Збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі

Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва розглянув лист та повідомляє таке.

Згідно зі статтею 17 Декрету Кабінету Міністрів України від 20.05.93 р. N 56-93 (56-93) "Про місцеві податки і збори" (далі - Декрет) збір за видачу дозволу на розміщення об'єктів торгівлі - це плата за оформлення та видачу дозволів на торгівлю у спеціально відведених для цього місцях. Збір за видачу дозволу на торгівлю справляється з юридичних осіб громадян, які реалізують сільськогосподарську, промислову продукцію та інші товари, залежно від площі торгового місця, його територіального розміщення та виду продукції. Граничний розмір збору за видачу дозволу на торгівлю не повинен перевищувати 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян для суб'єктів, що постійно здійснюють торгівлю у спеціально відведених для цього місцях, і одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян в день - за одноразову торгівлю.

За статтею 18 Декрету (56-93) органи місцевого самоврядування самостійно встановлюють і визначають порядок сплати місцевих податків і зборів відповідно до переліку і в межах установлених граничних розмірів ставок. Органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції мають право запроваджувати пільгові податкові ставки, повністю скасовувати окремі місцеві податки і збори або звільняти від їх сплати певні категорії платників та надавати відстрочки у сплаті місцевих податків та зборів.

Відповідно до пп. 24 п. 1 ст. 2б Закону України від 21.05.97 р. N 280/97-ВР (280/97-ВР) "Про місцеве самоврядування в Україні" питання встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їх ставок у межах, визначених законом, вирішуються на пленарних засіданнях відповідних рад. Але, на думку Держпідприємництва України, збір за видачу дозволу на розміщення об'єкта торгівлі повинен збиратись з платника лише при відкритті стаціонарного об'єкта торгівлі. Адже системний аналіз норм чинного законодавства та правової природи цього збору показує, що він має збиратись разово.

У пункті 1 ст. 5 Закону України від 06.10.98 р. N 161-XIV (161-14) "Про оренду землі" (далі - Закон) передбачено, що орендодавцями земельних ділянок є громадяни та юридичні особи України, у власності яких перебувають земельні ділянки.

Статтею 5 Закону (161-14) передбачено, що органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради є орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у комунальній власності.

Відповідно до п. 1 ст. 19 Закону (161-14) орендна плата за земельну ділянку - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

Відповідно до п. 1 ст. 4 Закону України від 07.02.91 р. N 697-XII (697-12) "Про власність" (далі - Закон "Про власність") власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

Відповідно до п. 2 ст. 4 Закону "Про власність" (697-12) власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

Виходячи з інформації, викладеної у листі, земельна ділянка, на якій розміщується об'єкт торгівлі, приватизована батьком, отже, питання користування цією землею мають вирішуватися між Вами і Вашим батьком, власником цієї ділянки.

"Бухгалтерія", N 51/1-2, 16.12.2002 р.