Якщо уважно проглянути текст кримінального закону, то можна побачити, що він містись значну кількість норм, в яких вживається поняття "насильство" чи похідні від нього термінологічні звороти — при цьому йдеться, насамперед, про статті Особливої частини КК, які передбачають склади злочинів, ознакою яких є насильство, а також окремі статті Загальної частини КК. Разом з тим законодавчого визначення поняття кримінально караного насильства немає, встановлення змісту насильства як ознаки окремих складів злочинів проводиться Пленумом ВСУ непослідовно. Це обумовлює наше звернення до загальнотеоретичних підходів у визначенні поняття насильства, його ознак, видів, особливостей кваліфікації так званих насильницьких злочинів. Також у межах даної статті пропонуємо розглянути специфіку насильства як ознаки злочинів проти представників влади і громадськості, які підтримують правопорядок, тобто злочинів, передбачених статтями 342, 343, 345, 347 - 349, 350, 352 КК.
Поняття "насильство" вживається як у назвах окремих статей КК з тих, що є предметом нашого дослідження, так і у диспозиціях відповідних кримінально-правових норм. При цьому використаний у назвах статей термін "насильство" означає фізичне насильство і вживається поряд з терміном "погроза" (наприклад, ст. 345 КК — погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу. Див. також назву ст. 350 КК). У диспозиціях кримінально-правових норм фізичне насильство описується як шляхом використання власне поняття "насильство" (ч. 3 ст. 342 КК), так і за допомогою інших термінів (удари, побої — ч. 2 ст. 345, ч. 2 ст. 350 КК). Психічне насильство характеризується у тексті за" кону ознакою "погроза" з вказівкою на зміст погрози (ч; 3 ст. 342, ч. 1 ст. 345, ч.1 ст. 350 КК). На нашу думку, формулювання "вплив у будь-якій формі на працівника правоохоронного органу", вжите у диспозиції ч.1 ст. 343 КК, може охоплювати й інші, крім погроз, прояви психічного насильства — зокрема гіпноз.
Хоча у ст. 349 КК, яка передбачає відповідальність за захоплення представника влади або працівника правоохоронного органу як заручника, прямо не зазначається про застосування до потерпілого фізичного або психічного насильства, це, на нашу думку, однозначно випливає з традиційного змісту таких формулювань, як "захоплення", "тримання".
Посягання на життя (ст. 348 КК) та заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень (частини 2 — 4 ст. 345, частини 2 та З ст. 350 КК) також у більшості випадків вчинюються шляхом насильницьких дій.
В юридичній літературі робились неодноразові спроби трактування насильства як кримінально-правової категорії (Див. напр.: Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. — М.: Юридичес-кая литература., 1974; Панов Н.И. Квали-фикация насильственньіх преступлений. — Харьков: Юридический ин-т, 1986 та інші). Незважаючи на різноманіття думок з цього приводу, науковці, в переважній більшості, погоджуються з такими ознаками насильства:
його протиправність і суспільна небезпечність;
активний характер поведінки;
умисний характер;
вплив на організм (тіло, психіку) іншої особи;
вплив проти її волі;
здатність заподіювати шкоду здоров'ю або життю людини.
Разом з тим спірними залишаються такі питання:
чи є насильством вплив на організм людини "поза її волею";
чи можна віднести до фізичного насильства вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин тіла (зокрема, введення до організму людини шляхом обману чи зловживання її довірою одурманюючих, отруйних, інших сильнодіючих речовин);
чи є фізичним насильством посягання на волю особи;
чи є обов'язковою ознакою фізичного насильства спричинення потерпілому тілесних страждань, і, зокрема, чи наслідки у вигляді фізичного болю є необхідною умовою настання кримінальної відповідальності за вчинення насильницьких дій (питання про "мінімум" кримінально караного насильства);
чи охоплювати при кваліфікації насильницьких злочинів нормами, які передбачають їх склад, наслідки насильства і якщо охоплювати — то які.
Саме на аналізі цих питань ми хотіли б зупинитися в межах даної статті.
