Господарські суди України

Вищий господарський суд України у порядку інформації надсилає огляд практики вирішення спорів, пов'язаних із застосуванням законодавства про податки.

1. Відсутність обов'язкових реквізитів податкової накладної позбавляє покупця права на податковий кредит.

Рішенням арбітражного суду відмовлено у позові акціонерному товариству (далі - товариство) про визнання недійсним рішення державної податкової інспекції про стягнення з товариства фінансових санкцій за податком на додану вартість. Рішення суду мотивовано правомірністю застосування до товариства фінансових санкцій. Постановою голови арбітражного суду рішення залишено без зміни з тих же підстав.

Товариство, не погодившись з рішенням та постановою, звернулось до Вищого арбітражного суду України з заявою, у якій просило скасувати судові акти зі справи з посиланням на неправильне застосування судом норм матеріального права.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що судові акти зі справи відповідають вимогам чинного законодавства з огляду на таке.

Державною податковою інспекцією перевірено правомірність відшкодування товариству податку на додану вартість. Перевіркою встановлено, що податкові накладні складено з численними порушеннями вимог Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) (далі - Закон). За результатами перевірки складено акт та прийнято рішення про застосування до товариства фінансових санкцій.

Відповідно до підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 Закону (168/97-ВР) не дозволяється включення до податкового кредиту будь-яких витрат зі сплати податку, що не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями. У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними документами, платник податку несе відповідальність у вигляді встановлених законодавством фінансових санкцій, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену належним чином.

Згідно з підпунктом 7.2.1 пункту 7.2 статті 7 Закону (168/97-ВР) податкова накладна повинна містити: порядковий номер і дату виписування податкової накладної; назву юридичної особи або прізвище, ім'я та по батькові фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; податковий номер платника податку (продавця та покупця); місце розташування юридичної особи або місце податкової адреси фізичної особи, зареєстрованої як платник податку на додану вартість; опис (номенклатуру) товарів (робіт, послуг) та їх кількість (обсяг, об'єм); повну назву отримувача; ціну продажу без врахування податку; ставку податку та відповідну суму податку в цифровому значенні; загальну суму коштів, що підлягають сплаті з урахуванням податку.

Відсутність хоча б одного з цих реквізитів позбавляє покупця права на включення до податкового кредиту витрат зі сплати податку на додану вартість на підставі такої накладної.

З матеріалів справи вбачається, що податкові накладні, за якими товариство віднесло до податкового кредиту суму податку на додану вартість, не містять дати їх виписування та адреси підприємства, що її виписувало.

Враховуючи, що норми матеріального права арбітражним судом застосовано правильно, постанову арбітражного суду залишено без зміни.

2. Операції з перевезення залізницею експортних вантажів між внутрішньою митницею і митницею на кордоні, тобто без перетину державного кордону України, підлягають оподаткуванню податком на додану вартість за ставкою 20 відсотків.

Рішенням арбітражного суду задоволено позов залізниці (далі - позивач) до державної податкової інспекції про визнання недійсним її рішення у частині донарахування залізниці податку на додану вартість та стягнення фінансових санкцій з посиланням на те, що залізницею надавалися транспортні послуги з перевезення експортних вантажів від пункту внутрішньої митниці до пункту поза межами державного кордону України з перевантаженням у портах України, отже податок на додану вартість відповідно до підпункту 6.2.4 пункту 6.2 статті 6 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) (далі - Закон) мав обчислюватися за нульовою ставкою.

Постановою голови арбітражного суду назване рішення скасовано з тих підстав, що позивачем фактично надавалися послуги з перевезення вантажів, які перебували під митним контролем, тільки у межах митної території України без перетинання державного кордону України, і за таких обставин оподаткування повинно здійснюватися виходячи з 20-відсоткової ставки оподаткування, передбаченої пунктом 6.1 статті 6 Закону (168/97-ВР) .

У заяві до Вищого арбітражного суду України позивач просив скасувати цю постанову, залишивши без зміни рішення арбітражного суду з посиланням на таке.

Перевезення вантажів від внутрішньої митниці до місця навантаження на судно у морському порту є складовою частиною міжнародного перевезення вантажів від пункту проведення митних процедур з випуску вантажів за межі митного кордону України до пункту поза межами державного кордону України і тому податок на додану вартість слід обчислювати за нульовою ставкою.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку і заслухавши пояснення представників сторін, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність залишення без зміни постанови арбітражного суду з таких підстав.

