Конституційний Суд України у складі суддів Конституційного Суду України:

Домбровського Івана Петровича - головуючий,

Бринцева Василя Дмитровича,

Головіна Анатолія Сергійовича,

Джуня В'ячеслава Васильовича,

Дідківського Анатолія Олександровича,

Кампа Володимира Михайловича,

Колоса Михайла Івановича,

Лилака Дмитра Дмитровича,

Маркуш Марії Андріївни,

Мачужак Ярослави Василівни,

Овчаренка В'ячеслава Андрійовича,

Станік Сюзанни Романівни,

Стрижака Андрія Андрійовича,

Ткачука Павла Миколайовича - суддя-доповідач,

Шишкіна Віктора Івановича,

розглянув на пленарному засіданні справу за конституційним поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" від 7 лютого 2002 року N 3018-III (3018-14) (Відомості Верховної Ради України, 2002 р., N 27, ст. 180).

Приводом для розгляду справи згідно зі статтями 39, 41 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) стало конституційне подання Вищої ради юстиції.

Підставою для розгляду справи відповідно до статті 93 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) є практична необхідність в офіційній інтерпретації зазначених положень Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) .

Заслухавши суддю-доповідача Ткачука П.М. та дослідивши матеріали справи, Конституційний Суд України

у с т а н о в и в:

1. Суб'єкт права на конституційне подання - Вища рада юстиції - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положення частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) (далі - Закон) "суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному цією статтею, також за ініціативою Вищої ради юстиції".

Необхідність в офіційному тлумаченні, як зазначається у конституційному поданні, виникла у зв'язку з різним розумінням та застосуванням положення Закону (3018-14) щодо порядку ініціювання Вищою радою юстиції питання про звільнення суддів з адміністративних посад.

2. З метою повного та всебічного дослідження порушених у конституційному поданні питань Конституційний Суд України звернувся до органів державної влади та наукових установ з пропозицією надати відповідну інформацію.

У листі Президента України до Конституційного Суду України вказується, що частиною п'ятою статті 20 Закону (3018-14) Вищу раду юстиції уповноважено ініціювати звільнення судді з адміністративної посади безпосередньо перед главою держави. Така ініціатива Вищої ради юстиції за своїми правовими наслідками може розглядатися як альтернатива поданню Голови Верховного Суду України про звільнення судді з адміністративної посади.

Голова Верховної Ради України вважає, що процедура звільнення судді з адміністративної посади в суді загальної юрисдикції, в тому числі вирішення питання щодо права Вищої ради юстиції брати участь в ініціюванні такого звільнення, має визначатися законом. Положення третього речення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) слід розглядати як таке, що уповноважує Вищу раду юстиції самостійно вносити подання Президенту України про звільнення судді з адміністративної посади у разі порушення ним вимог щодо несумісності, присяги, набрання законної сили обвинувальним вироком стосовно нього, що зумовлено наявністю підстав для звільнення з посади професійного судді.

Позиція Верховного Суду України полягає в тому, що звільнення судді з адміністративної посади можливе лише за наявності рекомендації Ради суддів України за поданням Голови Верховного Суду України, а Вища рада юстиції може виступати в якості ініціатора процедури такого звільнення.

Таку ж позицію займає Рада суддів України.

Висновки фахівців Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого та Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича зводяться до того, що Вища рада юстиції не може вносити подання про звільнення голови та заступника голови суду безпосередньо Президентові України.

У листі Комітету Верховної Ради України з питань правової політики вказується на неконституційність положення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) . На його думку, наділення Президента України повноваженнями призначати суддю на посаду голови суду, заступника голови суду та звільняти його з цієї посади суперечить Конституції України (254к/96-ВР) (частині першій статті 6, частині другій статті 8, частині другій статті 19), оскільки згідно з Основним Законом України (254к/96-ВР) глава держави, повноваження якого визначаються виключно Конституцією України (254к/96-ВР) , не наділений правом призначати суддів на адміністративні посади та звільняти їх з цих посад. У листі також зазначається, що це положення Закону (3018-14) не узгоджується з гарантованим Конституцією України (254к/96-ВР) принципом незалежності суддів.

3. На пленарному засіданні Конституційного Суду України представники суб'єкта права на конституційне подання Полтавець Ю.П., Архипович Л.В., Постійний представник Верховної Ради України у Конституційному Суді України Селіванов А.О., представник Президента України Мармазов В.Є., представник Верховного Суду України та Ради суддів України Волков О.Ф. підтримали позиції органів, які вони представляли.

4. Аналізуючи частину п'яту статті 20 Закону (3018-14) на предмет офіційного тлумачення, Конституційний Суд України виявив ознаки невідповідності Конституції України (254к/96-ВР) її положення про надання Президенту України повноважень призначати та звільняти голів, заступників голів судів.