З приводу того, чи є обов'язковою ознакою насильства вчинення дій тільки "проти", "всупереч" волі потерпілого, чи вплив може відбуватися і "поза" волею людини, в науці було висловлено дві точки зору. Одні вчені наполягають на тому, що насильницькі дії завжди вчиняються тільки всупереч волі потерпілої особи (Левер-това Р.А. Ответственность за психическое насилие по советскому уголовному праву. — Омск: Ом. ВШМ МВД СССР, 1978. -С. 5.). Інші зауважують, що для позначення суттєвих ознак насильства краще використовувати формулювання "поза волею" і "всупереч" ("проти волі") у поєднанні, оскільки ними охоплюється такий стан потерпілого, коли він усвідомлює вчинене щодо нього насильство, і ті випадки, коли він не міг усвідомлювати самого факту посягання. На думку цих науковців, ознака "проти волі" характеризує тільки випадки, коли виражається незгода з тим, що має місце. Проте нею не охоплюються ситуації, коли потерпілий не зміг або не встиг усвідомити факт посягання (Иванова В. В. Преступное насилие: Учебное пособие для ВУЗов. — М.: ЮИМВДРФ, Книжний мир, 2002.). Цілковито підтримуючи другу позицію, відзначимо, що закон при описанні насильницьких дій, у жодному випадку не передбачає явного, відкритого характеру насильства. Навіть у складі насильницького грабежу ознака "відкрите", на нашу думку, характеризує лише зміст заволодіння майном, а не характер насильницьких дій.
Тісно пов'язане з цією проблемою наступне виділене нами питання: чи можна віднести до фізичного насильства вплив на внутрішні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин тіла. Одні науковці, думку яких з цього приводу найбільш виразно представляє М. Панов (Панов Н.И. Квалификация насильственньіх преступлений. — Харьков: Юридический ин-т, 1986. — С. 12 — 18.), вважають, що при заподіянні шкоди здоров'ю потерпілого внаслідок введення до його організму одурманюючих, отруйних або інших сильнодіючих речовин шляхом обману чи зловживання довірою, винний не здійснює фізичного впливу (тобто фізичного насильства) на потерпілого. Як зазначає М. Панов, суб'єкт, який застосовує при вчиненні злочину фізичне насильство, діє завжди виключно зухвало, протиставляючи власні дії волі (а можливо, і діям) жертви. На думку цього вченого, у вищенаведених випадках відсутнє "доторкання" і "протидія" волі злочинця і волі потерпілого. Як один з аргументів на користь своєї позиції М. Панов вказує на існування в КК УСРР 1927 року поряд з нормами, які передбачали відповідальність за грабіж і розбій, ще й статті, в якій містилось описання такого злочину, як розкрадання майна шляхом приведення потерпілого у безпорадний стан. Більш сувора відповідальність була передбачена за ті ж дії, вчинені шляхом застосування засобів, небезпечних для життя або здоров'я потерпілого.
Друга група науковців висловлювалася за те, що поняттям фізичного насильства має охоплюватися вплив на внутріїцні органи людини без пошкодження зовнішніх тканин шляхом отруєння або обпоювання одурманюючими речовинами (Гаухман Л.Д. Насшше как средство совершения прес-туплений. — М.: Юридическая литература., 1974. — С. 76; Шатенко С.Д. Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканності людини // Кримінальне право України. Особлива частина: Підручник для студентів юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, СЯ. Лихова та ін.; За редакцією П.С. Матишевського та інших. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 247.).
Ми вважаємо правильною позицію останніх. Дотримується Такого підходу і судова практика — Пленум ВСУ стосовно злочинів проти власності прямо вирішив питання про те, що застосування до потерпілого без його згоди наркотичних засобів, психотропних, сильнодіючих, отруйних речовин (газів) з метою заволодіння майном належить розглядати як насильство (Див. п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року № 12 "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності").
