Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань (ч. 5 ст. 55).
Учинення в таких умовах діянь, пов'язаних із' примушуванням до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань всупереч порядку, встановленому законодавством, створює загрозу національній безпеці України у сфері економіки, з одного боку, і порядку управління та інтересам правосуддя - з іншого. Здійснюючи позасудовий захист порушених цивільних прав, особа, тим самим, ігнорує легальний, визначений законодавством, порядок їх вирішення. Такий позазаконний захист вона досить часто здійснює, звертаючись до злочинних угруповань, своєрідних органів "тіньової" юстиції, які спеціалізуються на "вибиванні боргів".
Ситуацію, за якої винна особа ігнорує судовий порядок вирішення цивільних спорів, на наш погляд, можна пояснити рядом причин, серед яких: 1)негативна оцінка населенням легального вирішення спорів судовими органами; 2) низький рівень правової культури населення; 3) недосконалість законодавства; 4) наявність глибокої {економічної кризи в державі; 5) різке зниження життєвого рівня населення.
Законом України від 20 листопада 1996 року № 530 ?Т1ро внесення змін і доповнень до Кримінального й Кримінально-процесуального кодексів України" КК України І1960 р. був доповнений новою статтею - ст. 1982 ("Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань"). Фактично без суттєвих змін даний склад злочину включений й до чинного КК України 2001 р. Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань має практику, застосування. Протягом 1998 р. - 2005 р. судами України була розглянута така кількість справ: 1998 р. - 336 справ; 1999 р. -477 справ; 2000 р. - 538 справ; 2001 р. - 435 справ, із них 382 справи за ст. 1982 КК і 53 справи за ст. 355 КК 2001 p.; 2003 p. - 307 справ, з них 20 за ст. 198а КК 1960 р. і 287 справ за ст. 355 КК 2001 р. ; 2004 р. - 879 справ; 2005 р. - 1078 справ.
На наш погляд, проблеми відповідальності за даний злочин набули особливої актуальності у зв'язку з прийняттям Верховною Радою України 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу (далі - ЦК), що набрав чинності з 1 січня 2004 р. Зокрема, згідно зі ст. 19 ЦК передбачено, що особа має право на самозахист свого цивільного права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань, під яким розуміється застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту можуть обиратися самою особою чи встановлюватися договором або актами цивільного законодавства.
Отже, законодавець, передбачивши право на самозахист цивільних прав, поставив перед правозастосовчими органами та науковцями проблему визначення змісту цього інституту, умов його правомірності та відмежування від діяння, відповідальність за яке передбачена ст. 355 КК України.
Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань є одним із різновидів зловживання правом. Під останнім у доктрині кримінального права розуміють форму здійснення права всупереч з його цільовим призначенням, за допомогою якої суб'єкт завдає шкоди іншим учасникам суспільних відносин [1, С. 39]. О.О. Маліновський зазначає, що таке зловживання характеризується такими ознаками: 1) суб'єкт, що реалізує надане йому суб'єктивне право, порушує приписи чинного законодавства; 2) внаслідок реалізації суб'єктивного права всупереч з його цільовим призначенням заподіюється шкода охоронюваним законом відносинам; 3) має місце причиново-наслідковий зв'язок між противоправним діянням та негативними наслідками [1,С. 45].
У диспозиції ч.1 ст. 355 КК поряд із поняттям "зобов'язання" законодавець уживає також поняття (терміни) "угода" і "договір".
На наш погляд, необхідно з'ясувати доцільність вживання в тексті закону саме таких трьох понять через розуміння їх логічного співвідношення.
Розглянемо спочатку співвідношення понять "договір" і "угода". В юридичній літературі дається таке поняття угоди: "Угоди - це вольові і правомірні дії безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату а саме: на встановлення зміну або припинення цивільних прав та обов'язків " [2, С. 183].
Поняття договору в цивілістичній літературі розкривається через поняття угоди, бо договір є одним із видів угод. Договір - це угода, яка обов'язково є двосторонньою або багатосторонньою.
Договором визнається угода двох або більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільно-правових відносин [2, С. 718].
