Англійський філософ, теоретик права Джон Локк, у працях “Два трактати про правління”, “Про власність”, “Досвід про людський розум” стверджує, що від народження людина має три природні права: право на життя, право на свободу, право на власність. Ці права невід’ємні від людини і повинні обов’язково враховуватись законом. За Локком, власність виступає початковим виміром людської свободи, з якої повинна брати початок уся система природного права.
Видатний вчений, представник німецької класичної філософії Георг Вільгельм Фрідріх Гегель у своїй праці “Філософія права” пише, що поняття власності – це перше поняття, яке виникає в історії права: “щоб не залишитися абстрактною, вільна воля повинна насамперед дати собі наявне буття. Цей перший вид свободи є той, який ми визнаємо як власність”. Він стверджує, що “власність – це є втілення волі в річ”, тим самим особа дає собі “зовнішню сферу своєї свободи”.
Проте, що робити, коли людина зловживає своєю свободою завдаючи шкоду людині, суспільству, державі? Можна вчинити як німці, які в статті 18 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини від 23 травня 1949 року прописали, що той, хто зловживає власністю для боротьби з основами демократичного ладу, може бути позбавлений цього права Федеральним Конституційним Судом. Але Консти-туції України така норми невідома та й порушена проблема не тягне на боротьбу з основами демократичного ладу, проте шкода, що завдається людині, суспільству, державі за рівнем своєї небезпеки, давно піднесла це питання до рівня загальнодержавної проблеми.
Ця публікація є продовженням питання, порушеного у опублікованій в "Юридичному віснику України" 1–7 листопада 2008 року № 44 (696) статті “Законність вилучення з примусовим переміщенням транспортних засобів”.
Крайній матеріаліст у соціальній філософії Карл Маркс говорив про власність як про “свідоме ставлення”. Сьогодні власники транспортного засобу (водії) дедалі частіше свідомо використовують свою власність на шкоду людині, суспільству, державі, ігноруючи вимоги Конституції України (використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства (стаття 41).
У частині 5 статті 14 Закону України “Про дорожній рух” від 30 червня 1993 року № 3353-ХІІ (далі – Закон № 3353-ХІІ) зазначається, що учасники дорожнього руху зобов’язані: знати і неухильно дотримувати вимог Закону № 3353-ХІІ, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху; створювати безпечні умови для дорожнього руху, не завдавати своїми діями або бездіяльністю шкоди підприємствам, установам, організаціям і громадянам; виконувати розпорядження органів державного нагляду та контролю щодо дотримання законодавства про дорожній рух. Проте цих вимог власники транспортного засобу (водії) не дотримуються, що є прямим порушенням статті 68 Конституції України – «кожен зобов’я-заний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей».
У Правилах дорожнього руху (далі – Правила), затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, зазначається, що: зупинка і стоянка транспортних засобів на дорозі повинна здійснюватись у спеціально відведених місцях чи на узбіччі (пункт 15.1); забороняється зупинка на пішохідних переходах і ближче 10 м від них з обох боків, крім випадків надання переваги в русі (підпункт г) пункту 15.9); забороняється зупинка на перехрестях та ближче 10 м від краю перехрещуваної проїзної частини за відсутності на них пішохідного переходу, за винятком зупинки для надання переваги в русі та зупинки проти бокового проїзду на Т-подібних перехрестях, де є суцільна лінія розмітки або розділювальна смуга (підпункт ґ) пункту 15.9). Зазначені вимоги Правил, одні з багатьох, що постійно порушуються власниками транспортного засобу (водіями), які свідомо ігнорують підпункт "д" пункту 2.3 Правил – “не створювати своїми діями загрози безпеці дорожнього руху”. Внаслідок цих порушень для всіх учасників дорожнього руху зменшується видимість, збільшується кут повороту на перехресті, а на пішохідному переході водій може до останнього не бачити людини, що раптово вийде на дорогу. Водій вимушений буде небезпечно маневрувати і дедалі частіше це має трагічні насідки.
Відповідно до статті 1 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року (далі – Декларація) всі люди народжуються вільними і рівними в своїй гідності і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства. Згідно з підпунктом "в" пункту 15.10 Правил стоянка забороняється на тротуарах, за винятком легкових автомобілів та мотоциклів, які можуть бути поставлені на краю тротуарів, де для руху пішоходів залишається щонайменше 2 метри. Проте давно вже мешканців великих міст не здивуєш скупченням транспортного засобу на тротуарі так, що місця для проходу пішоходів вистачає лише для однієї людини. Де совість? Де братерство? І це лише один з багатьох прикладів створення незручностей, утисків прав громадян (пішоходів) і неповаги до їх гідності, ігнорування вимог Конституції та законів України.
Конституція України встановила, що: людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (стаття 3); в Україні визнається і діє принцип верховенства права (стаття 8); власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (статті 13); усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (стаття 21); кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості (стаття 23); громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (стаття 24).
Зазначені положення Основного Закону є конституційною основою обов’язку кожного задовольнятись таким рівнем свободи, який би не порушував законних прав і свобод інших людей. Згідно зі статтею 29 Декларації кожна людина має обов’язки перед суспільством, в якому тільки і можливий вільний та повний розвиток її особистості (частина перша). При реалізації своїх прав і свобод кожна людина повинна піддаватись лише таким обмеженням, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших людей і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального благополуччя в демократичному суспільстві (частина друга). Власники транспортного засобу (водії) мають усвідомити свій обов’язок дотримуватися встановленого суспільного порядку, метою якого є досягнення благополуччя, миру та злагоди в суспільстві, не порушувати прав і свобод та не принижувати честь і гідність інших людей.
Головним недоліком діючого в Україні механізму притягнення порушників Правил до кримінальної або адміністративної відповідальності, донедавна були дуже низькі розміри штрафних санкцій. Проте з прийняттям Верховною Радою України Закону “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху” від 24 вересня 2008 року № 586-VІ із посиленням кримінальної та адміністративної відповідальності за порушення Правил, суспільство поступово відчуває зміни на краще вже з першого дня набрання чинності законом. І це добре. Проте слід розуміти, що головна проблема в цьому питанні все ж таки криється не в розмірах штрафів, а в рівні правової культури та правової свідомості власників транспортного засобу (водіїв). Як говорив Демокрит, “Закон прагне допомогти життю людей. Але він може цього досягти тільки тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для тих, хто скоряється закону, закон – тільки свідчення їх власної чесноти”.
Охоронець закону Анатолій Федорович Коні (1844–1924), обстоюючи гідність простої людини, закликаючи бачити в ній особистість, діючи із загальнодемократичних позицій, у своєму дисертаційному дослідженні (Коні А.Ф. Про право необхідної оборони: Додаток до Московських університетських видань. – М., 185. – Т. 1.), обґрунтовуючи право необхідної оборони народу від уряду, який прагне порушити його державний лад, право на революцію, повстання, зазначав, що “застосування особистих зусиль може бути допущено лише за відсутності допомоги з боку суспільної влади”.
Отже, порушене у цій публікації питання, будучи лише одним з багатьох прикладів загальнодержавних проблем, до яких суспільна влада залишається байдужа, в той час як суспільство стогне від численних порушень своїх прав і утисків гарантованих Конституцією України свобод, вказує на те, що суспільству може увірватися терпець і тоді воно має законне право в межах необхідної оборони власноруч покласти край неспроможності такої влади бути регулятором суспільних відносин, забезпечувати належний рівень правопорядку.
Автор: Андрій ПОТЬОМКІН