З приводу того, чи є фізичним насильством крім посягання на тілесну недоторканність ще й посягання на волю (або так звану особисту недоторканність) потерпілої особи, думки науковців знову розділилися. Так, деякі автори вважають фізичним насильством лише вплив на тілесну недоторканність (або здоров'я, життя людини). Окремі з них пишуть навіть про вплив на "тканини" людського тіла (Тка-ченко В.И. Насилие, не опасное для жизни и здоровья как уголовно-правовая категория // Государство и право. — 1992. — № 12. — С. 79.). Друга, група (найбільш численна) притримується думки, що фізичним насильством може визнаватися тільки таке обмеження волі, яке пов'язано з безпосереднім впливом на тіло потерпілої людини (зв'язування, заштовхування тощо) (Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. — М.: Юридическая литература., 1974. — С. 43; Иванова В.В. Преступное насилие: Учебное пособие для ВУЗов. - М.: ЮИ МВД РФ, Книжний мир, 2002. — С. 16.). Нарешті, окремі автори пропонують розглядати як фізичне насильство і позбавлення волі без впливу на тіло потерпілого (наприклад, закривання у приміщенні людини, яка вже там перебуває) (Навроцкий В.А. Вопроси квалифи-кации насильственньіх преступлений по проекту УК Украйни // Проблеми боротьби із насильницькою злочинністю: Збірник матеріалів наук.-практ. конф. (Харків) / (редкол.: Борисов В.І. (гол. редактор) та ін.). — Харків: ПФ "Книжкове видавництво "Лестивця Марії", 2001. — С. 32; Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. — К: Атіка, 2004. — С. — 122.). Аргументуючи таку позицію, В. Осадчий зауважує, що на потерпілого, якого зачиняють у приміщенні, чиниться фізичний вплив, адже він фізично позбавлений можливості обирати місце свого перебування за власним розсудом. Відзначимо, що подібне трактування такої ситуації було характерним для кримінального права Росії у період юнім 19 ст. — початку 20 ст. Так, І. Фойницький відносив до фізичного насильства, зокрема, створення перешкод для вільного проїзду (проходу) загального користування; утримання особи там, де вона не бажає залишитись, тощо (Фойницкий И.Я. Посягательства личньїе и имущественнше. Часть особенная. — СПб., 1912. - С. 87-88.).
Ми погоджуємося з тим, що незаконне обмеження чи позбавлення волі людини, навіть за відсутності безпосереднього впливу на її тіло, має розглядатись як прояв фізичного насильства — така позиція відповідає загальнолюдському розумінню насильства як будь-якого примушення, тиску на людину, нав'язування чужої волі. Крім того, обмеження людини у свободі пересування або позбавлення такої свободи може спричинити негативні зміни в організмі людини — як розлад психічної діяльності, так і фізичну шкоду, а здатність заподіювати шкоду здоров'ю, життю потерпілого ми розглядаємо як обов'язкову ознаку насильства.
Далі ми б хотіли торкнутися питання про обсяг поняття "фізичне насильство".
"Мінімальне", найбільш м'яке кримінально каране фізичне насильство описане в КК за допомогою формулювання "інші насильницькі дії". Це поняття не є новелою радянського чи пострадянського українського законодавства і прийшло до нас з дореволюційних часів. Зокрема, Кримінальне Уложення Росії 1903 року поділило злочини проти здоров'я на тілесні ушкодження і насильство над особою, під яким розумілось "умисне нанесення удару чи інша насильницька дія, яка порушує тілесну недоторканність". Насильство розглядалось як поняття, створене на випадок непридатності інших кримінально-правових понять, які описували посягання на особисті блага, отже, обсяг його був досить широким.
І. Фойницький писав: "Насильство — це таке, яке не переходить в інше злочинне діяння, умисне протиправне застосування фізичної сили проти особи потерпілого". До фізичного насильства відносились: побої та мордування; будь-яке інше порушення тілесної недоторканності, навіть без заподіяння тілесного болю (!), як засіб побороти особу та примусити її притерпітися або вчинити будь-яку дію (Фойницкий И.Я. Посягательства личные и имущественние. Часть особенная. — СПб., 1912. -С. 87- 88.).
Перші кримінальні кодекси радянських республік характерною ознакою насильницьких дій над особою назвали не порушення тілесної недоторканності, а спричинення фізичного болю. У чинному КК України ч. 1 ст. 126 передбачає відповідальність за умисне завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень.
