Проведення земельної реформи взагалі та приватизація значної частини земельного фонду зумовили розширення обсягів прав суб'єктів земельних відносин, виникнення у них цілого спектра нових інтересів у сфері землекористування.
Згідно зі ст. 91 та ст. 96 Земельного кодексу України (далі — ЗКУ) одним із обов'язків власників та користувачів земельних ділянок є дотримання правил добросусідства та обмежень, пов'язаних зі встановленням земельних сервітутів та охоронних зон. Права та обов'язки щодо добросусідства закріплені правовими нормами, що вміщені у Земельному кодексі України (ЗКУ), Законі України «Про землеустрій» та в деяких інших нормативно-правових актах.
Як відомо, земельне законодавство надає власникам та користувачам земельних ділянок свободу вибору способів та видів їх використання в межах встановленого відповідним органом влади цільового призначення цих ділянок. Однак обраний власником чи користувачем земельної ділянки відповідно до чинного законодавства спосіб використання землі може по-різному впливати на осіб, які використовують сусідні (суміжні) земельні ділянки.
Трапляються випадки, коли останні зазнають негативного впливу від діяльності (або бездіяльності), яку правомірно здійснює (або утримується від здійснення) власник чи користувач сусідньої ділянки. Йдеться про вчинення певного фізичного впливу на ці ділянки. Одні з таких способів використання земельних ділянок можуть завдати мінімального впливу, який не відбивається негативно на сусідніх ділянках, інші ж можуть істотно негативно впливати на здоров'я людей, тварин, на природні ресурси сусідніх земельних ділянок.
Основне положення права добросусідства, визначене ст.ЮЗ ЗКУ, полягає в тому, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані обирати такі з можливих способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей. При цьому ЗКУ не містить переліку чи опису можливих негативних впливів на сусідні земельні ділянки, а наводить лише приклади найбільш характерних з-поміж них. Такими можуть бути:
а) затінення, коли зведення власником чи користувачем на своїй земельній ділянці будівлі чи споруди, яка висотою чи розташуванням поблизу межі суміжної земельної ділянки заважає доступу сонячного світла на цю земельну ділянку, позбавляє відповідного комфорту людей, які постійно перебувають на ній, або ж перешкоджає попаданню сонячного випромінювання на її рослинність, пригнічуючи ріст вирощуваного;
б) задимлення, що спричиняється постійним або періодичним спалюванням на земельній ділянці сміття, листя тощо, в результаті чого забруднюється повітря на сусідній ділянці;
в) неприємні запахи, що виникають в результаті утримання худоби або здійснення іншої діяльності і поширюються на сусідні земельні ділянки;
г) шумове забруднення, яке виникає при використанні власниками чи користувачами земельних ділянок певних технічних засобів (верстатів, пилорам тощо), у тому числі й звуковідтворюючих пристроїв (радіо, магнітофонів тощо).
Водночас у низці випадків здійснювані власниками та користувачами на належних їм земельних ділянках певні види діяльності, які не суперечать цільовому призначенню цих ділянок, можуть спричиняти на сусідні ділянки значно більший фізичний вплив. Він може бути настільки значним, що в результаті на одній чи кількох сусідніх земельних ділянках виникнуть умови, які унеможливлять використання цих ділянок за цільовим призначенням. Зрозуміло, що така діяльність має бути припинена. Таким чином, кожен власник чи користувач земельної ділянки не має права використовувати її способами, в результаті застосування яких на сусідніх земельних ділянках виникне ситуація, за якої їх власники чи користувачі будуть позбавлені можливості використовувати належні їм земельні ділянки за цільовим призначенням.
Важливою вимогою права добросусідства є вимога збереження, а в разі необхідності і відновлення спільних меж, тобто меж між двома земельними ділянками. Власники та користувачі суміжних земельних ділянок зобов'язані таким чином використовувати належні їм ділянки, щоб, по-перше, не посягати, без дозволу не проникати на сусідні земельні ділянки, тобто протиправно не переходити за межу між власною та сусідньою ділянками, та, по-друге, підтримувати позначення такої межі в натурі (на місцевості) в належному стані.
Крім зазначених вимог права добросусідства (ст.103) ЗКУ, встановлює ще одну: власники та користувачі сусідніх земельних ділянок мають співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо). Зі змісту цієї вимоги зрозуміло, що вона адресована власникам та користувачам земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Таким чином, добросусідство з позиції земельного права є не лише моральною, а й правовою категорією. Викладені вище вимоги щодо дотримання правил добросусідства покликані забезпечити встановлення між власниками та користувачами сусідніх, у тому числі й суміжних, земельних ділянок таких відносин, за яких вони отримають можливість найбільш повного, безпечного та комфортного використання належних їм земельних ділянок відповідно до цільового призначення цих ділянок для задоволення власних потреб.
