Цілком очевидно, що будь-який кредитор прагне бути впевненим у належному виконанні зобов'язання боржником чи, принаймні, у повному задоволенні своїх інтересів у разі його невиконання. Проте оскільки жодне зобов'язання саме по собі ще не є запорукою виконання боржником необхідних дій на користь кредитора, то для запобігання (чи, хоча б, зменшення розміру) негативних наслідків, які можуть настати для кредитора у випадку невиконання боржником свого обов'язку, використовуються, зазвичай, спеціальні заходи забезпечувального характеру. Одним із таких способів забезпечення зобов'язання є застава — нею може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо.
Суть застави як способу забезпечення виконання зобов'язання відповідно до змісту ст. 572 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) та ст. 1 Закону України "Про заставу" полягає у тому, що кредитор (заставодержатель) вправі в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Таким чином, застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання і самостійно існувати не може — заставні відносини продовжуються лише стільки, скільки існує основне зобов'язання ( у п. 1 ч. 1 ст. 593 ЦКУ однією з підстав припинення права застави прямо вказано на припинення зобов'язання, забезпеченого нею).
Предметом застави може бути майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), яке відповідно до українського законодавства заставодавець може відчужувати та на яке може бути звернуто стягнення. У випадках, передбачених договором, предметом застави може бути також майно, яке стане власністю заставодавця після укладення договору застави, в тому числі продукція, плоди та інші прибутки (майбутній урожай, приплід худоби тощо). Цілком можливо віддати у заставу й майно, яке перебуває у спільній сумісній власності, але для цього необхідна наявність згоди всіх співвласників. Майно ж, яке перебуває у спільній частковій власності (частки, паї), може бути самостійним предметом застави лише за умови виділення його в натурі (ст. 6 Закону України "Про заставу"). Щодо застави вимог, то предметом застави може бути лише відчужувана вимога. До невідчужуваних, невіддільних від особи вимог, які з цих причин не можуть бути предметом застави, належать, наприклад, вимоги потерпілого від каліцтва до особи, яка спричинила каліцтво, про відшкодування шкоди; вимоги, що виникають із спадкових прав; право на отримання пенсії чи заробітної плати, аліментів тощо.
Також необхідно враховувати, що на заставу деяких предметів законодавством встановлено заборону. Так, за жодних обставин згідно зі змістом ст. 576 ЦКУ та ст. 4 Закону України "Про заставу" не можуть бути предметом застави національні, культурні та історичні цінності, що перебувають у державній власності й занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини. Також предметом застави не може бути майно громадян, на яке не можна звернути стягнення за виконавчими документами (перелік видів такого майна міститься у Додатку до Закону України "Про виконавче провадження"), — наприклад, інструменти, необхідні для особистих професійних занять (швейні, музичні та інші).
Як правило, предмет застави залишається у заставодавця, проте у законі чи договорі може бути встановлено й інше (тобто сторони можуть домовитися, де знаходитиметься предмет застави під час дії договору). Заміна ж предмета застави, зазвичай, може здійснюватися тільки за згодою заставодержателя (ст. 579 ЦКУ, ст. 7 Закону України "Про заставу"). Дозвіл заставодержателя на це не потрібен лише у тому випадку, якщо в договорі застави або в законі було передбачено можливість заміни предмета застави без згоди заставодержателя.
Договір застави завжди має бути укладений у письмовій формі, яка може бути простою та нотаріальною. Так, за правилами ст. 577 ЦКУ, коли предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом (наприклад, коли предметом договору застави є космічні об'єкти — ч. 2 ст. 13 Закону України "Про заставу"), договір застави підлягає нотаріальному посвідченню. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцем розташування цього майна або за місцезнаходженням однієї зі сторін правочину, а договору застави космічних об'єктів — за місцем їх реєстрації (процедура нотаріального посвідчення таких договорів передбачена у положеннях Закону України "Про нотаріат" та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 р. № 20/5). Також сторони здійснюють нотаріальне посвідчення застави і тоді, коли це не є обов'язковим відповідно до законодавства України, але на цьому наполягає один із контрагентів.