Таким чином, обсяги понять "угода" і "договір" мають спільні елементи. Такі поняття в науці логіки називаються сумісними. Обсяги сумісних понять повністю або частково збігаються [З, С. 196]. Між цими сумісними поняттями виникають відношення підпорядкування. Відношення підпорядкування характеризує відношення між родовим поняттям і поняттям, що виражає один із видів цього роду. Тобто мається на увазі два поняття, обсяг одного з яких становить частину обсягу другого поняття (включається в обсяг другого поняття, однак не вичерпує його). Таке співвідношення можна представити схематично. (Рис.(А.1))
Поняття "договір" повністю охоплюється родовим поняттям "угода". Суть не змінюється, якщо залишити в тексті ч. 1 ст. 355 лише термін "угода".
З.А. Тростюк справедливо зазначає, що "необхідно прагнути до зрозумілості, простоти, ясності та доступності викладу понятійного апарату Особливої частини КК" [4, С. 136].
Таким чином, враховуючи те, що "специфічні особливості юридичної мови складають її стислість і точність " [5, С. 89], вважаємо, що вживання терміну "договір" у диспозиції ч.1 ст. 355 КК поряд із терміном "угода" є по суті зайвим. Тепер проаналізуємо співвідношення понять "угода" "договір" та "зобов'язання". Схематично його можна представити таким чином. (Рис. (А.2))
В ч. 2 ст. 509 ЦК України встановлено, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Ст. 11 ЦК передбачає,'що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: 1)договори та інші право-чини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти.
Статтею 11 ЦК України також визначено, що цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки виникають безпосередньо з актів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування, або з рішення суду у випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов'язків може бути настання або ненастання певної події.
Важливо відзначити, що у зв'язку із змінами, які відбулися в цивільному законодавстві, законодавець, враховуючи положення ЦК України, повинен внести зміни і до ст. 355 КК. Зокрема, мова йде про те, що в тексті ЦК України, що вступив у дію з 1 січня 2004 p., відсутній термін "угода". Його замінив новий термін - "правочин". Можна хоча б навести текст ст. 202 ЦК України, із якого точно зрозуміла заміна термінів: "Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори)".
Угоди - це вольові і правомірні дії безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме: на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків [2, С.140].
Таким чином, термін "правочин" вживається в ЦК України 2003 р. як синонім терміна "угода" і повністю його заміняє. Правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату. Вони завжди є діями фізичної або юридичної особи. Правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин. Воля в правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків. Правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин. Правочин, що має належну юридичну силу, повинен відповідати таким умовам: 1) про форму; 2) про сторони; 3) про зміст правочину; 4) про відповідність внутрішньої волі і волевиявлення.
У ст. 203 ЦК зазначається, що зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
М.І. Мельник зауважує, що при з'ясуванні змісту цивільно-правового зобов'язання, обсягу прав кредитора та обов'язків боржника (що є важливим для визначення об'єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 355) необхідно мати на увазі кілька важливих цивільно-правових положень зобов'язального права. За загальним правилом, зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та / або кредитора [9, С. 818].
Відповідно до ст. 204 ЦК правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Презумпція правомірності правочину є важливою гарантією реалізації цивільних прав учасниками цивільних відносин. Вона полягає у припущенні, що особа, вчиняючи правочин, діє правомірно.
Своїм підґрунтям установлення презумпції правомірності правочину має визначальний принцип приватного права "Дозволено все, що прямо не заборонено законом", а також такі засади цивільного права, як свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Згідно з цими засадами припускається, що особа може, реалізуючи своє право свободи договору (а точніше право свободи правочину) вчиняти з метою створення, зміни, припинення тощо цивільних прав і обов'язків будь-які правомірні дії. При цьому не вимагається прямої вказівки на правомірність в акті цивільного законодавства: достатньо, що закон не визначає ці дії як заборонені.
Правочини можуть вчинятися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Форма правочину обирається за розсудом осіб, які його вчиняють, за винятком випадків, коли закон зобов'язує вчинити правочин у певній формі.