Виходячи з цього, переважна більшість вчених-криміналістів радянського періоду дотримувалась тієї думки, що обов'язковою ознакою застосування насильства до потерпілого є заподіяння йому фізичних або моральних страждань (Курс советского уголовного права. Часть особенная. Т. 4. — Л.: Изд-во ЛТУ, 1978. - С. 453; Левертова Р.А. Ответственность за психическое насилие по советскому уголовному праву. — Омск: Ом. ВШМ МВД СССР, 1978. -С. 5.). Проте треба відзначити, що при вирішенні питання про мінімальний прояв насильства у так званих двооб'єктних насильницьких злочинах деякі науковці не вважали заподіяння фізичного болю обов'язковою ознакою насильства. Так, Л. Гаухман, розглядаючи злочинність діяння як одну з істотних ознак насильницького злочину, писав: "Злочинність діяння означає, що воно має бути суспільно небезпечним і кримінально протиправним... Проте зовсім не обов'язково, щоб насильство або погроза були злочинними самі по собі. Важливим є те, що діяння має бути злочинним у цілому. Наприклад, викручування рук іншій людині, яке не заподіює фізичного болю і здійснюється без злочинної мети або наміру, не є злочином. Коли ж таке викручування рук здійснюється з метою заволодіння майном, то має місце насильницький злочин, який складається із взаємопов'язаних посягань на відносини власності та відносини, які забезпечують тілесну недоторканність" (Гаухман Л.Д. Проблеми уголовно-правовой борьбьі с насильственными преступлениями в СССР. — Саратов: Изд-во Саратовского унверситета, 1981. — С. 29.). Ми погоджуємось із зазначеною думкою Л. Гаухмана. Очевидно, передбачивши у ч. 1 ст. 126 КК завдання фізичного болю як обов'язкову умову кримінальної відповідальності за такий злочин, законодавець виходив з того, що вчинення насильницьких дій, які не спричинили фізичного болю, є шкідливим, але не досягає того ступеня суспільної небезпечності, який перетворює діяння у злочинне. Проте при скоєнні злочинів, які посягають не тільки на тілесну недоторканність, а й на інші охоронювані законом цінності, ступінь суспільної небезпечності діяння зростає настільки, що дозволяє визнати вчинене злочином, навіть якщо застосування фізичного насильства не було пов'язане із заподіянням фізичного болю. При цьому не має значення, чи виражене посягання на іншу цінність самостійною дією, чи ні. Наприклад, для настання відповідальності за ч. 2 ст. 346 КК за вчинення насильницьких дій щодо державного чи громадського, діяча, а також щодо їх близьких родичів, закон не вимагає обов'язкового завдання потерпілому фізичного болю.
Ми вважаємо, що і в ч. 1 ст. 126 КК законодавець має відмовитись від вказівки на завдання потерпілому внаслідок насильницьких дій фізичного болю. По-перше, наслідки у вигляді фізичного болю навряд чи можуть бути "підраховані" або певним чином визначені (на думку багатьох науковців, лише за такої умови наслідки можуть виконувати функції ознаки складу злочину (Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак. / Г.В. Андрусів, П.П. Андрушко, В.В. Беньківський та ін.; За ред. П.С. Ма-тишевського та ін. — К: Юрінком Інтер, 1999. — CUT.). Адже відомо, що відчуття різних людей стосовно сприйняття болю дуже різняться. По-друге, ці наслідки важко відокремити від діяння, оскільки вони фактично збігаються з ним. По-третє, зі змісту диспозиції ч. 1 ст. 126 КК не вбачається можливим визначити точну волю законодавця з приводу того, чи є фізичний біль обов'язковим наслідком тільки "інших", крім удару та побоїв, насильницьких дій, чи це необхідна реакція організму на всі прояви насильства, передбачені у цій нормі.
Отже, на нашу думку, кримінально каране фізичне насильство не обов'язково пов'язується із заподіянням потерпілій особі будь-яких фізичних страждань. Тим більше, що до поняття насильства у його широкому значенні науковці беззаперечно відносять і спробу вплинути на тіло людини (наприклад, при пострілі з пістолета, коли злочинець не влучив у потерпілого).
Тепер розглянемо питання про те, чи треба включати у зміст поняття насильства його наслідки у вигляді шкоди здоров'ю потерпілого, чи ні. Одразу зауважимо, що стосовно тих складів злочинів, об'єктивну сторону яких утворюють тільки насильницькі дії — насильство "у чистому вигляді", законодавець дає однозначну відповідь, вказуючи у відповідній диспозиції конкретні наслідки застосованого насильства (фізичний біль, тілесні ушкодження, смерть). При цьому не має значення, чи розташована норма, яка передбачає відповідний склад у II розділі Особливої частини КК ("злочини проти життя та здоров'я особи").Отже, мова буде йти про ті склади, які передбачають посягання і на інші, крім тілесної недоторканності або здоров'я людини, цінності (в науковій літературі для їх найменування переважно використовують поняття "двооб'єктні насильницькі злочини"). Спробуємо систематизувати думки, які висловлювались у юридичній літературі з цього приводу.
