постанові зазначив, що рішення суду першої інстанції може бути оскаржене в касаційному порядку не лише в сукупності з постановою апеляційного господарського суду, а й бути предметом самостійного касаційного перегляду [36].
Така ж позиція Верховного Суду України відображена і в постанові від 2 березня 2004 року, якою скасовано ухвалу Вищого господарського суду України від 14 листопада 2003 року про повернення касаційної скарги Підприємства без розгляду з тих підстав, що висновок суду касаційної інстанції про те, що рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, може бути оскаржене в касаційному порядку тільки за умови його перегляду в апеляційному порядку[37].
Виникають питання щодо повернення касаційних скарг без розгляду з тих підстав, коли, на думку суду касаційної інстанції, скаргу подано особою, яка не була ні стороною, ні третьою особою у справі. У такій ситуації суд повинен з'ясувати, чи були порушені права скаржника або охоронювані законом інтереси, та яким чином вони були порушені в разі прийняття тих чи інших судових рішень. Так, ухвалою Вищого господарського суду України від 16 вересня 2003 року у справі за позовом Компанії до Товариства про зобов'язання провести ліквідаційну процедуру була повернута касаційна скарга Товариства на постанову апеляційного господарського суду з посиланням на те, що особа, яка подала скаргу, не є стороною у справі і не зазначено, яким чином оскаржена постанова стосується прав та обов'язків скаржника. Верховний Суд України, скасовуючи зазначену ухвалу, в постанові вказав, що у касаційній скарзі скаржником чітко зазначено, яким чином оскаржувана постанова порушує його права, та вказано на те, що ця особа дійсно була стороною у справі [38].
Частиною другою статті 1 Закону України "Про судоустрій України" передбачено, що судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення, зокрема, господарського судочинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, систему яких відповідно до статті 18 Закону складають: місцеві суди, апеляційні суди, Апеляційний суд України, вищі спеціалізовані суди та Верховний Суд України. Відповідно до статті 1 ГПК України право звертатися до господарського суду згідно із встановленими правилами підвідомчості господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів мають підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.
За змістом частини другої статті 1 ГПК України до господарського суду мають право звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, у випадках, передбачених чинним законодавством. Згідно із статтею 24 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) місцевим судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із цивільних та інших правовідносин, якщо хоча б однією із сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли вирішення таких спорів віднесено до відання інших органів.
Відповідно до статті 26 ЦПК України при об'єднанні кількох зв'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші господарському суду, всі вимоги підлягають розгляду суду. Чинні законодавчі акти України, які б зобов'язували господарські суди в порядку господарського судочинства вирішувати справи за участю громадян (фізичних осіб, що не є суб'єктами підприємницької діяльності) у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном відсутні. Тому у Вищого господарського суду України як господарського суду касаційної інстанції на даний час немає законних підстав щодо вирішення касаційних скарг, поданих у порядку касаційного провадження фізичними особами.
Так, постановою Вищого господарського суду України від 27 червня 2002 року задоволено касаційну скаргу В. та К. за позовом Товариства до Підприємства про визнання недійсними патентів на промислові зразки. Ухвалою господарського суду м. Києва від 19 лютого 2002 року провадження у справі припинено за непідвідомчістю спору господарському суду. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 3 квітня 2002 року вказану ухвалу суду скасовано, а справу передано господарському суду для розгляду по суті. Вищий господарський суд України, скасовуючи постанову суду апеляційної інстанції, вказав, що відповідно до статті 1 ГПК України у випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, у випадках, передбачених чинним законодавством. За змістом глави 2 Цивільного кодексу УРСР особами визнаються громадяни і юридичні особи. Тобто громадянам надається право звернення з касаційними скаргами на рішення (постанови) господарських судів, якщо господарський суд прийняв рішення (постанову), що стосується їх прав та обов'язків.
У цій справі авторами промислових зразків, на які видані спірні патенти, є громадяни В. і К. Відповідно до положень статей 7 і 8 Закону України "Про охорону прав на промислові зразки" автору промислового зразка належить право авторства, яке є невідчужуваним особистим правом і охороняється безстроково. Право на одержання патенту має автор або його спадкоємець, або роботодавець, якщо промисловий зразок створено у зв'язку з виконанням службових обов'язків. У даному випадку спір безпосередньо стосується особистого невідчужуваного, охоронюваного законом права авторства на промислові патенти, тому суд касаційної інстанції обґрунтовано припинив провадження у справі за непідвідомчістю спору [39].