Стаття 208 ЦК України передбачає випадки, коли правочини повинні вчинятися у письмовій формі. Серед них: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім випадків, коли законодавством дозволено вчиняти їх усно; 3) правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує ' у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім випадків, коли законодавством дозволено вчиняти їх усно; 4) інші правочини, щодо яких законодавством установлена письмова форма. f Статтею 218 ЦК України передбачено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.
Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків.
Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимоги щодо письмової форми, укладений усно і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема, шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним.
Відповідно до ЦК України правочин буде вважатися недійсним, якщо в момент учинення не було додержано ряду вимог. Зокрема, вимог про зміст правочину, який не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; обсяг цивільної дієздатності особи, яка вчиняє правочий; відповідність волі та волевиявлення. До того ж, правочин може бути визнаний недійсним, якщо він не був спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені; якщо він учиняється батьками (усиновлювачами) і суперечить правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У ст. 219 ЦК України передбачені правові наслідки недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину. Такий правочин визнається нікчемним. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо він відповідав справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.
У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, такий договір відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України визнається нікчемним.
Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Сторонами в угоді можуть виступати лише особи, які володіють у тому чи іншому обсязі дієздатністю, тобто воля яких характеризується достатньо психічною зрілістю. Від імені осіб, визнаних недієздатними, а також від імені малолітніх (осіб до 14 р.) угоди укладають батьки, опікуни, усиновителі. Частково дієздатні особи за віком та обмежено дієздатні внаслідок зловживання спиртними напоями чи наркотичними засобами можуть укладати угоди відповідно за згодою батьків, усиновителів, піклувальників.
Правочини (угоди), які укладають громадяни і юридичні особи у повсякденному житті різноманітні. Вивчення матеріалів судової практики показало, що у 60 % із 100 примушування здійснюється до виконання договору позики грошей. До того ж, у 87 % випадках такий договір було укладено з порушенням форми.
Так, у справі, яка була розглянута 11 березня 2003 р. Млинівським районним судом Рівненської області Г. був засуджений за ч. З ст. 355 КК України, за те, що він 27 жовтня 2002 року вчинив примушування Ч. до виконання цивільно-правого зобов'язання, а саме повернення боргу в сумі 109 гривень. Договір позики між винним і потерпілим було укладено в усній формі. Дії Г. були правильно кваліфіковані за ч. З ст. 355 КК, оскільки під час примушування Г. наніс потерпілому тілесні ушкодження середнього ступеня тяжкості.
Ухвалою колегії суддів судової палати Верховного Суду України з кримінальних справ 9 липня 2002 р. було розглянуто в м. Києві кримінальну справу за касаційними скаргами засуджених Кр-ка, Н. та К. на вирок апеляційного суду Харківської області від 29 січня 2002 року. Вироком суду Кр-ка, Н. та К. визнано винними і засуджено за вчинення злочинів за таких обставин. На початку 2001 року між Ш. та М. виникли цивільно-правові відносини з приводу грошової позики у сумі 50 грн. М. вирішив побити Ш. з метою примушування до виконання цивільно-правового зобовязання, звернувшись по допомогу до своїх знайомих - Кр-ка, Н., К., пообіцявши за виконану роботу грошову винагороду у сумі 300 грн. [10]
Однак не лише позика є тим зобовязанням, до якого здійснюється примушування. Так, Тисменицьким районним судом Івано-Франквської області С. В. Було засуджено за ч. 2 ст. 355 КК за те, що він вчинив примушування потерпілого А. до виконання цивільно-правового зобов'язання, поєднане з пошкодженням майна. Злочин скоєно за наступних обставин. Підсудний 6 серпня 2002 року о 22 год. 45 хв. у смт Лисець Тисменського району на подвір'ї будинку № 5 по вул. Польова, де проживає потерпілий, почав вимагати, щоб останній повернув йому борг у сумі, що еквівалентна 300 доларам США, за виконані ним разом з М. та В. ремонтно-будівельні роботи.
У цивільному праві існує також інша .класифікація угод, в основу якої покладено таку ознаку, як ступінь недійсності. Відповідно розрізняють угоди: абсолютно недійсні або нікчемні; відносно дійсні, або заперечні [2, С. 156-157].
