Кредитний договір: найпоширеніші помилки

Форми врегулювання кредитних відносин

Загальне визначення кредитного договору дається у ст.1054 Цивільного кодексу України (далі — ЦК): за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави ЦК, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору. Отже, при врегулюванні відносин за кредитними договорами застосовуються ті положення ЦК, що регулюють відносини позики. Відповідно до ст.1046 ЦК за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Новелою ЦК є визначення у ст. 1057 поняття договору комерційного кредиту: договір, виконання якого пов’язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками, може передбачати надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом. До комерційного кредиту застосовуються положення статей 1054-1056 ЦК, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне зобов’язання, і не суперечить суті такого зобов’язання.
До прийняття ЦК 2003 р. більш уживаним у цьому контексті було поняття товарного кредиту, наведене у ст.1 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств», — товари, які передаються резидентом або нерезидентом у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент. Товарний кредит передбачає передання права власності на товари (результати робіт, послуг) покупцю (замовнику) у момент підписання договору або в момент фізичного отримання товарів (робіт, послуг) таким покупцем (замовником), незалежно від часу погашення заборгованості.
Можна навести дві істотні відмінності товарного кредиту від комерційного. По-перше, предметом товарного кредиту можуть бути лише товари, комерційного – товари і грошові кошти. По-друге, товарний кредит завжди пов’язаний з відстроченням платежу, комерційний – можлива також передоплата, аванс. А відтак виникають відносини щодо користування отриманими коштами і плати за це у вигляді процентів. Загальні положення, що регулюють ці питання, викладені у статтях 536, 625, 1048 та деяких інших нормах ЦК. Так, у ст.1048 ЦК передбачено право позикодавця на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
У Господарському кодексі України кредитні відносини розглядаються в контексті банківського кредитування (статті 345-349). Спеціальним законом у цій сфері слід вважати Закон України «Про банки і банківську діяльність».

Акти цивільного законодавства та договір

Значний інтерес становить справа №2/456 як один з перших випадків застосування судом щодо спірного кредитного договору положень ст.6 ЦК. Нагадаємо зміст цієї норми. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Предметом судового розгляду у вищезгаданій справі стали вимоги про стягнення збитків у вигляді сум неодержаних доходів, втрат від інфляції та 3% річних у зв’язку з неналежним виконанням зобов’язань за кредитним договором. Відповідно до п. 2.4.3 кредитного договору та керуючись ст. 6 ЦК сторони домовились, що після закінчення строку погашення кредиту відсотки не нараховуються, а позичальник сплачує пеню, інші штрафні санкції, збитки, передбачені умовами кредитного договору. У своїй касаційній постанові від 22.06.2006 р. Вищий господарський суд України (далі – ВГСУ) дійшов висновку, що вищезгадана норма кредитного договору цілком відповідає ст. 611 ЦК, яка встановлює правові наслідки порушення зобов’язання.
Далі ВГСУ зазначив, що відповідно до вимог ст. 536 ЦК та умов договору ТОВ „М…’’ зобов’язано сплачувати проценти за користування кредитом лише протягом правомірного утримання грошових коштів, отриманих у вигляді кредиту. Після закінчення строку користування кредитом, встановленим договором № 77 від 09.08.2004 р., а саме 26 травня 2005 року, позичальник сплачує пеню, інші штрафні санкції, збитки, передбачені умовами кредитного договору. Пунктом 2.11 спірного кредитного договору за наведеною справою сторони домовилися, що незалежно від зазначених позичальником у розрахунковому документі реквізитів платежу при погашенні заборгованості, банк має право, а позичальник доручає банку здійснювати зарахування коштів у рахунок виконання зобов’язань позичальника за цим договором у наступній черговості: неустойка (штраф, пеня) за прострочені відсотки; неустойка (штраф, пеня) за прострочення погашення кредиту; прострочені відсотки; поточні відсотки; прострочений кредит; інша прострочена заборгованість; поточне погашення кредиту; інші платежі.
З матеріалів справи вбачається, що грошові кошти, які надходили у банк від ТОВ „М…’’ у погашення заборгованості за кредитним договором у період з 31.05.2005 р. по 09.08.2005 р. приймались банком відповідно до черговості, визначеної п. 2.11 кредитного договору.
За таких обставин, на думку ВГСУ, відсутні будь-які підстави вважати, що помилково сплачені кошти відповідачем необхідно вважати як безпідставно отримані, оскільки за порушення умов кредитного договору позичальник зобов’язаний сплачувати штрафні санкції. Зазначені суми банком враховані і правомірно зараховані як штрафні санкції, а підстави для задоволення вимог позивача щодо стягнення безпідставно отриманих коштів – відсутні.
Судова колегія ВГСУ погоджується з висновком попередніх судових інстанцій, що отриманий у ВАТ “Банк…” кредит товариством з обмеженою відповідальністю “М…” на 09.09.2005 р. погашений у повному обсязі. Підстав для задоволення вимог позивача щодо стягнення з ТОВ “М…” збитків у вигляді сум неодержаних доходів немає.