Крім того, згідно з ч. 2 ст. 577 ЦКУ застава нерухомого майна підлягає і державній реєстрації у випадках і порядку, передбачених законом. Застава ж рухомого майна може бути зареєстрована на підставі заяви заставодержателя або заставодавця з внесенням запису до Державного реєстру застав рухомого майна (ч. 3 ст. 577 ЦКУ). Нагадаємо, що реєстрація рухомого майна здійснюється відповідно до вимог Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" і, як свідчить практика, повністю себе виправдовує — адже у разі, якщо на отримання задоволення із заставленого майна претендує більше ніж одна особа, заставодержатель може закріпити за собою переважне право на звернення стягнення на предмет застави, оскільки зареєстроване обтяження має вищий пріоритет над незареєстрованими обтяженнями (пріоритет зареєстрованих обтяжень визначається залежно від черговості їх реєстрації). Моментом реєстрації застави є дата та час внесення відповідного запису до Державного реєстру обтяжень рухомого майна.
Незалежно від форми укладення договору застави (простої письмової чи нотаріальної) у ньому має бути вказано (звісно, окрім найменування та місцезнаходження сторін) суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір та строк виконання забезпеченого заставою зобов'язання, а також опис предмета застави (у разі, коли предметом застави є окремий об'єкт, його опис має бути здійснений за індивідуальними ознаками, а якщо предметом застави є сукупність об'єктів, їх опис може бути поданий і у загальній формі шляхом вказівки на вид заставленого майна). Також у договорі застави можуть міститися й інші умови, щодо яких за заявою однієї зі сторін має бути досягнуто згоди.
Необхідно пам'ятати про те, що оскільки, як вже було зазначено, застава не може існувати без основного зобов'язання, на нього неодмінно слід послатися безпосередньо в договорі застави.
І заставодавцем, і заставодержателем відповідно до ч. 1 ст. 11 Закону України "Про заставу" можуть бути як фізичні, так і юридичні особи, а також держава. Але заставодержателем може виступати лише кредитор за забезпеченим заставою основним зобов'язанням (тобто право застави не може передаватися третім особам). А от заставодавцем може бути як сам боржник, так і третя особа (майновий поручитель) — головне, що він повинен бути або власником речі чи майнових прав, або тим, кому передали майнове право чи річ із правом їх застави (ст. 583 ЦКУ).
З моменту укладення договору застави між його сторонами виникає ряд взаємних прав та обов'язків, які можна поділити на такі, що є загальними для всіх видів застави (зокрема, іпотеки — застави нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи, закладу — застави рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом у володіння третій особі, тощо), та такі, що залежать від виду застави. Щодо загальних для усіх видів застави прав та обов'язків, то перш за все слід звернути увагу на право користування та розпорядження предметом застави. Зрозуміло, що користувачем заставленого майна може бути як заставодавець, так і заставодержатель — залежно від того, у кого перебуває предмет застави. Якщо він залишається у заставодавця, то він згідно зі змістом ст. 586 ЦКУ вправі (якщо тільки інше не передбачено договором) користуватися майном відповідно до його призначення (у тому числі здобувати з нього плоди та доходи), а також (але лише за згодою заставодержателя) відчужувати заставлене майно, передавати його в користування іншій особі або ж іншим чином розпоряджатися предметом застави (знову ж таки, за умови, що інше не встановлено договором). Крім того, заставодавець має невідчужуване право заповідати заставлене майно. Це право заставодавця не може бути обмежене жодним правочином (у разі вчинення правочину, предметом якого стане обмеження права заставодавця заповідати заставлене майно, він відповідно до ч. 3 ст. 586 ЦКУ вважатиметься нікчемним).