До нікчемних правочинів відносяться: 1) вчинені з порушенням обов'язкової нотаріальної або письмової форми (ст. ст. 218, 219 ЦК); 2) вчинені малолітніми (ст. 221 ЦК); 3) вчинені недієздатною фізичною особою (ст. 226 ЦК); 4) вчинені з порушенням публічного порядку (ст. 228 ЦК); 5) укладені юридичними особами, які вони не мали права вчиняти (ст. 227 ЦК); 6) фіктивні та удавані правочини (ст.ст. 234, 235 ЦК).
До заперечних відносять правочини, вчинені: 1) неповнолітніми віком від 14 до 18 років (ст. 222 ЦК); 2) фізичною особою, цивільна дієздатність якої обмежана, за межами її цивільної дієздатності (ст. 223 ЦК); 3) без дозволу органу опіки та піклування (ст. 224 ЦК); 4) під впливом помилки (ст.229 ЦК); 5) під впливом обману (ст. 230 ЦК); 6) під впливом насильства (ст. 231 ЦК); 7) у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК).
Слід підкреслити, що правочин є недійсним з моменту його вчинення, якщо він є нікчемним або таким, що визнаний судом недійсним, (ч. 1 ст. 236 ЦК).
Законодавець допускає виключення з цього правила: а саме якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачались лише »а майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється (ч. 2 ст. 236 ЦК).
Виходячи з цього, правочин визнається недійсним з моменту вступу судового рішення у законну силу. Він може бути визний недійсним повністю або недійсними визнаються його окремі частини. При цьому недійсність окремої частини правочину не тягне за собою недійсності інших його частин, оскільки можна припустити, що правочин було б вчинено і без включення до нього недійсної частини (ст. 217 ЦК).
Проаналізувавши поняття, види та характерні особливості недійсних правочинів, постає питання, чи підпадають під ознаки складу злочину, передбаченого ст. 355 КК України, випадки, коли винний примушує потерпілого виконати недійсну угоду (правочин) чи нікчемну угоду (правочин)?
Окремі українські вчені дотримуються точки зору, що особа може примушуватися до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань не лише за дійсними, але й за недійсними чи відносно дійсними угодами [6, С. 594]. Інші вчені, зокрема В. Навроцький, вважають, що із законодавчого формулювання примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань випливає те, що угода укладена в установленому законом порядку, тобто є дійсною, такою, що укладена дієздатною особою, без примусу, обману, не суперечить інтересам держави і суспільства, із дотриманням встановленої форми угоди тощо [8, С. 18].
Пленум Верховного Суду України в постанові № 12 "Про судову практику у справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. № 2 із змінами від 3 грудня 1997 р. роз'яснив, що "відповідальність за цією статтею може наставати лише тоді, коли особа примушується до виконання чи невиконання існуючого зобов'язання, що виникло з підстав, передбачених чинним законодавством.
Вимога виконати (або не виконати) зобов'язання, що виникло з підстав, не передбачених чинним законодавством, або не існуючого зобов'язання, або зобов'язання з невизначеним предметом, а так само використання факту існуючого зобов'язання для заволодіння майном, правом на майно або для вчинення дій майнового характеру, які ним не передбачені, належить кваліфікувати як вимагательство" [7, С. 141].
Отже, позиція В.О. Навроцького є не зовсім точною. Зокрема, якщо говорити про те, які саме угоди слід розуміти під терміном "угоди", вжитим законодавцем, то не потрібно, на наш погляд, в один ряд ставити угоди дійсні та недійсні. Бо, як зазначалося вище, недотримання сторонами простої письмової форми не веде до визнання такої угоди недійсною. У такому разі, на нашу думку, не слід виключати кримінально-правовий -захист "боржників", які є стороною за такими угодами.
Можливий також інший випадок, коли при укладенні угоди під впливом насильства, потерпілий не звертався до суду з метою визнання такої угоди недійсною. В такому випадку зобов'язання ніби існує. Потерпілого примушують під погрозою насильства до виконання такого зобов'язання. Мотив таких дій, на наш погляд, може бути і корисливим, якщо винний раніше висловлював погрозу (психічне насильство) чи застосував насильство з метою укладення цивільно-правової угоди. Тому, на наш погляд, кваліфікація таких дій за ст. 355 КК України буде помилковою. На нашу думку, такі дії вже слід кваліфікувати як вимагання.