За таких обставин Конституційний Суд України вважає за необхідне на підставі частини другої статті 95 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) вирішити питання щодо відповідності Конституції України (254к/96-ВР) цього положення Закону (3018-14) .

5. Конституція України (254к/96-ВР) надала Президентові України ряд повноважень стосовно організації і діяльності судової влади. Згідно з пунктом 22 частини першої статті 106, частиною п'ятою статті 126 Основного Закону України (254к/96-ВР) Президент України має право в порядку, визначеному законом (пункт 14 частини першої статті 92, стаття 153 Конституції України (254к/96-ВР) , призначати на посади та звільняти з посад третину складу Конституційного Суду України. На підставі пункту 23 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) глава держави у визначеному законом порядку утворює суди. Президент України має також право здійснювати перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років (частина перша статті 128 Конституції України (254к/96-ВР) ) та звільняти його з цієї посади (частина п'ята статті 126 Конституції України (254к/96-ВР) ) . Однак повноважень призначати суддю на посаду голови суду, заступника голови суду та звільняти його з цієї посади Конституція України (254к/96-ВР) Президентові України не надала.

6. Відповідно до пункту 31 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) повноваження Президента України визначаються лише Основним Законом України (254к/96-ВР) . На цю обставину Конституційний Суд України неодноразово вказував у своїх рішеннях, зокрема у рішенні від 10 квітня 2003 року N 7-рп/2003 (v007p710-03) (справа про гарантії діяльності народного депутата України), де сказано, що "повноваження Президента України вичерпно визначені Конституцією України (254к/96-ВР) , а це унеможливлює прийняття законів, які встановлювали б інші його повноваження (права та обов'язки)", та в рішенні від 7 квітня 2004 року N 9-рп/2004 (v009p710-04) (справа про Координаційний комітет), в якому вказано, що повноваження Президента України, як і повноваження Верховної Ради України, визначаються Конституцією України (254к/96-ВР) .

Отже, надання Президентові України частиною п'ятою статті 20 Закону (3018-14) повноважень призначати суддю на посаду голови, заступника голови суду, а також звільняти його з цієї посади суперечить статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) , тобто це положення Закону (3018-14) є неконституційним.

Конституційний Суд України вважає, що питання про призначення на посаду голови, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) мають бути врегульовані в законодавчому порядку.

7. Приймаючи рішення у цій справі, Конституційний Суд України враховує вироблені міжнародним співтовариством засади незалежності судових органів, викладені, зокрема, в рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи від 13 жовтня 1994 року N (94)12 (994_323) "Незалежність, дієвість та роль суддів", де вказується, що орган, який уповноважений приймати рішення щодо кар'єри суддів, повинен бути незалежним від уряду та адміністративних органів; у Європейській хартії про Закон "Про статус суддів" (994_236) від 10 липня 1998 року, в якій передбачається, що рішення про службове підвищення судді вносяться органом, незалежним від виконавчої та законодавчої влади; в "Основних принципах незалежності судових органів", схвалених резолюціями N 40/32 від 29 листопада 1985 року (995_208) та N 40/146 від 13 грудня 1985 року Генеральної Асамблеї ООН, в яких зазначається, що усунення від посади чи звільнення судді мають бути предметом незалежної перевірки.

Взято до уваги також висновок експертів Ради Європи від 19 грудня 2002 року щодо Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) стосовно того, що президент не може відігравати у підборі суддів на адміністративні посади настільки активну роль, та положення Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10 травня 2006 року N 361 (361/2006) , в якому передбачається запровадити порядок, за яким адміністративні посади в судах займатимуть судді, призначені органами суддівського самоврядування.

8. Конституційний Суд України виходить з того, що положення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) , яке суб'єкт права на конституційне подання просить витлумачити, а саме щодо участі Вищої ради юстиції у вирішенні питання про звільнення судді з адміністративної посади, тісно пов'язане з положенням цієї частини статті 20 Закону (3018-14) , яке визнано Судом таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) . За цих обставин практична необхідність в офіційному тлумаченні положення частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) , яке є предметом конституційного подання, відпадає.

Виходячи з викладеного та керуючись частиною другою статті 147, статтею 150, частиною другою статті 152 Конституції України (254к/96-ВР) , статтями 51, 61, 95 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) , Конституційний Суд України

в и р і ш и в:

1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційним), положення частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) , відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України.

2. Положення частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) , визнане неконституційним, втрачає чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

3. Рекомендувати Верховній Раді України невідкладно в законодавчому порядку врегулювати питання про призначення судді на посаду голови суду, заступника голови суду та звільнення його з цієї посади.

4. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України.

                                        КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ 

Рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року визнано неконституційним положення частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) , відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України.