У випадку ж, коли заставлене майно під час дії договору застави перебуває у заставодержателя, наявність чи відсутність в останнього права на користування предметом застави залежить від домовленості сторін. Проте на практиці право користування заставодержателя заставленим майном переважно є винятком із правила — навіть у разі передачі предмета застави у володіння заставодержателя, він може ним користуватися лише за умови спеціальної вказівки на це у договорі застави. У випадку, коли заставодержатель все ж таки користується заставленим майном, хоча і не має такого права відповідно до умов договору застави, він буде змушений (зважаючи на те, що таке користування є неправомірним) відшкодувати заставодавцеві усі збитки, завдані таким користуванням (у тому числі й ті, що завдані внаслідок звичайного зносу предмета застави під час його використання), а також повернути йому всі отримані майнові вигоди від використання заставленого майна — адже за таких обставин має місце безпідставне збагачення заставодержателя за рахунок заставодавця (захист майнових інтересів останнього здійснюється за допомогою позадоговірних зобов'язань, що виникають внаслідок безпідставного набуття чи збереження майна та регулюються главою 83 ЦКУ).
Незалежно від того, у. володінні якої зі сторін договору застави перебуває заставлене майно, вона зобов'язана відповідно до вимог ч. 1 ст. 587 ЦКУ вживати усіх заходів, необхідних для збереження предмета застави, утримувати заставлене майно належним чином та негайно повідомляти другу сторону договору застави про виникнення загрози знищення або пошкодження заставленого майна. Звісно, наведений перелік обов'язків володільця предмета застави не є вичерпним — сторони договору можуть домовитися і про інші обов'язки особи, яка володіє предметом застави. Крім того, вони вправі шляхом закріплення відповідних вказівок у договорі покласти окремі обов'язки, пов'язані з володінням предмета застави, на ту сторону договору, яка не є фактичним володільцем заставленого майна.
Зрозуміло, що навіть при вжитті усіх необхідних заходів для збереження заставленого майна його (як і будь-які речі) не можна повністю убезпечити від випадкового знищення чи пошкодження. Цей ризик за правилом, встановленим у ст. 580 ЦКУ, несе власник предмета застави (якщо інше не передбачено договором або законом). Так, у разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави. Ті ж самі дії заставодавець, який володіє предметом застави, повинен вчинити у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини — у супротивному випадку заставодержатель буде вправі вимагати від заставодавця дострокового виконання забезпеченого заставою зобов'язання на підставі п. З ч. 1 ст. 592 ЦКУ. А от якщо втрата, псування, пошкодження чи знищення предмета застави станеться з вини заставодержателя, який володіє заставленим майном, він буде вимушений відшкодувати заставодавцеві завдані йому збитки. При цьому варто звернути увагу, що за таких обставин заставодержатель відповідатиме за втрату предмета застави у розмірі його дійсної вартості (а вона, зазвичай, вище заставної). У разі ж пошкодження заставленого майна з вини заставодержателя, що ним володіє, він нестиме відповідальність за це у розмірі суми, на яку внаслідок цього пошкодження знизилася вартість предмета застави.
Основним правом заставодержателя є право на отримання задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами заставодавця шляхом звернення стягнення на предмет застави. Підставою для набуття заставодержателем вказаного права є відповідно до змісту ст. 590 Цивільного кодексу України (далі — ЦКУ) та ст. 20 Закону України "Про заставу" невиконання у встановлений строк (термін) зобов'язання, забезпеченого заставою (якщо інше не передбачено законом чи договором), або ж ліквідація юридичної особи-заставодавця (незалежно від настання строку виконання забезпеченого заставою зобов'язання). До речі, навіть якщо зобов'язання боржником частково виконано, право звернення стягнення на предмет застави зберігається за заставодержателем у первісному обсязі.