М.І. Мельник підкреслює, що при вчиненні злочину, передбаченого ст. 355 КК, особа може примушуватися до виконання цивільно-правових зобов'язань не лише за 'дійсними, а й за недійсними чи відносно дійсними угодами [9, С. 818].
Недійсність правочину не є перешкодою для кваліфікації діяння за ст. 355, оскільки так само, як і дійсний, недійсний правочин породжує цивільно-правові зобов'язання для однієї із сторін. Наприклад, у разі визнання правочину недійсним з причин укладення його внаслідок обману, сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину [9, С. 818].
Як зазначає В.О. Навроцький, примушування до укладення угоди та примушування до зміни вже укладеної угоди не охоплюється цією нормою [8, С. 590]. Він справедливо вважає, що це є прогалиною чинного кримінального законодавства.
Ст. 355 КК передбачає кримінальну відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань. Тому цілком очевидно, що суб'єкт, як правило, примушує до належного виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань.
Цивільно-правові зобов'язання носять цільовий і строковий характер. Навіть триваючі правовідносини цього виду, наприклад, зобов'язання з відшкодування шкоди, яке виникло у зв'язку з постійною втратою працездатності громадянином, мають межі свого існування. Момент їх зупинення визначається настанням конкретних юридичних фактів, які закріплюються в законодавстві як підстави відповідного правового результату.
Належне виконання в цивільно-правовому розумінні виконує подвійну функцію: слугує способом задоволення інтересів кредитора і грає роль факту, що перериває правовий зв'язок сторін. У категорії виконання знаходять узагальнений вираз найрізноманітніші дії боржника з передачі майна, виплаті боргу, виконанню робіт, наданню послуг і т.д. Саме такі дії є юридичними фактами, з якими зв'язується зупинення конкретних зобов'язань. Указані дії повинні відповідати таким умовам:
повністю задовольняти вимоги кредитора;
здійснюватись у точній відповідності із договором.
З точки зору цивільного права виконання - це основний і нормальний спосіб припинення зобов'язання. Згідно зі ст. 599 ЦК підставою припинення зобов'язання визнається виконання, проведене належним чином. Тобто щодо належних суб'єктів, предмета, строків, місця і способів виконання. Неналежне виконання не тягне за собою припинення зобов'язання.
Якщо підставою припинення зобов'язання в цивільно-правовому розумінні є лише належне виконання, то в розумінні ст. 355 примушувати можуть і до неналежного виконання (наприклад, до дострокового виконання).
Є факти, які створюють неможливість виконання або неналежне виконання.
Ст. 607 ЦК визначає випадки неможливості виконання зобов'язання.
Зобов'язання припиняється неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.
Неможливість виконання зобов'язання - це ситуація, при якій виключається можливість боржника вчинити дії, що становить зміст зобов'язання.
Наприклад, якщо індивідуально визначена річ, яку боржник повинен був передати кредитору, знищена, виконати таке зобов'язання реально неможливо. У грошових зобов'язаннях неможливість виконання виключається, оскільки гроші завжди є в обороті. Неможливість виконання може бути викликана різними причинами. Однак не кожна з них може бути підставою припинення зобов'язання. Якщо неможливість виконання викликана виною боржника, то зобов'язання не припиняється, воно трансформується в правоохоронне відношення, в якому реалізується цивільна відповідальність.
Другою обставиною, що виключає відповідальність боржника, оскільки поведінка його правомірна, є наявність фактів, які створюють неможливість виконання або неналежне виконання зобов'язання. Закон не дає переліку цих фактів. У літературі, залежно від їх характеру виділяють три види неможливості: фізичну, юридичну, економічну. Кожна з них має свої особливості, а спільним є те, що всі вони становлять об'єктивну обставину, подолання якої від боржника не залежить. У даному випадку йдеться про відсутність другої ознаки, яка необхідна для визначення бездіяльності як протиправної: "міг діяти".