Не заперечуючи, що в Конституції України (254к/96-ВР) дійсно відсутні конкретні норми, які б покладали на Президента України обов'язок призначати на адміністративні посади та звільняти з них у судах загальної юрисдикції слід зазначити, що системний аналіз конституційних норм дає підстави і для інших висновків, ніж тих, які покладені в основу рішення Суду.

1. Відсутність у Конституції України (254к/96-ВР) конкретного визначення щодо органу наділеного повноваженнями призначати і звільняти голів судів і їх заступників не є підставою для визнання положень спеціального закону неконституційними, якщо цю процедуру покладено на орган (суб'єкта), відносно якого у конституційних нормах відсутня предосторога (заборона) на здійснення цієї функції.

Посилання на те, що віднесення процедури призначення на адміністративні посади у судах до повноважень Президента України порушують принцип поділу влади, закріплений у статті 6 Конституції України (254к/96-ВР) не є переконливими. Тому, що класична теорія поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову базується на механізмах стримувань і противаг та визнанні принципу єдності влади у державі. У правовій системи України відповідною противагою президентськім повноваженням щодо призначення і звільнення суддів, а також голів судів і їх заступників встановлені судові механізми перевірки законності цих рішень Президента України. Крім того слід враховувати, що відповідно до конституційної доктрини України Президент України не віднесений до жодної з гілок влади. Виходячи з цього відсутні підстави для стверджень, що така правова модель створює передумови для втручання у внутрішню діяльність судової влади.

Крім того системний аналіз конституційних норм, якими регламентуються повноваження Президента України дають підстави для висновку про те, що за чинною Конституцією України (254к/96-ВР) найбільш повноважним з питань призначення на адміністративні посади є саме цей державний орган. Так, відповідно до частини першої статті 128 перше призначення на посаду судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України; згідно з частиною шостою статті 126 - суддя звільняється з посади органом, що його призначив; пунктом 23 статті 106 саме на Президента України покладений обов'язок утворювати суди у визначеному законом порядку.

Порівняльний аналіз наведених конституційних повноважень Президента України з функцією призначення і звільнення з адміністративних посад у судах загальної юрисдикції дає підстави для висновків, що по відношенню до президентських повноважень: "утворення судів", "призначення на посаду професійного судді вперше і звільнення з посади", право Президента наділяти адміністративними повноваженнями у судах ним же створених з числа суддів (ним же призначених) слід вважати похідним (другорядним). Статус судді у порівнянні зі статусом голови (заступника) суду є більш значущим і відповідальним. Тому виглядає нелогічним, - мати право наділяти головними повноваженнями (судді) і не мати права, також на п'ятирічний термін, наділити додатковою функцією (адміністративними повноваженнями) цього ж самого суддю.

Тому, діючи в межах конституційного поля у законодавця при прийнятті Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) не було іншої альтернативи як закріпити у статті 20 механізм наділення адміністративними повноваженнями Президента України.

Разом з тим слід визнати, що оскільки повноваження Президента України можна встановлювати (змінювати) Конституцією України (254к/96-ВР) , для усунення дискусійності з цього приводу оптимальним залишається шлях - внесення відповідних змін до Конституції (254к/96-ВР) .

Конституційне положення частини другої статті 130 відповідно до якого "для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування" не дає підстав вважати, що до повноважень суддівського самоврядування може бути віднесено функцію наділення суддів адміністративними повноваженнями, тому що суддівське самоврядування якраз і започатковане як своєрідний контрольний механізм у тому числі і за судовим адмініструванням і воно ніяким чином не може підміняти реалізацію управлінських (організаційних) функцій, які по суті залишаються головними у відповідних голів судів та їх заступників.

Без внесення змін до Конституції України (254к/96-ВР) відсутні також правові передумови для розповсюдження конституційного механізму щодо обрання Голови Верховного Суду України Пленумом Суду (частина друга статті 128 Конституції України (254к/96-ВР) ) на інші ланки судової системи.

До речі, європейський досвід свідчить про те, що найбільш поширеним є механізм призначення на адміністративні посади у судах (у тому числі найвищих) президентами держав (Австрія, Албанія, Вірменія, Бельгія, Болгарія, Угорщина, Греція та ін.). Конституцією Російської Федерації також безпосередньо не визначений орган, який наділяє адміністративними повноваженнями у судах, але це здійснюється Президентом Росії у відповідності до процедур, визначених спеціальним законодавством.

2. Колегією суддів Конституційного Суду України від 6 квітня 2005 року було відкрито конституційне провадження за конституційним поданням Вищої ради юстиції, яка посилаючись на конкретний судовий прецедент, звернулась з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) (далі - Закон) щодо можливості звільнення судді з адміністративної посади також за ініціативою Вищої ради юстиції.