Слід звернути увагу, що за рахунок предмета застави заставодержатель вправі повністю задовольнити свою вимогу, визначену на момент її фактичного задоволення, — тобто отримати не лише, наприклад, суму вартості товару, яку мав сплатити йому за основним зобов'язанням заставодавець, а й проценти, неустойку, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна (вони можуть бути пов'язані із зберіганням, страхуванням предмета застави тощо), а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги (знову ж таки, якщо інше не встановлено договором).
Якщо предметом застави є дві або більше речей чи майнових прав, стягнення може бути звернене на всі ці речі (права) або ж на будь-яку з речей (прав) за вибором заставодержателя. У випадку, коли заставодержатель зверне стягнення на одну річ чи майнове право, але його вимогу не буде задоволено в повному обсязі, він зберігає право застави на інші речі (права), що є предметом застави. Звісно, іноді й сума, отримана від продажу усього заставленого майна, може виявитися недостатньою для покриття вимог заставодержателя — за таких обставин він має право отримати задоволення з вартості іншого майна боржника, але вже не переважно перед іншими кредиторами останнього, а у порядку черги. У разі ж, якщо після задоволення вимог кредитора залишається певна сума, вона повертається власнику заставленого майна.
Згідно з ч. 1 ст. 590 ЦКУ звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Тобто існує три види підстав, використовуючи які заставодержатель може задовольнити свої вимоги шляхом звернення стягнення на заставлене майно, — рішення суду, договір, закон. Таким чином, по-перше, у законі в окремих випадках можуть бути передбачені й будь-які позасудові способи стягнення, а по-друге — заставодавець та заставодержатель можуть домовитися про них під час укладення договору застави, щоб не ускладнювати процедуру отримання задоволення із заставленого майна.
Проте, якщо при використанні таких підстав звернення стягнення на заставлене майно як рішення суду та способів, передбачених у договорі застави, ускладнень практично не існує, то при застосуванні позасудового порядку звернення стягнення на предмет застави внаслідок вказівки на можливість його використання у законі іноді трапляються непорозуміння.. Так, у ч. 6 ст. 20 Закону "Про заставу" передбачено серед інших і такий спосіб звернення стягнення на заставлене майно, як виконавчий напис нотаріуса. Це положення цілком узгоджується з ч. 2 ст. 87 Закону України "Про нотаріат", де передбачено можливість безспірного звернення стягнення заборгованості на підставі виконавчих написів за документами, які містяться у відповідному Переліку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999р. № 1172 (згідно з цим Переліком до документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, належать і нотаріально посвідчені угоди, що передбачають право звернення стягнення на заставлене майно).
Нібито усе зрозуміло: маєш оригінал нотаріально посвідченого договору застави, документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника і встановлюють прострочення виконання зобов'язання, та отримуєш виконавчий напис нотаріуса, за яким і проводиться стягнення (щоправда, необхідно пам'ятати, що у відносинах між юридичними особами з дня виникнення права вимоги має минути не більше одного року). І дійсно, у разі, коли предметом застави є нерухоме майно, усе так і буде — згідно зі змістом ст. 33 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на предмет іпотеки (нерухоме майно, що залишається у володінні й користуванні іпотекодавця і за рахунок якого іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог переважно перед іншими кредиторами цього боржника) може здійснюватися, зокрема, на підставі виконавчого напису нотаріуса. А от у разі, коли предметом застави є рухоме майно, можуть виникнути певні труднощі. Справа у тому, що порядок звернення стягнення на рухоме майно, яке є предметом застави, врегульовується положеннями Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", у ст. 24 якого зазначено, що звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду або ж у позасудовому порядку згідно із цим Законом. Вичерпний перелік позасудових способів звернення стягнення на рухоме майно, що є предметом забезпечувального обтяження, міститься у ст. 26 вказаного Закону, де, на відміну від Закону "Про заставу", відсутній такий спосіб реалізації права застави, як виконавчий напис нотаріуса, а також можливість визначення сторонами, на їх розсуд іншого, не передбаченого Законом позасудового способу звернення стягнення на заставлене майно.
