Сьогодні в господарських судах розглядається чимало справ за позовами Державного комітету України з державного матеріального резерву до господарських товариств (правонаступників приватизованих державних підприємств) про повернення матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, які використані ще в 90-х роках минулого століття. У зв’язку з цим є актуальним питання про застосування у цих справах позовної давності.
Позиція Державного
комітету України з державного матеріального резерву однозначна –
на їхні вимоги позовна давність не поширюється відповідно до абзацу 3
ст. 83 ЦК УРСР та пункту 6 ч.1 ст.268 ЦК України.
Проте така
позиція не є бездоганною.
Абзац 3 ст. 83 ЦК УРСР зазначає, що
позовна давність не поширюється на вимоги державних організацій про
повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та
інших кооперативних і громадських організацій або громадян. З одного
боку, господарські товариства не охоплюються переліком підприємств,
який вичерпно міститься в абзаці 3 ст. 83 ЦК УРСР, — колгоспи,
інші кооперативні і громадські організації. З іншого боку, правовий
статус господарських товариств не є тотожним кооперативним і
громадським організаціям. Так, згідно зі ст.1 Закону України „
Про господарські товариства” господарськими товариствами
визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах
угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх
майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку.
Кооперативні ж організації мають зовсім інший правовий статус, який
визначався раніше Законом СРСР „Про кооперацію в СРСР” і
визначається нині законами України «Про споживчу кооперацію»,
«Про сільськогосподарську кооперацію», «Про кооперацію», згідно з якими кооператив — це юридична
особа, утворена фізичними та/або юридичними особами, які добровільно
об’єдналися на основі членства для ведення спільної
господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх
економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування.
Громадські організації мають також свій особливий, відмінний від
господарських товариств і кооперативних організацій, правовий статус,
який визначається Законом України «Про об’єднання громадян». Відповідно до ст. 3 цього Закону громадською
організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту
своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових,
національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.
Проте не все так однозначно у практиці господарських судів. Так, рішенням господарського суду м. Києва від 11 листопада 2005 року ( справа № 32/518т-12-12/161(3)) позов Державного комітету України з державного матеріального резерву задоволено частково – зобов’язано ВАТ „…” негайно повернути до державного мобілізаційного резерву нікель катодний у кількості 8,722 т та стягнути з відповідача 25825,84 грн штрафу. Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21 квітня 2006 року рішення змінено, позов задоволено в повному обсязі. Змінюючи первісне рішення та задовольняючи позов у повному обсязі, апеляційний господарський суд виходив з того, що на відповідача були покладені обов’язки зі збереження матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, які не виконувалися належним чином, а саме, у 1998 році Донецькою міжобласною інспекцією Держкомрезерву України була виявлена недостача нікелю катодного загальною вагою 8,722 т вартістю 277 726, 14 грн; до заявлених позовних вимог строк позовної давності не застосовується відповідно до положень ст. 83 ЦК УРСР. Вищий господарський суд України постановою від 4 липня 2006 року частково задовольнив касаційну скаргу ВАТ „…”, а оскаржувані рішення та постанову – скасував з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Зокрема, Вищий господарський суд України вказав на те, що помилковими визнаються посилання судів попередніх інстанцій на абзац 3 ст.83 ЦК УРСР в обгрунтування своїх висновків про незастосування позовної давності до заявлених Держкомрезервом вимог... норма абзацу 3 ст.83 ЦК УРСР про непоширення позовної давності стосується вимог державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння колгоспів та інших кооперативних чи господарських організацій або громадян. Однак відповідач до таких суб’єктів не відноситься. Рішенням господарського суду Житомирської області від 19 листопада 2003 року (справа № 16/3420) позов Державного комітету України з державного матеріального резерву задоволено – зобов’язано Товариство „…” повернути до державного мобілізаційного резерву 797 т самовільно використаного вугілля марки Г к-т та стягнуто з Товариства 109 268,7 грн штрафу та 8 817,99 грн пені. Суд відхилив клопотання Товариства про застосування позовної давності, яке посилалося на ту обставини, що вугілля використано у травні 1993 році. Постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 11 травня 2004 року та постановою Вищого господарського суду України від 26 січня 2005 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Верховний Суд України постановою від 29 березня 2005 року задовольнив касаційну скаргу Товариства „…”, а оскаржувані рішення та постанови – скасував з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Зокрема, Верховний Суд України вказав на те, що під час розгляду справи в судах всіх інстанцій Товариство посилалося на закінчення строку позовної давності до пред’явлення позову та просило застосувати відповідні наслідки. Проте суди, визнавши позовні вимоги Держкомрезерву обґрунтованими, цих доводів відповідача не перевірили, чим не дотримано вимоги ст. 75 Цивільного кодексу Української РСР щодо обов’язковості застосування позовної давності.