Деякі автори включають до поняття фізичного насильства як обов'язкову його ознаку настання наслідків. Наприклад, ототожнює фізичне насильство і його наслідки П. Дубовець, який взагалі розглядає наслідки як невід'ємну частину діяння (Дубовец П.А. Ответственность за телеснш повреждения по советскому у головному праву. — М., 1964. — С. 8.). Поділяє таку позицію С. Землюков, який зазначає, що насильство є реальною формою спричинення реальної шкоди здоров'ю людини та її недоторканності (Землюков С.В. Уголовно-правовьіе проблеми преступного вреда. — Новосибирск, 1991. - С. 125.).
Інші науковці, зокрема дорадянського періоду, займали протилежну позицію і наголошували на тому, що фізичне насильство як діяння не слід ототожнювати зі злочинним наслідком (Белогрщ-Котляревский Л.С. Учебник русского у головного права. Общая и особенная части. — Киев, 1903. - С. 166 - 167.).
Проте переважна більшість вчених підтримує "проміжний варіант" — на їх думку, фізичне насильство, як правило, тягне за собою ті чи інші наслідки у вигляді шкоди здоров'ю, але в деяких випадках може і не пов'язуватись з їх настанням (Иванова В.В. Преступное насилие: Учебное пособие для ВУЗов. — М.: ЮИ МВД РФ, Книжний мир, 2002. - С. '21; Панов Н.И. Квалификация насильственних преступлений. — Харьков: Юриди-ческий ин-т, 1986. — С. 19 — 20.). Так, М. Панов пише: "Вказівка в законі на насильницький спосіб вчинення злочину (фізичне насильство) означає не тільки нанесення удару, побоїв, але й можливе або дійсне спричинення потерпілому легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень... Такий прийом законодавчої техніки, коли за допомогою поняття "фізичне насильство" у нормі КК закріплюється не тільки спосіб вчинення злочину, який свідчить про те, що фізичному впливу піддається фізична, тілесна сфера людини, але й можливі або такі, що реально настали суспільно небезпечні наслідки (аж до тілесних ушкоджень тілесної тяжкості), є виправданим, оскільки надає можливість "економити законодавчі засоби" при формулюванні ознак злочинів у законі" (Панов Н.И. Квалификация насильственних преступлений. — Харьков: Юридический ин-т, 1986. — С. 19 - 20.).
Думки науковців з приводу того, які конкретно наслідки у вигляді шкоди здоров'ю охоплюються (або повинні охоплюватись) поняттям насильства, знову ж таки розійшлися. Неоднозначною у вирішенні цього питання є і судова практика, аналіз якої показує, що в поняття насильства у різних складах злочинів вкладається різний зміст.
Наведена цитата з роботи М. Панова дозволяє дійти висновку, що цей вчений включає у поняття фізичного насильства спричинення потерпілому легких та середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Подібної думки дотримується і В. Осадчий. Проаналізувавши позицію ВСУ щодо кваліфікації окремих насильницьких злочинів, викладену у постановах Пленуму, науковець стверджує: наслідками, що охоплюються поняттям "насильство" є легкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження (Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. — К: Атіка, 2004. — С. 126.). В. Осадчий вважає, що правильне розуміння поняття "насильство" може бути досягнуто лише однозначним його тлумаченням, тому він пропонує внести зміни до окремих постанов Пленуму ВСУ з тим, щоб уніфікувати роз'яснення з приводу цього поняття.
Дещо інше бачення цього питання у Л. Гаухман: на його думку, насильство може охоплювати різні наслідки у вигляді шкоди здоров'ю або тілесній недоторканності і його зміст як ознаки складів насильницьких злочинів у кримінальному праві неоднозначний. "Поняттям насильства як елементом складів двооб'єктних насильницьких злочинів в усіх випадках повністю охоплюються наслідки у вигляді легких тілесних ушкоджень. Наслідки у вигляді менш тяжких тілесних ушкоджень (це поняття відповідає "тілесним ушкодженням середньої тяжкості" в КК Україні — І.Д.) в одних випадках поглинаються поняттям насильства, а в інших ні," — пише Л. Гаухман. Цей вчений дійшов висновку, що насильством як ознакою складів двооб'єктних насильницьких злочинів, які не є тяжкими, не повинні охоплюватись умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження, оскільки останні характеризуються приблизно такою ж суспільною небезпекою, як і зазначені двооб'єктні злочини. Щодо наслідків насильства у вигляді тяжких тілесних ушкоджень, Л. Гаухман вважає, що у разі умисного ставлення до їх настання, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів — за статтею, яка передбачає двооб'єктний насильницький злочин, і статтею про умисні тяжкі тілесні ушкодження (Гаухман Л.Д. Насилие как средство совершения преступлений. — М.: Юридическая литература., 1974. — С. 90 - 91.).