Рішення державної податкової інспекції прийнято на підставі акта перевірки, яким встановлено порушення залізницею вимог пункту 6.1 статті 6 Закону (168/97-ВР) щодо оподаткування транспортних послуг на митній території України за нульовою ставкою.

Як встановлено арбітражним судом, залізницею фактично надавалися послуги з транспортування вантажів, які знаходились під митним контролем, тільки у межах митної території України без перетинання державного кордону України.

Відповідно до підпункту 6.2.4 пункту 6.2 статті 6 Закону (168/97-ВР) податок на додану вартість за нульовою ставкою обчислюється з операцій, пов'язаних з наданням транспортних послуг за межами митного кордону України, а саме: від пункту за межами державного кордону України до пункту проведення митних процедур з випуску пасажирів або вантажів з-під митного контролю на митну територію України (включаючи внутрішні митниці); від пункту проведення митних процедур з випуску пасажирів або вантажів за межі митного кордону України (включаючи внутрішні митниці) до пункту поза межами державного кордону України; між пунктами поза межами митного кордону України.

Спільним листом Державної податкової адміністрації України та Укрзалізниці від 17.05.99 N 7086/7/16-1321 (v7086225-99) "Про застосування нульової ставки податку на додану вартість при здійсненні міжнародних перевезень" звернено увагу підприємств, які входять до складу Укрзалізниці, на те, що у разі надання послуг з транспортування вантажів, які знаходяться під митним контролем, між внутрішньою митницею і митницею на кордоні, тобто без перетинання державного кордону України, операції з надання таких послуг оподатковуються за ставкою 20 відсотків (у тому числі доставка вантажів, призначених для експортування (вивезення) за межі митних кордонів України, у порти).

Викладені у постанові висновки арбітражного суду відповідають нормам чинного законодавства та матеріалам справи, оскільки операції з надання послуг з транспортування вантажів, які знаходяться під митним контролем, між внутрішньою митницею і митницею на кордоні, тобто без перетинання державного кордону України, у тому числі операції з доставки вантажів, призначених для експортування (вивезення) за межі митних кордонів України, у морський порт, підлягають оподаткуванню за ставкою 20 відсотків.

З огляду на викладене постановою Вищого господарського суду України постанову арбітражного суду залишено без зміни.

3. Операції з передачі основних фондів як внесків до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права не є об'єктом оподаткування податком на додану вартість.

Рішенням арбітражного суду задоволено позовні вимоги спільного підприємства: рішення державної податкової адміністрації визнано недійсним з огляду на невідповідність його вимогам чинного законодавства. Постановою наглядової інстанції рішення залишено без зміни з тих же підстав.

У заяві до Вищого арбітражного суду України про перевірку рішення і постанови зі справи, державна податкова адміністрація посилалася на невідповідність висновків суду нормам чинного законодавства.

Перевіривши повноту встановлення арбітражним судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про правильне застосування арбітражним судом норм чинного законодавства, виходячи з такого.

Державною податковою адміністрацією перевірено дотримання спільним підприємством вимог чинного законодавства. Перевіркою встановлено, що до бюджету не сплачено податок на додану вартість за передачу основних фондів в обмін на корпоративні права, оскільки така передача є операцією з виконання робіт, отже підлягає оподатковуванню податком на додану вартість. За результатами перевірки складено акт та прийнято оспорюване рішення про застосування до спільного підприємства фінансових санкцій.

Відповідно до вимог підпункту 3.2.8 пункту 3.2 статті 3 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) не є об'єктом оподаткування операції з передачі основних фондів як внеску до статутного фонду юридичної особи для формування її цілісного майнового комплексу в обмін на її корпоративні права, у тому числі при ввезенні основних фондів на митну територію України (крім підакцизних товарів).

Відповідно до пункту 3 статті 1 Закону України "Про режим іноземного інвестування" (93/96-ВР) підприємством з іноземними інвестиціями є підприємство (організація) будь-якої організаційно-правової форми, створене відповідно до законодавства України, іноземна інвестиція в статутному фонді якого, за його наявності, становить не менше 10 відсотків. Підприємство набуває статусу підприємства з іноземними інвестиціями з дня зарахування іноземної інвестиції на його баланс.

Арбітражним судом встановлено, що іноземним інвестором - засновником спільного підприємства до статутного фонду внесено іноземну інвестицію в обмін на корпоративні права в обсязі статутного фонду, визначеного установчими документами. Реєстрацію іноземної інвестиції та підприємства з іноземними інвестиціями здійснено у порядку, визначеному чинним законодавством.

