Останнім часом кількість авто на наших вулицях збільшується з кожним днем. Звичайно, немає нічого поганого у тому, що зростає добробут нашого населення і його можливості забезпечити собі комфортне життя, проте разом з цим це призводить не лише до погіршення екологічної ситуації у країні, а й до зростання ризику можливих та збільшення фактичних випадків дорожньо-транспортних пригод. Між тим, транспортні засоби належать до джерел підвищеної небезпеки й якщо ви вже потрапили у ДТП, то маєте бути принаймні ознайомлені з положеннями чинного законодавства, які допоможуть вам, залежно від ситуації, або стягнути певну суму з власника автомобіля на відшкодування завданої ним шкоди, або ж захиститися від осіб, які намагаються неправомірно стягнути певну суму з вас.
Відповідно до ч. 1 ст.
1187 Цивільного кодексу України (далі – ЦК)
джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з
використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів,
механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних,
радіоактивних, вибухо— і вогненебезпечних та інших речовин,
утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід
тощо, яка створює підвищену небезпеку для особи, що цю діяльність
здійснює, та інших осіб. Як бачимо, у цьому переліку транспортні
засоби стоять першими. І це не дивно, оскільки саме вони мають усі
ознаки, що притаманні джерелам підвищеної небезпеки (хоча
для того, щоб належати до них, достатньо було б і однієї з визначених
законом підстав).
То чому ж авто вважаються такими
небезпечними? Зрозуміло, що кожен з нас зможе дати відповідь на це
запитання, мотивуючи небезпеку аварійною ситуацією на дорогах,
зокрема, у великих містах, недбалістю водіїв та пішоходів тощо. Проте
у даному випадку нас цікавить не звичайна думка пересічних громадян,
а юридичний погляд і, особливо, висновки, які можна зробити на
підставі аналізу визначень, запропонованих фахівцями. Так, якщо у
згаданій ч. 1 ст. 1187 ЦК міститься перелік (який, до
речі, не є вичерпним) предметів, пов’язана з якими
діяльність вважається джерелом підвищеної небезпеки, то на підставі
роз’яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України
”Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” від 27 березня 1992 р. № 6 (далі
– Постанова ВСУ), можна виділити три характерні ознаки
джерела підвищеної небезпеки. Отже, як зазначено у п. 4 згаданої
Постанови ВСУ, джерелом підвищеної небезпеки належить визнавати
будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність
заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею людини, а
також діяльність з використання, транспортування, зберігання
предметів, речовин та інших об’єктів виробничого,
господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості.
Тож зрозуміло, що джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, яка
сама по собі становить певну небезпеку для оточуючих. Складовими цієї
небезпеки у даному випадку є три характерні ознаки самого джерела:
—
по-перше, це неможливість його повного (безперервного і
всеосяжного) контролю з боку людини;
— по-друге –
наявність шкідливих властивостей джерела підвищеної небезпеки;
—
по-третє – велика імовірність заподіяння випадкової шкоди.
Отже, як вже було зазначено, цілком очевидно, що транспортним
засобам притаманні всі ці три характерні ознаки джерела підвищеної
небезпеки: наприклад, щодо відсутності повного контролю, то
автомобіль неможливо миттєво зупинити, щодо наявності шкідливих
властивостей – майже кожне авто працює на бензині, який
належить до горючих матеріалів і здатен швидко спалахувати, щодо
високої ймовірності заподіяння випадкової шкоди – ніхто не може
передбачити ситуацію на дорозі, тому експлуатація транспортного
засобу завжди створює для громадян небезпеку зіткнення автомобілів,
аварії, наїзду.
Отже, упевнившись у тому, що діяльність, пов’язана з використанням транспортних засобів, належить до джерел підвищеної небезпеки та виділивши її характерні ознаки, можна перейти і до розгляду підстав виникнення відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, та правил її відшкодування, які також мають свої характерні особливості. Найсуттєвішою з них є те, що ця відповідальність настає незалежно від вини особи, яка завдала шкоду, – вона не звільняється від відповідальності також за умови, коли встановлено її невинність (тобто відповідальність такої особи поширюється до меж непереборної сили – тому її й називають підвищеною). Відповідно до змісту ч. 5 ст. 1187 ЦК існує всього два випадки, коли особа, яка заподіяла шкоду внаслідок експлуатації чи утримання транспортного засобу, звільняється від відповідальності – це відбувається тоді, коли заподіяння такої шкоди сталося через непереборну силу (наприклад, коли у разі землетрусу неможливо було належним чином керувати автомобілем) або умисел потерпілого (скажімо, коли людина, байдуже, з яких причин, навмисно кидається під колеса авто для отримання ушкоджень). До речі, умисел потерпілого (тобто, коли він передбачав і бажав настання шкідливих наслідків) необхідно відрізняти від його грубої необережності – адже вона є підставою тільки для зменшення розміру відшкодування за рахунок володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки закон не передбачає грубу необережність як обставину, що звільняє володільця від відпові¬дальності. Отже, оскільки наявність вини заподіювача шкоди не є обов’язковою умовою для покладення на особу відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, то для виникнення такої відповідальності є необхідним наявність лише трьох підстав: наявність шкоди, протиправна дія її заподіювача та причинний зв’язок між причиною і шкодою.