Тому в межах відкритого провадження Конституційний Суд України мав зосередитись на тлумаченні існуючого механізму звільнення суддів з посад голів судів та їх заступників, давши оцінку повноваженням суб'єкта права на конституційне подання з цих питань щодо механізмів реалізації ініціативи Вищої ради юстиції. Конституція України (254к/96-ВР) врегулювання питання щодо меж конституційного провадження залишила на розсуд законодавця. Виходячи із змісту частини другої статті 95 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) "у разі якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України (254к/96-ВР) Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону".

Виходячи з такого законодавчого врегулювання, дійсно Конституційний Суд України займаючись тлумаченням терміна "ініціатива Вищої ради юстиції" міг визначитись чи відповідає Конституції України (254к/96-ВР) повноваження цього органу проявляти ініціативу з питань звільнення суддів з адміністративних посад чи ні?

Більш широке застосування положень статті 95 цього закону (422/96-ВР) і по суті не дотримання меж відкритого конституційного провадження, дають підстави для сумнівів відносно рішення прийнятого Конституційним Судом України.

Разом з тим, Конституційний Суд України не застосував положення частини третьої статті 61 зазначеного закону (422/96-ВР) , якою надана можливість визнавати неконституційними інші правові акти і залишив без оцінки "Положення про порядок розгляду питань щодо призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) та звільнення з цих посад", затвердженого Указом Президента України N 1425/2003 (1425/2003) від 10 грудня 2003 року.

У зв'язку з цим у правозастосовчій практиці залишилось не знятим питання про можливість застосування цього підзаконного нормативного акта після втрати чинності наведених у рішенні Суду положень статті 20 Закону (3018-14) .

Хоча враховуючи, що пунктом 14 частини першої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) передбачено, що питання судоустрою, судочинство, статус суддів, - визначаються виключно законами України, наявні усі підстави для визнання неконституційним лише наведеного "Положення" і констатації допустимості врегулювання питань, пов'язаних з адміністративними посадами відповідним галузевим законодавством.

3. Граматичний аналіз змісту частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) дає підстави для висновку про те, що звільнення судді з адміністративної посади за ініціативою Вищої ради юстиції можливе, однак лише в порядку, визначеному цією статтею. Виходячи з такого праворозуміння Вища рада юстиції не має права безпосередньо вносити подання про звільнення голови суду або його заступника будь-якому суб'єкту, наділеному повноваженнями щодо призначення і звільнення з цих посад.

Термін же "ініціатива" слід розуміти як надіслання відповідних матеріалів Голові Верховного Суду України для застосування загального механізму, визначеного першим реченням частини п'ятої статті 20 Закону (3018-14) .

Виходячи саме з такого розуміння наведеної законодавчої норми є підстави для висновку про її конституційність. Системний аналіз положень статті 131 Конституції України (254к/96-ВР) з комплексом повноважень (функцій) Вищої ради юстиції (статті 1, 3 Закону України "Про Вищу раду юстиції" (22/98-ВР) ) дає підстави тлумачити термін "ініціатива", як право на звернення за результатами розгляду питань, віднесених до її компетенції, до уповноважених суб'єктів (в даному випадку до Голови Верховного Суду України). При цьому слід враховувати, що законодавцем у статті 20 Закону (3018-14) свідомо виокремленні інститути "подання" і "ініціатива" у розумінні останнього терміну - як "пропозиція", що свідчить не про остаточний, а попередній характер рішення.

Аналіз доданих до справи судових рішень свідчить про те, що саме так цю норму розуміли суди загальної юрисдикції при розгляді конкретних справ. Це свідчить про однозначність застосування положень Закону (3018-14) і піддає сумніву рішення Колегії суддів Конституційного Суду щодо відкриття провадження у цій справі.

5. Конституційний Суд України застосувавши для даного рішення загальне правило, передбачене статтею 152 Конституції України (254к/96-ВР) і проголосивши, що визнані неконституційними положення статті 20 Закону (3018-14) щодо призначення та звільнення з посад голів судів та їх заступників Президентом України втрачають чинність з моменту оприлюднення рішення не взяв до уваги:

- закінчення повноважень перебування на адміністративних посадах у термін до 1 червня 2007 року у декількох сотень суддів України;

- відсутність реальної можливості невідкладного внесення змін, як до законодавства про судоустрій, так і Конституції України (254к/96-ВР) у зв'язку з триваючим процесом "дострокових виборів до Верховної Ради України".

За цих умов Конституційний Суд України міг скористатись положеннями статті 70 Закону (3018-14) і відтермінувати виконання рішення від 16 травня 2007 року до 1 січня 2008 року.