На підставі викладеного можна дійти висновку, що сукупність згаданих норм Закону "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" певним чином суперечить положенням ст. 590 ЦКУ (оскільки у цій статті побічно передбачено можливість застосування будь-якого позасудового порядку звернення стягнення на предмет застави за домовленістю сторін договору) та ч. 6 ст. 20 Закону "Про заставу" (де виконавчий напис нотаріуса прямо зазначається як підстава для звернення стягнення на заставлене майно). Звісно, зважаючи на те, що Закон "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" регулює лише обтяження рухомого майна, його порівняно з ЦКУ та Законом "Про заставу" можна вважати спеціальним законодавчим актом, а тому його норми мають пріоритет у застосуванні. Проте статті 24 та 26 Закону "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" за своїм змістом не відповідають і загальним нормам цього ж Закону — адже у його ст. 2 міститься визначення, згідно з яким зверненням стягнення на предмет обтяження є вжиття обтяжувачем передбачених законом заходів щодо предмета обтяження для задоволення своїх прав чи вимог, які випливають із змісту обтяження. Тобто у ст. 2 згаданого Закону прямо вказано, що заходи щодо предмета обтяження можуть бути передбачені й іншими законами, а не лише ним самим. Крім того, погодьтеся, дещо нелогічною виглядає така ситуація, коли на предмет застави, якщо ним є нерухоме майно, може бути звернено стягнення на підставі виконавчого напису нотаріуса, а якщо рухоме — ні.
З огляду на викладене, зрозуміло, що відповідні положення Закону "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" потребують вдосконалення чи принаймні офіційного роз'яснення. Поки що ж будемо чекати на перші судові справи, пов'язані із застосуванням відповідних законодавчих норм.
Як вже було зазначено, у випадку, коли забезпечене заставою зобов'язання не виконано, предмет застави продається і з його вартості погашається це зобов'язання. Отже, задоволення вимог заставодержателя відбувається, за рахунок грошових коштів, отриманих від реалізації заставленого майна, після здійснення із цих грошових коштів утримання витрат на проведення виконавчих дій.
Відповідно до змісту ст. 591 ЦКУ та ст. 21 Закону "Про заставу" реалізація предмета застави, на який звернено стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів або іншими способами, передбаченими договором або законом. Зважаючи на те, що процедура реалізації майна за допомогою публічних торгів є досить-таки тривалою і складною (питання проведення аукціонів з реалізації заставленого майна врегульовано Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1997р. № 1448), сторонам договору застави все ж таки варто скористатися наданим їм правом і передбачити в договорі інший спосіб реалізації предмета застави (наприклад, шляхом звичайного продажу). Не можна цього зробити лише щодо майна державних підприємств та акціонерних товариств, утворених у процесі корпоратизації, всі акції яких перебувають у державній власності, — таке майно реалізується винятково з аукціонів (публічних торгів).
Початкова ціна предмета застави для його продажу з публічних торгів визначається в порядку, встановленому законом або договором, або рішенням суду (якщо при укладенні договору була проведена оцінка предмета застави, то початкова ціна заставленого майна визначається, зазвичай, саме на її підставі). Реалізація майна на аукціоні здійснюється за наявності не менше двох покупців, а початком аукціону вважається момент оголошення початкової ціни реалізації. Кожна наступна ціна, запропонована покупцями на аукціоні, повинна перевищувати попередню не менш як на десять відсотків. Якщо протягом трьох хвилин після оголошення останньої ціни не буде запропоновано вищої ціни, ведучий оголошує про придбання майна особою, яка запропонувала найвищу ціну. Ця особа вважається переможцем конкурсу і зобов'язана протягом десяти днів сплатити повну суму за придбане майно.