З огляду на викладене державною податковою адміністрацією неправомірно віднесено передачу основних фондів як внеску до статутного фонду підприємства для формування його цілісного майнового комплексу в обмін на корпоративні права до операцій з виконання робіт, отже безпідставно нараховано податок на додану вартість та фінансові санкції.

Враховуючи, що норми чинного законодавства арбітражним судом застосовано правильно, постанову господарського суду залишено без зміни.

4. Відчуження майна, що перебуває у податковій заставі, потребує письмового узгодження з податковим органом.

Рішенням арбітражного суду задоволено позовні вимоги державної податкової інспекції про визнання недійсним договору про сумісну діяльність, укладеного заводом і акціонерним товариством. Рішення суду мотивовано порушенням вимог Указу Президента України від 04.03.98 N 167/98 (167/98) "Про заходи щодо підвищення відповідальності за розрахунки з бюджетами та державними цільовими фондами" (далі - Указ).

Постановою голови арбітражного суду назване рішення змінено: у задоволенні позовних вимог відмовлено з посиланням на те, що відчуження майна за договором про сумісну діяльність не відбулося, отже завод не повинен був отримувати письмову згоду органу державної податкової служби на передачу основних засобів за цим договором.

У заяві до Вищого арбітражного суду України державна податкова інспекція просила скасувати названу постанову, посилаючись на неправильне застосування судом законодавства про податки і виходячи з такого.

Відповідно до статті 5 Указу (167/98) платник податків, майно якого перебуває у податковій заставі, володіє і користується ним на свій розсуд, забезпечуючи при цьому збереження такого майна.

Відчуження майна та майнових прав, які перебувають у податковій заставі, може здійснюватися лише за письмовою згодою органів державної податкової служби за місцезнаходженням платника податків, крім товарів в обороті, якщо такі товари реалізуються за цінами не нижче звичайних.

Власник майна втрачає право на вільне розпорядження майном з моменту передачі його як внеску за договором про сумісну діяльність. Така передача є особливим видом відчуження майна і майнових прав, які перебувають у податковій заставі.

У відзиві на заяву про перевірку постанови у порядку нагляду завод і акціонерне товариство зазначили, що майно за договором про сумісну діяльність не відчужувалось, а завод як власник здійснював лише повноваження щодо користування цим майном.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що заява державної податкової інспекції підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 5 Указу (167/98) відчуження майна та майнових прав, які перебувають у податковій заставі, може здійснюватися лише за письмовою згодою органів державної податкової служби за місцезнаходженням платника податків, крім товарів в обороті, якщо такі товари реалізуються за цінами не нижче звичайних. Порушення платником податків вимог, передбачених частинами першою та другою цієї статті Указу, визнається ухиленням від сплати податків.

Згідно із статтею 6 Указу (167/98) вимоги органів державної податкової служби щодо майна і майнових прав, які є предметом податкової застави, мають пріоритет перед будь-якими правами щодо цього майна і майнових прав, крім випадків, коли такі права виникли і в установленому порядку оформлені до дня виникнення податкової застави.

Арбітражним судом встановлено, що у зв'язку з бюджетною заборгованістю державна податкова інспекція повідомила завод про податкову заставу належного йому майна та майнових прав.

Однак заводом та акціонерним товариством укладено договір про сумісну діяльність, за яким заводом зроблено внесок у сумісну діяльність основними засобами. Відповідне майно як внесок у сумісну діяльність згідно із статтею 432 Цивільного Кодексу України (1540-06) є спільною власністю учасників договору, тобто заводу і акціонерного товариства. Учасник договору про сумісну діяльність не вправі розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору.

Статтею 113 Цивільного кодексу України (1540-06) передбачено, що володіння, користування і розпорядження майном при спільній частковій власності провадиться за згодою всіх учасників, а при відсутності такої згоди - спір вирішується судом.

Отже завод передав майно, що знаходилось у податковій заставі, у спільну власність без одержання письмової згоди державної податкової інспекції. У подальшому це майно було передано у заставу банку також без одержання письмової згоди державної податкової інспекції.

На підставі статті 48 Цивільного кодексу України (1540-06) недійсними можуть визнаватися не лише угоди, які не відповідають закону, а й такі, що порушують вимоги інших нормативно-правових актів, у тому числі указів Президента України.