Таке рішення Суду сприяло б належному законодавчому врегулюванню проблеми, пов'язаної з визначенням неконституційним чинного механізму наділення адміністративними повноваженнями у судах загальної юрисдикції.

В цілому ж слід зазначити, що проблему стосовно конституційності діючого механізму призначення на адміністративні посади в судах можливо остаточно вирішити лише внесенням відповідних змін до Конституції України (254к/96-ВР) .

В даному конкретному випадку Конституційний Суд України, відкривши провадження мав можливість обмежитись відповіддю на запитання суб'єкта права на конституційне подання шляхом тлумачення і окремо зазначити, що в повному обсязі існуюча проблема повинна бути вирішена законодавчим шляхом.

Рішення у даній справі Конституційний Суд України ухвалив 16 травня 2007 року, допустивши при цьому суттєві процесуальні порушення, які призвели до невідповідності цього Рішення нормам Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) (далі - Закон) та Конституції України (254к/96-ВР) .

1. У конституційному поданні Вища рада юстиції на підставі статті 93 Закону (422/96-ВР) звернулася з клопотанням дати офіційне тлумачення терміна "за ініціативою", вжитого в абзаці першому частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України (3018-14) (далі - Закон про судоустрій), а також роз'яснити механізм реалізації Вищою радою юстиції наданого їй цією нормою права ініціювати питання про звільнення суддів з адміністративних посад.

Виходячи зі змісту і суті конституційного подання, Конституційний Суд України відкрив конституційне провадження у справі про офіційне тлумачення положень частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) .

Термін "за ініціативою", щодо тлумачення якого звернувся суб'єкт права на конституційне подання, міститься в останньому (третьому) реченні абзацу першого частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) , яке є самостійною правовою нормою (окремим положенням Закону (422/96-ВР) ) .

2. Особливості конституційного провадження у справах, передбачених пунктом 4 статті 13 Закону (422/96-ВР) (щодо офіційного тлумачення Конституції (254к/96-ВР) та законів України), встановлені главою 16 Закону (422/96-ВР) , частина друга статті 95 (422/96-ВР) якої визначає, що у разі якщо при тлумаченні закону України (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України (254к/96-ВР) , Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону (422/96-ВР) .

Згідно зі статтею 150 Конституції України (254к/96-ВР) до повноважень Конституційного Суду України належить офіційне тлумачення не лише законів України, а й Конституції України (254к/96-ВР) .

Оскільки положення Конституції України (254к/96-ВР) не можуть бути об'єктом конституційного контролю на предмет їх конституційності, то зазначене правило частини другої статті 95 Закону (422/96-ВР) може застосовуватися лише у справах щодо офіційного тлумачення тільки законів України (їх окремих положень).

У даній справі суб'єкт права на конституційне подання просить дати офіційне тлумачення терміна "за ініціативою", вжитого в абзаці першому частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) . Тобто йдеться про тлумачення окремого положення Закону про судоустрій (3018-14) .

Зі змісту частини другої статті 95 Закону (422/96-ВР) випливає, що Конституційний Суд України не має права тлумачити закон України (його окремі положення), якщо встановить наявність ознак його неконституційності.

Якщо під час розгляду справи Конституційний Суд України самостійно виявить ознаки неконституційності об'єкта тлумачення або про такі ознаки заявлять окремі судді, сторони чи інші учасники процесу, то Суд зобов'язаний спочатку вирішити питання конституційності і лише тоді, коли буде підтверджена відповідність закону (його окремих положень) Конституції України (254к/96-ВР) , має право дати тлумачення.

Отже, в зазначеній нормі Закону (422/96-ВР) законодавець заклав принципове положення про те, що офіційному тлумаченню підлягають тільки ті закони України (їх окремі положення), які відповідають Конституції України (254к/96-ВР) (є конституційними).

Вказана норма Закону (422/96-ВР) має конкретні процесуальні межі її застосування - питання неконституційності закону (його окремих положень), про офіційне тлумачення яких заявлено клопотання, Суд має право вирішувати у цьому ж провадженні, а саме в межах справи, в якій відкрито провадження, і відповідно лише щодо предмета конституційного подання.

Про ознаки неконституційності останнього речення абзацу першого частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) , в якому міститься термін "за ініціативою", який автор звернення визначив об'єктом тлумачення, неодноразово заявляли судді Конституційного Суду України. Тому Суд зобов'язаний був перевірити на відповідність Конституції України (254к/96-ВР) останнє речення абзацу першого частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) , відповідно до якого: "Суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному цією статтею (3018-14) , також за ініціативою Вищої ради юстиції". Натомість ухваленим 16 травня 2007 року Рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) (є неконституційним), положення частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) відповідно до якого голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду та звільняються з посади Президентом України, залишивши поза увагою і правовим аналізом конституційне подання. Наведений у судовому Рішенні текст є частиною першого речення абзацу першого частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) і не може вважатися самостійним положенням цього Закону (3018-14) , бо в такому вигляді воно не є завершеним оформленням права Президента України на призначення суддів на адміністративні посади.

