Одним з ключових елементів процесу доказування є дослідження та оцінка доказів. Наведемо міркування про вказані елементи доказування, їх поняття та особливості в адміністративному судочинстві на підставі аналізу теоретичних джерел та відповідних норм Кодексу адміністративного судочинства України, а також практики їх застосування.
Дослідження доказів — це процес отримання від них інформації та осмислення її стосовно конкретної справи з метою встановлення наявності зв'язку з даною подією. Дослідження передбачає:
У ч. 2 ст. 138 Кодексу адміністративного судочинства України (далі — КАС України) закріплено порядок дослідження доказів для встановлення обставин, від з'ясування та оцінки яких залежить винесення рішення у справі. У ній стверджується, що дослідження доказів є стадією процесу доказування, яка полягає в безпосередньому сприйнятті, вивченні судом інформації про факти, що містяться у передбачених законом джерелах доказів. Дослідження доказів здійснюються під час судового розгляду справи. Ознайомлення із змістом доказів поза процесом не має ніякого значення.
Письмові документи є об'єктом дослідження у двох випадках:
У першому випадку особа, яка заявляє клопотання перед судом про витребування від інших осіб письмових доказів, повинна зазначити який письмовий доказ вимагається, орган чи особу, у яких він знаходиться, та обставини, які можуть підтверджувати цей доказ.
У другому випадку письмові докази, які витребовуються та надсилаються безпосередньо до адміністративного суду. Суд може зацікавити уповноважену сторону або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати письмовий доказ для подання його в суд.
При вирішенні питання щодо викладання письмових доказів у справі суд повинен чітко виконувати вимогу ч. 3 ст.70 КАС України про допустимість доказів, оскільки деякі з них можуть містити інформацію, яка є державною таємницею або конфіденційною чи службовою і містить комерційну, банківську та інші види інформації, використання кожної з них повинно бути здійснено при дотриманні норм, що регламентують режим тієї чи іншої інформації.
Особливу увагу суд має приділити інформації, яка підпадає під дію Закону України "Про державну таємницю", який регулює суспільні відносини, пов'язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці, з метою захисту національної безпеки України.
Державною таємницею згідно зі ст.1 вказаного Закону є вид таємної інформації, яка охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у встановленому законом порядку державною таємницею і підлягають охороні державою. У ст.8 цього ж Закону визначається коло інформації, що може бути віднесена до державної таємниці. Перелік відомостей, які відповідно до рішень державних експертів з питань таємниці, становлять державну таємницю, зазначений у Зводі відомостей, затвердженому наказом Служби безпеки України від 12.08.2005 р. М» 440. Тому витребувати деякі джерела, що містять письмові докази, суд може лише отримавши згоду державних експертів з питань державної таємниці.
До письмових доказів, незалежно від того первісні вони чи похідні, існує низка вимог щодо дотримання порядку засвідчення копій документів. Оригінали письмових доказів, що є у справі, повертаються судом після їх дослідження, якщо це не шкодить розгляду справи, або після набрання законної сили судовим рішенням у справі за клопотанням осіб, які їх надали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу.
У дослідженні доказів у суді важливе місце належить особі, яка відповідно до КАС України визначена як інші учасники адміністративного процесу й має назву "спеціаліст". Стаття 67 КАС України визначає, що консультації спеціаліста не можуть розглядатися як джерела доказів, оскільки вони мають статус поради.
Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок. Спеціаліст може бути залучений до участі в адміністративному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час процесуальних дій не замінює висновок експерта.
У більшості справ, що розглядаються адміністративними судами, досліджуються речові докази. Стаття 80 КАС України визначає, що речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи. Речові докази — це носії певної інформації, яка може бути вилучена судом або спеціалістом (якщо для цього потрібні спеціальні знання).
Носіями інформації, яка має бути досліджена, виступають не тільки люди і створені ними різноманітні письмові документи, а й інші об'єкти матеріального світу. У числі будь-якої інформації, яку здатні містити такі об'єкти, може бути інформація, необхідна для встановлення об'єктивної істини і винесення обґрунтованого правозастосовчого акта. Такі предмети матеріального світу законодавець іменує речовими доказами.
Таким чином, речові докази — це предмети матеріального світу, властивості яких свідчать про обставини, що мають значення для справи. Головною особливістю речових доказів у порівнянні з іншими видами доказів є те, що вони являють собою не словесний або кодовий (цифровий, графічний) опис обставин, що мають значення для справи, а чуттєво-наочне втілення їх слідів і ознак, що збереглися до моменту провадження у справі. В адміністративному судочинстві предмети матеріального світу виступають як речові докази найчастіше у таких випадках:
Як уже зазначалося, згідно з ч. 1 ст.80 КАС України до числа речових доказів відносяться також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи, тобто законодавець визнає речовими доказами носії будь-якої інформації незалежно від того, стосується вона справи чи ні.
Витребування речових доказів проводиться в порядку, встановленому для витребування письмових доказів, тобто речові докази, які потрібні суду, надсилаються безпосередньо до нього. Суд також може уповноважити заінтересовану або іншу особу, яка бере участь у справі, одержати речовий доказ для подання його в суд. Ці докази повертаються судом після їх дослідження за клопотанням осіб, які їх надали, якщо це можливо без шкоди для розгляду справи. В інших випадках речові докази повертаються після набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, яким належать ці докази.
Важливою умовою прийняття законного та обґрунтованого рішення в адміністративному судочинстві є оцінка доказів. Це один з елементів доказування, що супроводжує весь шлях встановлення істини у справі. Як зазначається в юридичній літературі, у проблемі оцінки доказів юридичні питання переплітаються з проблемами теорії, логіки, психології та інших наук (Див.: Шкарупа В.К. Доказування та докази в адміністративно-примусовій діяльності органів внутрішніх справ. — Київ: вид-во МВС України, 1995. — С.34).