Застава майнових прав

Наведемо ще один приклад помилок при оформленні документів, що стосуються кредитних договорів. За матеріалами справи № 9/197(39/83) 24.09.2001 р. між ВАТ “Банк…” та АКБ “П…” було укладено генеральну угоду № 84. Відповідно до її умов 05.02.2004 р. сторонами була укладена міжбанківська угода шляхом проведення переговорів та обміну телексними підтвердженнями. Позивач надав відповідачу міжбанківський кредит у сумі 2 000 000 грн з терміном повернення – 25.02.2004 р. Факт надання відповідачем цього кредиту підтверджується випискою з особового рахунку відповідача, що знаходиться в матеріалах справи. На момент звернення позивача з позовом (10.03.2004 р.) заборгованість відповідача з повернення кредиту становила 2 000 000 грн, оскільки 25.02.2004 р. відповідач сплатив позивачеві тільки проценти за його користування в сумі 14 246,58 грн.
У забезпечення виконання зобов’язань щодо повернення міжбанківського кредиту між ВАТ “Банк…” та АКБ “П…” 11.02.2004 р. був укладений договір застави майнових прав № 110204/Z-3, відповідно до якого відповідач передав позивачеві майнові права по зобов’язаннями, які виникли і належать АКБ “П…” відповідно до кредитного договору № 4 від 22.01.2003 р. та додатковою угодою до нього № 1 від 23.01.2004 р., укладених між відповідачем та третьою особою у справі – ТОВ “Е…”, вартістю 580 000 грн.
При цьому АКБ “П…” як заставодавець майнових прав за договором застави майнових прав від 11.03.2004 р. не повідомив свого боржника – ТОВ “Е…” про здійснення застави своїх прав вимоги за зобов’язаннями, в яких він є кредитором за договором № 4 від 22.01.2003 р., а також додатковою угодою до нього № 1 від 23.01.2004 р., чим порушив вимоги ч. 2 ст. 49 Закону України “Про заставу”. ВАТ “Банк…” також своєчасно не повідомив ТОВ “Е…” про здійснену АКБ “П…” вищевказану заставу прав. ВАТ “Банк… звернувся з позовом про визнання його кредитором у кредитному договорі від 22.01.2003 р. та додатковій угоді № 1 від 23.01.2004 р. до нього, боржником в якому є ТОВ “Е…”.
ВГСУ у своїй постанові від 20.04.2006 р. дійшов таких висновків за наведеною справою.
Внаслідок викладених дій позивача і відповідача належним кредитором у зобов’язаннях за кредитним договором № 4 від 22.01.2003 р. та додатковою угодою до нього № 1 від 23.01.2004 р. для ТОВ “Е…” залишився АКБ “П…”. До повних розрахунків ТОВ “Е…” із АКБ “П…”, у зв’язку з настанням для АКБ “П…” строку для повернення кредиту, яким є – 25.02.2004 р. відповідно до п. 7.4 договору № 110204/Z-3 від 11.02.2004 р., у ВАТ “Банк…” виникло право задовольнити свої вимоги за рахунок заставленого майнового права шляхом укладення протягом трьох робочих днів із АКБ “П…” договору про відступлення останнім свого права вимоги до ТОВ “Е…” за договором від 22.01.2003 р. та додатковою угодою до нього № 1 від 23.01.2004 р.
Такого договору укладено не було.
Також із настанням для АКБ “П…” строку для повернення кредиту, у ВАТ “Банк…” виникло право звернення стягнення на предмет застави, тобто відповідно до положень ч. 2 ст. 23 Закону України “Про заставу” право вимагати в судовому порядку переводу на нього заставленого права.
Саме такі вимоги ВАТ “Банк…” були повністю задоволені рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 21.04.2004 р. при первісному розгляді даної справи (на сьогодні рішення не чинне).
Але, як встановлено судами, ТОВ “Е…” вперше ознайомилося з матеріалами справи 09.09.2004 р. і саме цю дату суд офіційно визнав як дату заміни кредитора в зобов’язанні за договором від 22.01.2003 р. та додатковою угодою до нього № 1 від 23.01.2004 р. на підставі судового рішення. Але на цей час, у строк до 08.07.2004 р., ТОВ “Е…” правомірно здійснило повний розрахунок за кредитним договором від 22.01.2003 р. та додатковою угодою до нього № 1 від 23.01.2004 р. саме із АКБ “П…”, внаслідок чого його основне зобов’язання за цим кредитним договором є таким, що припинилось у зв’язку з належним виконанням, в силу приписів статей 193, 202, 203 Господарського кодексу України та статей 598, 599 ЦК, а застава за ним припинилась відповідно до п.1 ч.1 ст. 593 ЦК та ст. 28 Закону України “Про заставу”.
За таких обставин, ВАТ “Банк…” має нести ризик щодо настання несприятливих для нього наслідків через неможливість звернення стягнення на заставлені АКБ “П…” майнові права щодо ТОВ “Е…”.
Крім цього, відповідно до ст. 52 Закону України “Про заставу”, якщо боржник заставодавця до виконання заставодавцем зобов’язання, забезпеченого заставою, виконає своє зобов’язання, все одержане при цьому заставодавцем стає предметом застави, про що заставодавець зобов’язаний негайно повідомити заставодержателя.
ВГСУ дійшов висновку, що всі одержані АКБ “П…” грошові кошти від ТОВ “Е…” мали стати предметом застави, про що АКБ “П…” зобов’язаний був негайно повідомити ВАТ “Банк…”.

Сергій ТЕНЬКОВ, доктор філософії у галузі права

Юридичний вісник України №45 ( 11 – 17 листопада 2006 року)