Окремим положенням Закону про судоустрій (3018-14) є весь текст першого речення абзацу першого частини п'ятої статті 20 (3018-14) , згідно з яким "голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду строком на п'ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів - голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів - рекомендації відповідної ради суддів)".

Аналіз зазначеного положення свідчить про те, що Президент України не має самостійного (дискреційного) права на призначення суддів на адміністративні посади, бо ініціювання цих питань починається із рекомендації органу суддівського самоврядування - відповідних рад суддів з наступним поданням про призначення Президенту України від Голови Верховного Суду України (голови вищого спеціалізованого суду).

Отже, базове рішення у процедурі призначення судді на адміністративну посаду приймається органом суддівського самоврядування, що не суперечить статті 130 Конституції України (254к/96-ВР) , згідно з якою "для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування", та частині другій статті 102 Закону про судоустрій (3018-14) , в якій є визначення поняття "внутрішньої діяльності судів": "До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов'язані із здійсненням правосуддя. Рішення з зазначених питань органами суддівського самоврядування приймаються відповідно до закону".

Тому без рішення органу суддівського самоврядування про рекомендацію судді на посаду голови суду, заступника голови суду та без подання про це Голови Верховного Суду України (голови вищого спеціалізованого суду) Президент України не може здійснити призначення судді на адміністративну посаду. Його рішення є не первісним, а похідним від таких рекомендації та подання і відповідно - реалізаційним, бо в такий спосіб реалізується первинна воля ради суддів - органу суддівського самоврядування.

Таким чином, категоричне заперечення права Президента України призначати суддів на адміністративні посади без системного аналізу інших положень Конституції України (254к/96-ВР) та Закону про судоустрій (3018-14) з цих питань є сумнівним. Варто було б системно проаналізувати пункт 23 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) (Президент України утворює суди у визначеному законом порядку), частину п'яту статті 126 (254к/96-ВР) (суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив) та перше речення частини першої статті 128 Конституції України (254к/96-ВР) (перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років здійснюється Президентом України).

3. Звертаючись до Конституційного Суду України, Вища рада юстиції виходила з того, що в абзаці першому частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) закріплено її право ініціювати звільнення суддів з адміністративних посад.

Зі змісту останнього речення цієї норми вбачається, що Закон про судоустрій (3018-14) надав Вищій раді юстиції право ініціювати звільнення судді з адміністративної посади.

Надання зазначеною нормою Вищій раді юстиції права ініціювати звільнення суддів з адміністративних посад є актом наділення її конкретним повноваженням.

Вичерпний перелік повноважень Вищої ради юстиції первісно встановила Конституція України (254к/96-ВР) (стаття 131).

Перелічені в статті 131 Конституції України (254к/96-ВР) повноваження Вищої ради юстиції слід вважати вичерпними виходячи з такого.

Відсутність в цій статті відсилаючої норми, що додаткові або інші повноваження цього органу можуть встановлюватися, крім Конституції України (254к/96-ВР) , ще й законами, свідчить про те, що всі питання, які має право вирішувати Вища рада юстиції, слід шукати тільки в Конституції України (254к/96-ВР) . Це означає, що повноваження названого органу не можуть бути змінені в бік їх розширення або звуження чи уточнення якимось іншим способом, ніж шляхом внесення відповідних змін і доповнень тільки до Конституції України (254к/96-ВР) . Ці повноваження не можуть бути змінені тлумаченням норм Конституції України (254к/96-ВР) , бо у такий спосіб не повинні створюватися нові правові норми. Тому зміна відповідних положень Конституції України (254к/96-ВР) шляхом прийняття звичайного закону (а не закону про внесення змін і доповнень до Конституції України (254к/96-ВР) ) означає, що такий закон не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) (частина друга статті 8, стаття 152).