Норма, яка передбачена пунктом 6 ч.1.ст.268 ЦК України, а саме, що позовна давність не поширюється на вимогу центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом, стосовно виконання зобов’язань, що випливають із Закону України „Про державний матеріальний резерв”, – доповнена згідно із Законом України „Про внесення змін до деяких законодавчих актів України„ від 12 травня 2004 року № 1713-IV, який набув чинності з 30 червня 2004 року. А отже, і норма пункту 6 ч.1 ст.268 ЦК України набула чинності з 30 червня 2004 року і не має зворотної дії у часі, оскільки відповідно до ч.1 ст.5 ЦК України — акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Так, у вищевказаній постанові від 4 липня 2006 року (справа № 32/518т-12-12/161(3)) Вищий господарський суд України вказав, що судом апеляційної інстанції передчасно застосовано до позову, пред’явленого до 01.01.2004 року, положення пункту 6 ч.1 ст.268 ЦК України в редакції від 12.05.2004 року, які не мають зворотної дії до спірних відносин. Проте з цього правила можливі винятки, які випливають із вимог п. 6 прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, — правила ЦК України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред’явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом. Законодавством, що діяло раніше, є ст.71 ЦК УРСР, яка встановлювала загальний строк позовної давності в три роки. З урахуванням цієї обставини, а також вимог пункту 6 прикінцевих та перехідних положень ЦК України — правила пункту 6 ч.1 ст.268 ЦК України застосовуються до позовів, трирічний строк пред’явлення яких не сплив до набрання чинності пунктом 6 ч.1 ст. 268 ЦК України, тобто до 30 червня 2004 року. У часовому розрізі — це виникнення права на позов не раніше 30 червня 2001 року. Крім цього, норма пункту 6 ч.1 ст.268 ЦК пов’язується із зобов’язаннями, що випливають із Закону України „Про державний матеріальний резерв” від 24 січня 1997 року № 51/97-ВР, який набув чинності з 22 лютого 1997 року. Згідно з цим Законом з підприємством, установою і організацією, що не входять до числа підприємств, установ і організацій єдиної системи державного резерву України, укладається договір про відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву. Оскільки таких договорів не укладено, то Державний комітет України з державного матеріального резерву на підтвердження виникнення цивільних правовідносин зі зберігання матеріальних цінностей державного резерву посилається на ст. 4 ЦК УРСР, відповідно до якої цивільні права і обов’язки виникають з підстав, передбачених законодавством Союзу РСР і Української РСР, а також з дій громадян та організацій, які хоч і не передбачені законом, але в силу загальних начал і змісту цивільного законодавства породжують цивільні права та обов’язки. Таким чином, Державний комітет України з державного матеріального резерву вже сам вказує на те, що зобов’язання зі збереження матеріальних цінностей мобілізаційного резерву випливають не із Закону України „Про державний матеріальний резерв”, а з інших підстав. До речі, при даних обставинах така позиція є обґрунтованою. Проте у цьому випадку на спірні правовідносини норма пункту 6 ч.1 ст.268 ЦК України не поширюється, що є очевидним.
Олексій ЯКИМЕНКО, адвокат, президент адвокатської компанії “Якименко та Партнери”
Юридичний вісник України № 20 ( 19 - 25 травня 2007 року)