Судовій практиці відомі випадки, коли сторонами у справі - позивачем і відповідачем подається одна спільна касаційна скарга на рішення місцевого господарського суду, що набрало законної сили, чи постанову апеляційного суду. У такому разі необхідно виходити з того, що згідно із статтею 107 ГПК України сторони у справі (позивач або відповідач) мають право подати касаційну скаргу, а прокурор касаційне подання. З наведеного вбачається, що постанова або рішення може бути переглянута на вимогу двох суб'єктів: або за скаргою сторони, яка не погоджується з рішенням чи постановою, або за касаційним поданням прокурора. Тому спільне подання однієї касаційної скарги кількома сторонами нормами чинного ГПК України не передбачено. Крім того, виходячи з вимог статті 23 ГПК України, за якою кожен з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони в судовому процесі виступає самостійно, не передбачена можливість подання касаційної скарги однією стороною від імені та за дорученням іншої сторони.
Відомі також випадки, коли касаційна скарга подається на судове рішення (постанову) із зазначенням дати його прийняття, яка не відповідає даті згідно з матеріалами справи. Так, Верховний Суд України, відмовляючи у порушенні касаційного провадження з перегляду ухвали Вищого господарського суду України, вказав що дана ухвала, на яку подано касаційну скаргу, у справі відсутня. Вищим господарським судом України виносилася ухвала від 22 червня 2004 року, але ця ухвала не оскаржена. У даному випадку підстави для порушення касаційного провадження відсутні[40].
Виникають питання що оскарження в касаційному порядку судового рішення, яке не набрало законної сили. Так, ухвалою Вищого господарського суду України від 25 травня 2002 року повернуто без розгляду касаційну скаргу Товариства на ухвалу місцевого господарського суду на підставі статей 107, 108, 111-13 ГПК України у зв'язку з тим, що зазначена ухвала не набрала законної сили, оскільки позивач оскаржив її також в апеляційному порядку. Ухвалою апеляційного господарського суду йому було відновлено строк на подання апеляційної скарги, її прийнято до провадження і призначено до розгляду. Виходячи зі змісту статей 107, 111-13 ГПК України, відповідно до яких у касаційному порядку можливо оскаржити лише рішення (ухвалу) місцевого господарського суду, що набрало законної сили, така позиція Вищого господарського суду України є законною та обґрунтованою [41].
Судовій практиці відомі випадки, коли під час винесення постанови суди апеляційної інстанції допускали описку в даті її прийняття, а Вищий господарський суд України не звертав на це належної уваги, повертаючи касаційну скаргу без розгляду. Так, Верховний Суд України, скасовуючи ухвали Вищого господарського суду України від 13 березня 2003 року та від 7 липня 2003 року, вказав, що постанова апеляційного господарського суду у даній справі прийнята 10.12.2002 року і з цього ж дня вона набрала законної сили. Касаційну скаргу на вказану постанову було вперше подано 4 січня 2003 року, тобто вчасно. У зв'язку з цим Вищий господарський суд України незаконно повернув касаційну скаргу, вказавши в ухвалі від 13.03.2003 року про те, що касаційну скаргу подано з пропуском встановленого процесуального строку. Вказана помилка суду касаційної інстанції обумовлена, зокрема, тим, що у вступній частині постанови апеляційного суду була допущена описка - зазначена дата її прийняття "10 листопада 2002 року" замість "10 грудня 2002 року". Зважаючи на те, що ця описка виправлена ухвалою апеляційного господарського суду від 22.01.2003 року, про що зазначалося у касаційній скарзі при повторному її поданні, Вищий господарський суд України повернув касаційну скаргу з надуманих мотивів [42].
У разі надходження до господарського суду касаційної інстанції касаційної скарги, в якій перед цим судом ставиться питання про скасування винесеної ним ухвали, то в такому разі необхідно виходити з того, що за змістом розділу XII-1 ГПК України не передбачено процедури перегляду власних рішень Вищим господарським судом України у касаційному порядку. Переглядати власне рішення суд касаційної інстанції має право тільки за ново-виявленими обставинами в порядку, передбаченому розділом XIII ГПК України.
Судовій практиці відомі також випадки, коли Вищим господарським судом України порушувалися вимоги частини першої статті 111-21 ГПК України. Відповідно до частини 1 статті 111-21 ГПК України вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду України, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи та для Вищого господарського суду України під час розгляду матеріалів касаційної скарги. Тобто в разі порушення вимог зазначеної статті Вищим господарським судом України, що є наслідком невиконання ним вказівок, які містяться у постанові Верховного Суду України, ухвала Вищого господарського суду України підлягає скасуванню як незаконна, а справа направленню на розгляд до цього суду [43].
Така правова позиція Верховного Суду України ґрунтується не тільки на нормах ГПК України, але й повністю відповідає положенням частини третьої статті 18 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року та частини другої статті 125 Конституції України, згідно з якими Верховний Суд України визначено найвищим органом у системі судів загальної юрисдикції.