Тому відтворення вичерпних конституційних повноважень Вищої ради юстиції в законах України (інших правових актах) не тільки не вимагається, а й унеможливлюється, бо закон повинен прийматися на основі Конституції України (254к/96-ВР) і має відповідати їй (частина друга статті 8 Конституції України (254к/96-ВР) ) . Тобто закон має підпорядковуватися найвищій юридичній силі Конституції України (254к/96-ВР) . Це означає, що відтворення конституційних повноважень в інших правових актах повинне відбуватися шляхом їх технічного копіювання (дублювання). Цей спосіб дає можливість зберегти їх конституційний зміст та забезпечити автентичність текстів. Тому відтворені в законі у цей спосіб положення Конституції України (254к/96-ВР) можна вважати нормами - копіями, які нічим не повинні відрізнятися від конституційних норм - оригіналів (копія, лат. - запис, велика кількість; утворене за допомогою префікса co(m) в основі іменника ops "сила, могутність, можливість, влада"; - 1) список, дослівно переписаний з оригіналу; 2) точне відтворення чого-небудь; 3) цілковита подібність; 4) точне відтворення, що цілком відповідає оригіналові; 5) точне повторення чого-небудь) (Бойків І., Ізюмов О., Камишевський Г., Трохименко М. Словник чужомовних слів - К.: Музей Івана Гончара; Родовід, 1996. - С. 221; Словник української мови. - К.: Наук. думка, 1973, Т. IV. - С. 283; Словарь русского языка. Сост. С.И. Ожегов. - М., 1953. - С. 258; Етимологічний словник української мови. - К., 1985, Т. II. - С. 569).

Це означає, що конституційні норми за своїм первісним походженням належать до норм першої черги і не можуть застосовуватися опосередковано, наприклад, через відтворені у законі норми. А відтак відтворені норми не мають права на самостійне застосування.

У співвідношенні конституційних первісних норм з відтвореними нормами пріоритет у застосуванні належить первісним нормам, що обумовлюється ієрархічним місцем Конституції України (254к/96-ВР) в системі законодавства, а саме її найвищою юридичною силою (частина друга статті 8 (254к/96-ВР) ) , а також загальновизнаним способом розв'язання суперечностей в законодавстві, який полягає в тому, що у разі суперечливого регулювання різними правовими актами одних і тих самих правовідносин, застосовуються положення того акта, який має вищу юридичну силу. У зв'язку з цим будь-яка змістова чи редакційна невідповідність текстів Конституції України (254к/96-ВР) та закону України, які стосуються повноважень Вищої ради юстиції, є підставою для перевірки положень закону України на відповідність Конституції України (254к/96-ВР) (конституційність).

4. Відстоюючи передбачене частиною п'ятою статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) право ініціювати звільнення суддів з адміністративних посад, Вища рада юстиції посилається на пункт 1 частини першої статті 131 Конституції України (254к/96-ВР) , згідно з яким до її відання належить внесення подання про призначення суддів на посади або звільнення їх з посад.

У справі N 1-8/2001 (v014p710-01) за конституційним поданням Вищої ради юстиції щодо офіційного тлумачення положення пункту 1 частини першої статті 131 Конституції України (254к/96-ВР) стосовно внесення Вищою радою юстиції подань про призначення суддів на посади (справа про призначення суддів) Конституційний Суд України дійшов висновку, що із змісту положень Конституції України (254к/96-ВР) не випливає належність до відання Вищої ради юстиції внесення подань про призначення суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції та про звільнення їх з посад (абзац третій пункту 8 мотивувальної частини Рішення від 16 жовтня 2001 року N 14-рп/2001 (v014p710-01) ) .

З дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про офіційне тлумачення Конституції України (254к/96-ВР) та законів України це рішення стає їх невід'ємною частиною, а протлумачені норми застосовуються так, як сказав Конституційний Суд України.

Відповідно до частини другої статті 150 Конституції України (254к/96-ВР) рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України, в тому числі і для Конституційного Суду України під час розгляду справ.

Проте, ухвалюючи рішення у цій справі, Конституційний Суд України знехтував висловленою в зазначеному Рішенні (v014p710-01) правовою позицією і ухилився від перевірки на конституційність самостійної правової норми, що міститься в останньому (третьому) реченні абзацу першого частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) і є згідно з конституційним поданням об'єктом тлумачення.

Конституційний Суд України, визнаючи неконституційним право Президента України призначати суддів на адміністративні посади і звільняти їх з цих посад, що міститься в іншому положенні частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) , аніж право Вищої ради юстиції ініціювати звільнення суддів з цих посад, послався на статтю 61 Закону (422/96-ВР) , не врахувавши при цьому, що частина третя названої статті (422/96-ВР) повинна застосовуватися тільки у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (частина перша статті 61 Закону (422/96-ВР) ) .

У зв'язку з цим одночасне застосування Судом статей 61 і 95 Закону (422/96-ВР) неможливе, бо вони взаємовиключні: перша стосується справ щодо конституційності правових актів, а друга - щодо тлумачення Конституції (254к/96-ВР) і законів України.