Наприклад, художник узяв на себе обов'язок створити за відповідним сюжетом твір образотворчого мистецтва, але, потрапивши в автомобільну аварію, одержав травму правої руки, у зв'язку з чим втратив змогу малювати. В іншому випадку сільськогосподарське колективне підприємство, не поставило торговельній організації ранні ягоди (полуниці) через несприятливі погодні умови (неврожай полуниць, спричинений частими зливами в період дозрівання). Такі події відносять до фізичної неможливості виконання зобов'язання.
Юридичну неможливість виконання зобов'язання становлять випадки, коли перепоною виконання був індивідуальний правовий чи нормативний акт. Продукція, що є предметом зобов'язання, знята в установленому порядку з виробництва даного постачальника, постановою уряду заборонено вивозити відповідну продукцію за межі країни. Економічна неможливість полягає в тому, що реальне виконання потребує надмірних зусиль і витрат, що призведе до великих збитків, які падають на боржника.
Третьою обставиною, яка викликає неможливість виконання зобов'язання, є відсутність вини боржника в невиконанні зобов'язання. На відміну від перших двох випадків, коли невиконання зобов'язання вважається правомірним, у третьому випадку невиконання є протиправним, але відсутня вина, і тому зобов'язання припиняється (наприклад, випадкова загибель речі, яка настала в межах строку виконання). Проте якщо випадковість сталася після прострочення строку виконання, боржник не звільняється від відповідальності (частина перша ст. 213 ЦК) і несе її на загальних підставах.
Для правильної оцінки наслідків істотним є момент настання неможливості виконання. Якщо вона існувала в момент виникнення зобов'язання (первинна неможливість), то зобов'язання визнається недійсним. Виникнення неможливості виконання зобов'язання в період його дії викликає припинення зобов'язання, і така неможливість, називається наступною неможливістю. Момент настання останньої має велике значення для вирішення питань, які стосуються інтересів сторін. Якщо до виникнення неможливості виконання сторони не вчинили ніяких дій з виконання, то кожна з них залишається в тому становищі, в якому була.
Зобов'язання припиняється смертю фізичної особи (ст. 608 ЦК) або ліквідацією юридичної особи (ст. 609 ЦК).
Смерть фізичної особи (або оголошення її померлою) - кредитора чи боржника - за загальним правилом не тягне припинення зобов'язання.
Майновий характер прав і обов'язків, які входять у зміст зобов'язання, обумовлюють перехід їх у випадку смерті боржника або кредитора до їхніх спадкоємців, а в силу спадкового правонаступництва відбувається заміна осіб у зобов'язанні. Разом з тим, у силу статті 1282 ЦК України спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного у спадщину. Тому при недостатності або відсутності майна померлого боржника для погашення його боргу зобов'язання припиняється частково або повністю.
Смерть фізичної особи (або оголошення її померлою) веде до припинення особистих зобов'язань: зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою й у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою (ч.1 ст. 608 ЦК). Наприклад, смерть автора, який за договором літературного замовлення повинен був створити відповідний твір, є підставою для припинення зобов'язання, що виникло з даного договору. Зобов'язання припиняється смертю кредитора, якщо воно є нерозривно пов'язаним з особою кредитора (ч. 2 ст. 608 ЦК).
Так, зобов'язання припиняється у випадку смерті особи, на користь якої стягувалося відшкодування шкоди, викликаної ушкодженням здоров'я. Окремі, передбачені в законі, особисті (немайнові) права громадян можуть переходити за спадщиною. Так, після смерті автора до його спадкоємців переходять: право на опублікування, відтворення і розповсюдження твору, тобто особисті права, які необхідні для реалізації майнового права - права на одержання винагороди.
Аналогічне положення можна знайти у винахідницькому праві. Зокрема, спадкоємці винахідника успадковують такі особисті права, як право на подання заявки на видачу патенту, право на одержання патенту, право на одержання винагороди.
Деякі зобов'язання особистого характеру припиняються смертю і боржника, і кредитора. До таких зобов'язань належить договір доручення. Даний договір припиняється не тільки смертю довірителя чи повіреного, а й визнанням будь-кого з них недієздатним, обмежено дієздатним чи безвісно відсутнім (пункт 3 ст. 392 ЦК України).
Відповідно до ст. 609 ЦК зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.