На практиці іноді трапляються випадки, коли публічні торги оголошуються такими, що не відбулися (у разі відсутності покупців чи наявності лише одного покупця або ж несплати переможцем у відповідний строк необхідної суми) — за таких обставин предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною. Якщо ж хоча б одна зі сторін договору застави відмовляється від такого варіанту, призначається повторний аукціон (але не раніше, ніж через місяць після проведення першого). На повторному аукціоні початкова вартість майна за згодою заставодержателя може бути зменшена, але не більше, ніж на тридцять відсотків. Якщо ж аукціон не відбудеться двічі, виконавчі документи у п'ятиденний термін повертаються заставодержателю.
У разі, коли предметом застави є майнові права, реалізація предмета застави згідно зі ст. 23 Закону "Про заставу" провадиться шляхом уступки заставодавцем заставодержателю вимоги, що випливає із заставленого права. Заставодержатель набуває право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права в момент виникнення в нього права звернення стягнення на предмет застави.
Оскільки застава є акцесорним зобов'язанням, що забезпечує основне зобов'язання, то виконання останнього (або припинення його іншим чином) веде до автоматичного припинення і права застави — адже застава завжди встановлюється з метою забезпечити певну вимогу. Причому, якщо заставлене майно перебувало під час дії договору застави у заставодержателя, він відповідно до вимог ч. 3 ст. 593 ЦКУ повинен негайно після виконання основного зобов'язання та пов'язаних з його погашенням вимог повернути предмет застави заставодавцеві.
Зрозуміло, що виконання основного зобов'язання є найбільш природним та бажаним для більшості учасників цивільних правовідносин способом припинення права застави (адже зобов'язання врешті-решт і створюються для того, щоб згодом бути виконаними), проте не єдиним - у ч. 1 ст. 593 ЦКУ міститься ще низка спеціальних підстав припинення заставного зобов'язання. Так, право застави окрім випадків припинення зобов'язання, забезпеченого заставою, припиняється і у разі:
· втрати предмета застави, якщо заставодавець його не замінив — у такому випадку заставодержатель (звісно, лише у разі, якщо він не відповідає за втрату заставленого майна) згідно з п. З ч. 1 ст. 592 ЦКУ вправі вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою;
· реалізації предмета застави (зрозуміло, що вона має бути здійснена з дотриманням вимог усіх нормативно-правових актів, що врегульовують її процедуру та відповідних умов договору застави);
· набуття заставодержателем права власності на предмет застави (наприклад, у випадку визнання публічних торгів такими, що не відбулися).
Але наведений перелік підстав припинення права застави не є вичерпним. Так, у ст. 28 Закону "Про заставу" передбачено ще таку підставу припинення заставного зобов'язання як закінчення терміну дії права, що складає предмет застави. До того ж, згаданим Законом конкретизована належна поведінка заставодавця у разі відмови заставодержателя прийняти виконання заставодавцем грошової вимоги — за таких обставин відповідно до ст. 29 Закону заставодавець має внести грошову суму, яка відповідає його зобов'язанню, у депозит державної нотаріальної контори або приватного нотаріуса і якщо внесена в депозит сума повністю покриває борг, застава припиняється.
Підсумовуючи викладене, можна дійти висновку, що застава як спосіб забезпечення зобов'язання безперечно має істотні переваги перед неустойкою, завдатком чи порукою — адже укладення договору застави забезпечує наявність та збереження майна на той момент, коли заставодавець буде розраховуватись із заста-водержателем (причому реальна вартість заставленого майна буде зростати пропорційно до рівня інфляції), та надає заставодержателю можливість задовольнити свої вимоги у разі невиконання основного зобов'язання за рахунок предмета застави переважно перед іншими кредиторами його боржника. Крім того, реальна небезпека втратити майно в натурі є потужним стимулом для боржника виконати свої зобов'язання належним чином і у визначений строк. Зважаючи на це, застава є нині найнадійнішим та привабливішим для кредиторів способом забезпечення виконання зобов'язань.