Ще одна особливість
відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки,
полягає у тому, що зобов’язання з відшкодування шкоди завжди
покладається на володільця цього джерела підвищеної небезпеки (навіть
якщо він безпосередньо не здійснював його експлуатації) –
адже відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК шкода, завдана джерелом
підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній
правовій підставі (право власності, інше речове право,
договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом,
механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або
утримання якого створює підвищену небезпеку. Отже, володільцем
джерела підвищеної небезпеки, який несе перед потерпілим
відповідальність за завдану шкоду, визнається юридична чи фізична
особа, якій належить джерело підвищеної небезпеки на певній правовій
основі та яка здійснює його експлуатацію (володіння,
користування, зберігання, транспортування тощо). Таким чином,
якщо особа, яка керувала джерелом підвищеної небезпеки, не є його
володільцем, а виконувала ці функції, скажімо, в силу трудової угоди
з володільцем, то безпосередньо перед потерпілим вона не
відповідатиме за завдану шкоду – наприклад, у разі заподіяння
внаслідок ДТП пішоходу шкоди водієм автобуса відповідальність перед
потерпілим нестиме не водій, а автобусний парк (інша
юридична особа, якій належить автобус та яка є роботодавцем винного у
ДТП водія).
Крім того, особою, відповідальною за шкоду,
завдану транспортним засобом, визнається особа, яка неправомірно їм
заволоділа, – вона відшкодовує шкоду на загальних підставах (ч.
3 ст. 1187 ЦК). А за наявності вини володільця у протиправному
вилученні з його володіння джерела підвищеної небезпеки
відповідальність може бути покладена як на володільця, так і на осіб,
що заволоділи джерелом підвищеної небезпеки, у відповідній частині,
залежно від ступеня вини кожного з них – відповідно до ч. 4 ст.
1187 ЦК у разі, якщо неправомірному заволодінню іншою особою
транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла
недбалість її власника (володільця), шкода,
завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання,
відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням
суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.
Окремо слід розглянути
випадки, які, мабуть, найчастіше трапляються на практиці, а саме коли
шкода заподіюється внаслідок взаємодії кількох транспортних засобів
(тобто через їх зіткнення). За таких обставин
необхідно розрізняти завдання шкоди самим володільцям цих джерел та
іншим особам. Так, згідно з ч.1 ст. 1188 ЦК шкода, завдана внаслідок
взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на
загальних підставах, а саме:
— шкода, завдана одній особі з
вини іншої особи, відшкодовується винною особою;
— за
наявності вини лише особи, якій завдано шкоди, вона їй не
відшкодовується;
— за наявності вини всіх осіб, діяльністю
яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у
відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Таким чином, у разі заподіяння шкоди взаємодією кількох авто
шкода відшкодовується на загальних підставах, тобто з урахуванням
принципу вини. Отже, за цих обставин обов’язок відшкодування
шкоди покладається на того володільця джерела підвищеної небезпеки, з
вини якого заподіяно шкоду. Якщо винні обидва володільця джерел
підвищеної небезпеки, шкода відшкодовується кожним з них залежно від
ступеня вини кожного. А от у разі випадкового заподіяння шкоди, тобто
коли зіткнення транспортних засобів є наслідком випадкового збігу
обставин, збитки несе сам потерпілий – адже правові підстави
для покладання відповідальності на іншу сторону відсутні. При цьому,
як зазначено у п. 2 Роз’яснення Вищого арбітражного суду
України ”Про деякі питання практики вирішення спорів,
пов’язаних з відшкодуванням шкоди” від 1 квітня 1994 р. № 02-5/215, слід мати на увазі, що транспортний засіб, який не
рухається, не може розглядатися як джерело підвищеної небезпеки при
наїзді на нього іншого транспортного засобу.
Якщо ж внаслідок
взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим
особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її
відшкодувати незалежно від їхньої вини (ч. 2 ст. 1188
ЦК). Тобто володільці цих джерел, які спільно завдали шкоди,
несуть солідарну відповідальність незалежно від своєї вини. До речі,
так само як і у разі заподіяння шкоди одним джерелом підвищеної
небезпеки, у випадку завдання шкоди внаслідок взаємодії кількох
транспортних засобів підставами звільнення їх володільців
відшкодувати заподіяну шкоду іншим особам може бути дія непереборної
сили або ж умисел самого потерпілого.
Наприкінці слід згадати, що
вже кілька років (з 1 січня 2005 р.) в Україні
Законом ”Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів”
введено обов’язкове страхування цивільної відповідальності
водіїв і передбачена адміністративна відповідальність за відсутність
у них оформленого полісу страхування відповідальності. Звичайно,
водіям варто дотримуватися цих положень законодавства – якщо не
з мотивів законослухняності, то хоча б через доцільність відповідних
вимог для суспільства та й самого себе. Звісно, сама лише наявність у
водіїв полісу страхової відповідальності не забезпечить відсутності
дорожніх пригод, але це дозволить автовласникам, чия відповідальність
застрахована, значно зменшити фінансові ризики та виключить випадки
невідшкодування збитків відповідальною особою внаслідок її
неплатоспроможності.
Анжеліка ДОМБРУГОВА
Юридичний вісник України № 20 ( 19 - 25 травня 2007 року)