5. Виходячи з викладеного та керуючись статтями 147, 150, частинами першою, другою статті 152 Конституції України (254к/96-ВР) , частиною першою статті 45, статтями 51, 73, частиною другою статті 95 Закону (422/96-ВР) , Конституційний Суд України повинен був визнати таким, що не відповідає Конституції України (254к/96-ВР) (неконституційним) положення останнього речення абзацу першого частини п'ятої статті 20 Закону про судоустрій (3018-14) , відповідно до якого "суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному цією статтею (3018-14) , також за ініціативою Вищої ради юстиції".

Рішенням Конституційного Суду України від 16 травня 2007 року (далі - Рішення) визнано неконституційним положення частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) , відповідно до якого Президент України призначає на посаду і звільняє з посади голову суду, заступника голови суду.

Погоджуючись з основною концепцією Рішення, вважаю за необхідне зазначити, що воно не є повним і не розкриває позиції Суду щодо предмета конституційного подання.

Конституційний Суд України, визнаючи неконституційним право Президента України призначати суддів на адміністративні посади і звільняти їх з цих посад, яке встановлене в частині п'ятій статті 20 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) , обійшов мовчанням та фактично безпідставно залишив без аналізу і відповідного висновку саме предмет клопотання Вищої ради юстиції. Така позиція є порушенням вимог щодо Рішення Конституційного Суду України, визначених у статті 65 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР) - зміст конституційного подання (пункт 4) має кореспондуватися зі змістом мотивувальної (пункт 7) і резолютивної (пункт 8) частин Рішення. Якщо виходити з логіки мотивувальної частини Рішення про неконституційність вказаного положення частини п'ятої статті 20 Закону України "Про судоустрій України" (3018-14) , то мають місце ті ж самі підстави для визнання неконституційним положення третього речення (предмет подання) частини п'ятої статті 20 цього Закону (3018-14) , оскільки ця норма надає Вищій раді юстиції додаткове повноваження поза обсягом, визначеним у статті 131 Конституції України (254к/96-ВР) . Крім того, відсутність предметного аналізу зазначеного повноваження Вищої ради юстиції дає підстави для твердження щодо непослідовності Конституційного Суду України, оскільки його правова позиція про вичерпний перелік конституційних повноважень Вищої ради юстиції вже визначена у Рішенні від 16 жовтня 2001 року N 14-рп/2001 (v014p710-01) (справа N 1-8/2001 про призначення суддів).

Підставою для окремої думки є також склад Конституційного Суду України, що ухвалив Рішення. У пленарному засіданні Конституційного Суду України і в голосуванні за Рішення брала участь суддя Станік С.Р., яку Президент України, користуючись своїм конституційним повноваженням (пункт 22 частини першої статті 106 Конституції України (254к/96-ВР) ) , звільнив з посади судді Конституційного Суду України Указом від 1 травня 2007 року N 370/2007 (370/2007) . Таким чином, Станік С.Р. не була повноважною брати участь у розгляді справ у складі суддів Конституційного Суду України. Її ж участь у цьому засіданні Конституційного Суду України мотивували наявністю судового рішення Кіровського районного суду міста Донецька від 10 травня 2007 року про зупинення дії зазначеного Указу у зв'язку зі зверненням до цього суду з адміністративним позовом народного депутата України Заца О.В. Як з'ясувалося, в день прийняття Конституційним Судом України Рішення дію вказаного судового рішення було зупинено ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 16 травня 2007 року. Про ухвалу Кам'янобродського районного суду міста Луганська про зупинення дії зазначеного Указу Президента України (370/2007) , яку датовано 16 травня 2007 року, на момент прийняття Рішення не було інформації. Вона надійшла до Конституційного Суду України лише 18 травня 2007 року через факсовий зв'язок.

Одним із способів захисту порушених прав осіб, яких звільнено з публічної служби, є скасування або визнання нечинним відповідного акта суб'єкта владних повноважень. На момент прийняття Рішення суддя Станік С.Р., права якої можна було б вважати порушеними у сфері публічного права (за статтею 104 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) ) , безпосередньо до адміністративного суду за захистом порушених прав не зверталася. Звернення до суду інших осіб з позовами в інтересах особи, яку звільнено з публічної служби, допускається лише в порядку, передбаченому частиною першою статті 60 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) . При цьому право таких осіб на звернення до суду з відповідним позовом має бути обґрунтоване правовою нормою закону із зазначенням обставин, які підтверджують, що позивач не може самостійно звернутися до суду за захистом своїх прав.

Відповідно до частини першої статті 117 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову. Проте така процесуальна дія, вчинена судом до вирішення спору по суті, не поновлює звільнену особу в повноваженнях судді. Якщо суд застосовує заходи забезпечення позову в зазначений спосіб, то він ще до постановлення остаточного рішення фактично втручається в дискреційну компетенцію суб'єкта владних повноважень.

Зазначене дає підстави для сумніву в тому, що Рішення ухвалене законним складом суддів Конституційного Суду України.