Більшість вчених-юристів розглядають оцінку доказів не лише як логічну операцію, але й як складовий матеріал усього процесу доказування, що значною мірою врегульований нормами процесуального права (Див., наприклад: Михеєнко М.М. про предмет і засоби доказування в кримінальних справах // Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні: Вибрані твори . — К: Юрін-ком Інтер, 1999. — С. 196).
Разом з тим деякі автори, базуючись лише на тому, що оцінка доказів є розумовий, логічний процес, вважають, що вона виходить за межі процесуальних дій і не може бути об'єктом правового регулювання, оскільки розумовий процес здійснюється не за законом права (Див.: Треушников М.К. Доказательства и доказывание в советском гражданском процессе. - М., 1982. — С.70).
Оцінка доказів без сумніву є розумовою діяльністю. Вона підлягає закономірностям загального процесу пізнання і законам логіки, оскільки своєю метою має досягнення істини. Без оцінки доказів неможливий процес збирання, дослідження доказів та прийняття правильного рішення.
Оціночні процеси думки в процесі доказування завжди проявляються у конкретних процесуальних діях. Проявляючись у процесуальних діях, вони підлягають в окремих періодах правовому регулюванню, тобто підпадають під дію норм права. Таким чином, оцінка доказів має внутрішню (логічну) й зовнішню (правову) сторони.
Правова сторона оцінки доказів виражається в тому, що логічні операції здійснюються суб'єктами адміністративно-правових відносин; вивченню підлягають лише дані, отримані в передбаченому законом порядку; мета оцінки не вільна, а визначена законом.
Логічна сторона оцінки доказів складається з логічних операцій, аналізу доказів, їх належності, допустимості, достовірності й достатності, об'єднанні даних в єдину систему зібраних доказів тощо.
Результат оцінки завжди виражається у вчиненій процесуальній дії. Наприклад, під час розгляду неправомірних дій посадової особи за потреби можуть бути висунуті вимоги про додаткові докази — ця процесуальна дія є нічим іншим, як результатом оцінки доказів.
Отже, можна дійти висновку, що оцінка доказів в адміністративному судочинстві — це розгляд за своїм внутрішнім переконанням кожного доказу окремо та всієї сукупності доказів, визначаючи їх належність, допустимість, достовірність та достатність для висновків у справі.
На основі оцінки доказів встановлюються підстави для прийняття різних процесуальних рішень, робляться висновки про доказаність чи недоказаність окремих фактів і позову в цілому.
Змістом оцінки доказів в адміністративному судочинстві є процес, який складається з визначення належності, допустимості, достовірності та достатності для висновків у справі.
Оцінка належності доказів означає виявлення їх зв'язку з предметом доказування у справі. У процесі накопичення фактичного матеріалу проводиться його аналіз та синтез, що дозволяє відокремити те загальне, що об'єднує докази, наявність однієї загальної причини, яка обумовлює наявність даних фактів. За наявності значного практичного досвіду можна не робити аналіз та синтез, а застосовувати аналогію.
Оцінка допустимості доказів передбачає перевірку їх з точки зору законності, тобто:
Оцінка доказів з точки зору достовірності полягає передусім у вивченні доказів, наприклад показань свідка, — чи може особа давати об'єктивні свідчення, у вивченні самих свідчень на предмет їх повноти та точності, а також вивченні умов знаходження речових доказів. Вивчаючи таким чином показання свідка, треба звертати увагу на можливість особи до сприйняття, відображення тощо, також потрібно співставляти інформацію про один і той самий факт з різних джерел. При оцінці доказів з точки зору їх достовірності варто аналізувати весь процес їх виникнення і формування.
Достатність доказів визначається предметом доказування та внутрішнім переконанням суду, який приймає рішення у справі (п. 1 ст. 86 КАС України).
Внутрішнє переконання як кінцевий результат мусить базуватися на зібраних у встановленому порядку та досліджених доказах.
Особа, яка вирішує справу і яка оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, повинна керуватись не лише законом, а й своєю правосвідомістю. До змісту правосвідомості належать:
Правосвідомість саме тому і є регулятором правової поведінки, що виражає єдність свідомості та ставлення людей до права й законності.
Правосвідомість доказування проявляється не лише у спроможності суб'єкта доказування розуміти юридичний зміст громадських відносин та подій, але й в його умінні свідомо підкоряти свої суб'єктивні оцінки та бажання вимогам права.
Практична правосвідомість виконує свою роль наступним чином. У Кодексі адміністративного судочинства України містяться поняття, які є достатньо зрозумілими, але не мають визначення в законі. Наприклад, у ст.69 КАС України передбачено, що доказами є також інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, окрім тих фактичних даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі. Тому для правильного
визначення "інших обставин" (оскільки вони входять до предмета доказування) суд повинен мати досить розвинену правосвідомість.
Правосвідомість передбачає, наприклад, щиру впевненість у тому, що жінка справді повинна мати рівні права з чоловіком, що расові, національні, майнові відмінності свідків ніякою мірою не пов'язані з відмінністю в їх моральному обличчі. Тому, оцінюючи достовірність показань свідків, потрібно спиратися не лише на знання відповідного законодавства з цього питання.
Таким чином, значення таких елементів доказування, як дослідження та оцінка доказів в адміністративному судочинстві України важко переоцінити. Вони без сумніву відіграють головну роль у встановленні істини у справі.
Олена УМНОВА, суддя Печерського районного суду
Юридичний вісник України № 47 (24-30 листопада 2007 року)