Своєрідний підхід стосовно змісту поняття фізичного насильства як ознаки так званих двооб'єктних насильницьких злочинів, пропонує М. Коржанський. Він вважає, що "при створенні двооб'єктних норм потрібно враховувати заподіяння додатковому об'єкту шкоди будь-якого ступеня тяжкості, аж до самої тяжкої"' (Коржанский Н.И. Обьект и предмет уголовно-правовой охрани. — М., 1980. — С.227.) Якщо слідувати такій логіці, то всі наслідки насильства, застосованого під час вчинення конкретного двооб'єктного злочину, охоплюються поняттям фізичного насильства у такому складі злочину і самостійної кваліфікації не потребують. На нашу думку, правило, запропоноване М. Коржанським, навряд чи може бути сприйняте в нормотворчій діяльності. Законодавець при криміналізації конкретного виду суспільно небезпечної поведінки повинен виходити з всебічного аналізу існуючої кримінологічної ситуації, враховувати, насамперед, поширеність такої негативної поведінки. Практика свідчить, що випадки заподіяння потерпілому тяжкої шкоди при вчиненні двооб'єктних насильницьких посягань не є поширеними.
Отже, думки науковців з приводу змісту (обсягу) поняття фізичного насильства суттєво різняться. Ми не можемо погодитись з тими авторами, які пропонують "загнати" поняття насильства як ознаки різних складів в однакові, жорстко визначені рамки. Спроби зробити це не відповідають чинному кримінальному законодавству і підходам судової практики, а пропозиції "переробити" закон, на нашу думку, є надуманими. Наприклад, В. Осадчий, спираючись на власне розуміння поняття "насильство", пропонує змінити назву або зміст ст. 345 КК. "Виходячи з того, що поняттям "насильство" не охоплюються тяжкі тілесні ушкодження, відповідальність за які передбачена в ч. З ст. 345 КК, а назва цієї статті вказує саме на насильство, дана норма потребує змін", — пише В. Осадчий. — Такі зміни можливі або в назві статті, або ж в її диспозиції. Як варіант, пропонуємо внести зміни до диспозицій ч. 1, ч. 2 та ч. З ст. 345 КК. У ч. 1 передбачити відповідальність за погрозу, заподіянням тяжких тілесних ушкоджень. У ч. 2 — за насильницькі дії, що спричинили легкі та середньої тяжкості тілесні ушкодження. У ч. З — за тяжкі тілесні ушкодження." (Осадчий В.І. Кримінально-правовий захист правоохоронної діяльності. Монографія. — К: Атіка, 2004. - С. 127.).
На нашу думку, спектр наслідив фізичного насильства є широким і може коливатись від синців, подряпин, інших скороминучих наслідкш до заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості і навіть смерті (це не стосується таких видів насильства, які є або не є небезпечними для життя чи здоров'я потерпілого). Проте ми не вважаємо за потрібне включати у зміст насильства настання чітко визначених наслідків застосування насильницьких дш. У можливому визначенні краще обмежитись вказшкою на таку ознаку фізичного насильства, як його здатність заподіювати шкоду здоров'ю людини або її життю.
З урахуванням викладеного, ми пропонуємо визначати фізичне насильство як передбачений КК умисний фізичний вплив на тіло Ьшюї людини, який здійснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатний завдати різну за ступенем тяжкості шкоду здоров'ю або смерть, а також обмеження свободи пересування за відсутності посягання на тілесну недоторканність.
Підводячи підсумки нашому аналізу загальнотеоретичних проблем, які стосуються насильницьких злочинів, погодимося з тими вченими, які пропонують на законодавчому рівні дати визначення поняття насильства та закршити його поділ на фізичне та психічне. Відповідно до правил юридичної техніки однакові тер-мпіи, які вживаються у нормах різних розділів Особливої частини КК, мають бути визначені у спеціальному "понятійному" розділі Загальної частини Кодексу. Ми пропонуємо таке визначення поняття насильства: насильство — це умисна протиправна дія, яка полягає у впливі на тіло пішої людини, її психіку або свободу, що здшснюється всупереч волі потерпілого або поза його волею і здатна викликати негативні зміни в організмі потерпілого.
Ірина ДАВИДОВИЧ, викладач кафедри кримінального права та кримінології юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка
Юридичний вісник України №7 ( 17 - 23 лютого 2007 року)