З огляду на неправильне застосування арбітражним судом норм матеріального права, постановою Вищого господарського суду України скасовано постанову арбітражного суду, рішення з цієї справи залишено без зміни.

5. Наявність переплати податку не звільняє суб'єкта підприємницької діяльності від відповідальності за порушення законодавства про податки.

Рішенням арбітражного суду задоволено позовні вимоги товариства з обмеженою відповідальністю (далі - товариство) про визнання недійсним рішення державної податкової інспекції. Рішення суду мотивовано наявністю переплати товариством податку на додану вартість і відсутністю недоїмки. Постановою заступника голови арбітражного суду рішення зі справи залишено без зміни з тих же підстав.

У заяві до Вищого арбітражного суду України державна податкова інспекція просила скасувати судові акти зі справи, посилаючись на неправильне застосування арбітражним судом норм матеріального права.

У відзиві на заяву товариство пояснило, що вимоги державної податкової інспекції виконано шляхом подання скоригованої декларації з податку на додану вартість.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність задоволення заяви державної податкової інспекції з таких підстав.

Оспорюване рішення прийнято на підставі акта перевірки дотримання товариством вимог податкового законодавства, за результатами якої товариству донараховано податок на додану вартість і застосовано фінансові санкції.

Податок донараховано державною податковою інспекцією у зв'язку із завищенням товариством розміру податкового кредиту, а саме: до податкового кредиту включено суму податку на додану вартість за операцією купівлі - продажу, за якою товар фактично не було продано, а суму передоплати за цей товар повернуто товариству.

Задовольняючи позовні вимоги з посиланням на наявність у товариства переплати податку на додану вартість, арбітражний суд неправильно застосував норми матеріального права з огляду на таке.

Згідно з підпунктом 7.4.1 пункту 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, сплачених (нарахованих) платником податку у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг), вартість яких відноситься до складу валових витрат виробництва (обігу) та основних фондів чи нематеріальних активів, що підлягають амортизації.

Оскільки товар не продано, а передоплату за цей товар повернуто, товариство безпідставно включило відповідну суму податку на додану вартість до податкового кредиту.

Законодавство України пов'язує застосування фінансових санкцій до платника податку з виявленням факту порушення законодавства про податки. Зайво внесені до бюджету суми податку не враховуються під час розрахунку таких санкцій. Фінансові санкції не застосовуються у разі, коли підприємство до початку перевірки органом державної податкової служби самостійно виявило порушення в обчисленні податку, письмово повідомило про це податковий орган і здійснило відповідні розрахунки з бюджетом. Проте відповідні докази у матеріалах справи відсутні.

З огляду на викладене постановою Вищого господарського суду України скасовано рішення і постанову арбітражного суду, у позові відмовлено.

6. Платниками податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є особи, у власності яких є такі засоби.

Рішенням арбітражного суду задоволено позов товариства з обмеженою відповідальністю (далі - товариство) про визнання недійсним рішення державної податкової інспекції з огляду на невідповідність рішення податкового органу чинному законодавству. Постановою арбітражного суду рішення залишено без зміни з тих же мотивів.

Державна податкова інспекція звернулася із заявою до Вищого арбітражного суду України, у якій просила скасувати судові акти, посилаючись на помилкове застосування арбітражним судом чинного законодавства України.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України констатував таке.

Державною податковою інспекцією перевірено дотримання товариством вимог законодавства про податки. Перевіркою встановлено наявність недоїмки за податком з власників транспортних засобів, про що складено відповідний акт та прийнято рішення про застосування до товариства фінансових санкцій.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів" (1963-12) платниками податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів є підприємства, установи та організації, які є юридичними особами, іноземні юридичні особи (далі - юридичні особи), а також громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства (далі - фізичні особи), які мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні транспортні засоби, які відповідно до статті 2 цього Закону є об'єктами оподаткування.

Арбітражним судом встановлено, що товариство сплачувало зазначений податок до відчуження транспортних засобів фізичним особам. Договорами купівлі-продажу, податковими накладними та довідкою державтоінспекції про перереєстрацію автомобілів підтверджується факт продажу відповідних транспортних засобів. Зазначене свідчить про те, що об'єкт оподаткування вибув з володіння товариства, тому обов'язок сплачувати податок з власників транспортних засобів припинився. До того ж новими власниками автомобілів податок сплачено.

З огляду на те, що норми чинного законодавства арбітражним судом застосовано правильно, постанову арбітражного суду залишено без зміни.