На наш погляд, недоцільно криміналізувати лише випадки примушування до виконання чи невиконання лише цивільно-правових зобов'язань. Ми вважаємо, що особа може примушуватись до виконання чи невиконання зобов'язань, які виникають в іншій сфері. Це можуть бути, наприклад, зобов'язання, які виникають із сімейного права - аліментні тощо. Тому вважаємо за необхідне внести зміни та доповнення до ч. 1 ст. 355 КК України щодо розширення видів зобов'язань, примушування до виконання чи невиконання яких має тягти кримінальну відповідальність за цією статтею - не лише цивільно-правових зобов'язань але і будь-яких інших які виникають в інших галузях права (адміністративно-правові, трудові аліментні тощо). Формулювання "цивільно-правове зобов'язання" пропонуємо замінити на "будь-яке об'єктивно існуюче зобов'язання, яке виникло з підстав, передбачених законодавством".
Сучасна редакція ст. 335 КК не криміналізує випадків примушування до виконання інших, не цивільно-правових зобов'язань. М.І. Мельник правильно зазначає, що ст. 355 встановлює відповідальність за примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових, а не будь-яких зобов'язань, обов'язок виконання яких встановлюється іншими нормами права. Так, примушування повнолітніх дітей, на яких законом покладається обов'язок утримувати непрацездатних батьків, які потребують матеріальної допомоги, і піклуватися про них, не утворює складу цього злочину, оскільки за чинним законодавством вказаний обов'язок не є цивільно-правовим зобов'язанням. Примушування до виконання чи невиконання інших (крім цивільно-правових) зобов'язань за наявності для того підстав може бути кваліфіковано як самоправство чи інший злочин [9, С. 818].
Таким чином, законодавче формулювання примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань дозволяє визначити такі його ознаки: 1) угода до виконання чи невиконання якої примушується потерпілий повинна укладатись до вчинення даного посягання; 2) примушування здійснюється до виконання чи невиконання об'єктивно існуючого зобов'язання яке може виникати з угод (дійсних або недійсних чи відносно дійсних); з адміністративних актів; в результаті відкриттів винаходів раціоналізаторських пропозицій створення творів науки літератури і мистецтва; внаслідок заподіяння шкоди іншій особі а так само внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; внаслідок інших дій громадян і організацій; внаслідок подій з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків; 3) угода підлягає виконанню: настав обумовлений у ній строк чи інші обставини; 4) виконання чи невиконання зобов'язання намагаються досягти проти волі боржника (потерпілого).
1. Малиновский А.А. Злоупотребление правом. -М.: МЗ - Пресе, 2002. - 128 с.
2. Цивільне право України: Академічний курс: Під-руч.: У двох томах / За заг. ред. Я.М. Шевченко. -' Т.1. Загальна частина. - К.: Концерн "Видавничий Дім "Ін Юре", 2003. - 520 с.
3. Хоменко І.В. Логіка-юристам: Підручник. - К.: Четверта хвиля, 1998. - 392 с.
4. Тростюк З.А. Понятійний апарат Особливої частини Кримінального кодексу України: Монографія. - К.: Атіка, 2003. -144 с.
5. Законодательная техника / Под ред. проф. Д.А. Керимова. - Л.: Изд-во Ленинград. ун-та, 1965. - 142 с.
6. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 25 фудня 1992 р. № 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" / Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963-2000): Офіц. вид.: У 2 т. / За заг. ред. В.Ф. Бойка. - К.: А.С.К., 2000. - Т. 2: III. Роз'яснення Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах. IV. Постанови Пленуму Верховного Суду України з організаційних питань. - 424с.
7. Кримінальне право України. Заг. част: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / ГВ. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Беньківський та ін.; За ред. П.С. Матишевського, П.П. Ан-друшка, С.Д. Шапченка.- К.: Юрінком Інтер, 1999. - 512 с.
8. Навроцький В. Злочини проти порядку управління: Лекції для студ. юр. фак. - Львів: Вид-во Львівського ун-та, 1997. - 40 с.
9. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. 3-тє вид., лереробл. та доповн. / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. - К.: Атіка, 2003. -1056 є.
10. Архів відділу узагальнення матеріалів судової практики Верховного Суду України.