Реалізація правил добросусідства на практиці має своїм результатом виникнення правовідносин добросусідства, які характеризуються притаманним їм правовим змістом: суб'єктним складом та правами і обов'язками, а також підставами виникнення та терміном існування.
Суб'єктами правовідносин добросусідства можуть бути головним чином громадяни, які володіють земельними ділянками на праві власності, праві постійного користування чи на праві оренди, якщо належні їм земельні ділянки безпосередньо межують між собою або ж розташовані у безпосередній близькості (сусідні земельні ділянки). Разом з тим, такими суб'єктами можуть виступати і юридичні особи.
Виникнення правовідносин добросусідства означає, що у відповідних власників та користувачів земельних ділянок (сусідів) виникає обов'язок вчиняти певні дії чи утримуватися від вчинення певних дій взагалі.
Відтак кожен власник чи користувач земельної ділянки має право вимагати від власника чи користувача сусідньої, в тому числі суміжної, земельної ділянки:
1) обрання таких способів використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (відсутні затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Разом з тим, таке право може бути реалізоване за умови, якщо розмір сусідньої (суміжної) земельної ділянки або характер її забудови є такими, що дають можливість перемістити джерело негативного впливу на сусідні ділянки в інше місце або ж істотно знизити інтенсивність такого впливу на сусідів;
2) припинення використання належних їм земельних ділянок такими способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням, якщо інтенсивність негативного впливу від такого джерела є настільки високою, що завдає здоров'ю чи самопочуттю сусідів шкоди, яка ставить під загрозу їх життя, фізичний чи психічний стан. Разом з тим, крім шкоди здоров'ю та самопочуттю людини, такий вплив може завдавати непоправної шкоди тваринам, які утримуються на сусідніх ділянках, якості повітря, стану самих земельних ділянок, розташованих на них інших природних ресурсів тощо. Саме такий негативний вплив кваліфікується як неприпустимий і підлягає обов'язковому припиненню;
3) дотримання правового режиму меж суміжних земельних ділянок. За загальним правилом, встановленим ст. 106 ЗКУ, власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. При цьому витрати на встановлення суміжних меж несуть власники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними. Водночас Законом України від 22 травня 2003 р. «Про землеустрій» правовий режим меж дещо уточнений. Так, згідно зі ст. 55 цього Закону межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) підлягають закріпленню межовими знаками встановленого зразка. Але якщо межі земельних ділянок в натурі (на місцевості) збігаються з природними та штучними лінійними спорудами і рубежами (річками, струмками, каналами, лісосмугами, шляхами, шляховими спорудами, парканами, огорожами, фасадами будівель та іншими лінійними спорудами і рубежами тощо), то межові знаки між розмежованими таким чином земельними ділянками можуть не встановлюватися. Однак власники та користувачі суміжних земельних ділянок зобов'язані дотримуватися меж земельних ділянок, які закріплені як межовими знаками встановленого зразка, так і природними та штучними лінійними спорудами і рубежами. Зокрема, вони не мають права самостійно чи за домовленістю між собою переміщати межі, знищувати межові знаки або споруди чи об'єкти, які виконують роль межових знаків.
Переважно встановлення відносин добросусідства забезпечується в процесі надання земельних ділянок у власність чи користування.
З отриманням земельних ділянок їх власники та користувачі можуть та зобов'язані дотримуватися правил добросусідства у стосунках із власниками сусідніх земельних ділянок, добровільно реалізуючи вимоги ст.103 та ст.106 Земельного кодексу України (далі — ЗКУ).
Якщо власники та користувачі земельних ділянок добровільно не виконують вимоги правил добросусідства, власники та користувачі сусідніх земельних ділянок мають право звернутися до відповідних органів влади з тим, щоб примусити сусідів виконувати зазначені вимоги. ЗКУ встановлено, що спори щодо дотримання правил добросусідства вважаються земельними спорами і підлягають вирішенню в порядку, встановленому гл. 25 ЗКУ («Вирішення земельних споріз»). Разом з тим, ЗКУ диференціює порядок вирішення спорів щодо дотримання правил добросусідства в залежності від місця розташування земельних ділянок та характеру спору. Так, відповідно до ст. 158 ЗКУ, якщо земельні ділянки знаходяться у межах населеного пункту, то спори щодо дотримання правил добросусідства підлягають вирішенню органами місцевого самоврядування — радами сіл, селищ та міст. Якщо земельні ділянки розташовані за межами населених пунктів, то частина земельних спорів, що випливають з правил добросусідства,— спори щодо меж земельних ділянок,— підлягають вирішенню органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів (органами Державного комітету України з земельних ресурсів). Решта спорів підлягають вирішенню в судовому порядку. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування або органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів такий спір також вирішується судом