ОГЛЯД СУДОВОЇ ПРАКТИКИ ПО ДОГОВОРАМ ОРЕНДИ
ЗА МАТЕРІАЛАМИ ПРАВОВОГО ЦЕНТРУ "ПРОФКОНСАЛТІНГ"
ЯКИМ ЗАКОНОДАВСТВОМ КЕРУВАТИСЬ
Орендні відносини фактично є різновидом майнового найму. Через це
господарські суди досить часто застосовують до орендних відносин
(включаючи оренду державного та комунального майна) норми, що
містяться у главі 25 Цивільного кодексу України (далі - ЦК)
( 1540-06 ). Так, господарський суд м.Києва у своєму рішенні від
20.03.2001 р. у справі 3/164 застосував ч.3 ст.269 ЦК ( 1540-06 )
і достроково розірвав договір оренди державного майна через
несплату орендної плати протягом більше трьох місяців.
До інших видів майнового найму юридична наука відносить також
лізинг, прокат, чартер і фрахт ("Цивільне право Украіни",
Киів-1999 р., стор.167). Крім цього деякі вчені розглядають
лізинг, як понятя тотожне оренді (В.Луць "Контракти у
підприємницькій діяльності", Киів-1999 р., стор.135). Це положення
закріплене у п.1.18 ст.1 Закону "Про оподаткування прибутку
підприємств" ( 334/94-ВР ), де лізингові та орендні операціі також
ототожнюються.
Усі ці договори мають певні спільні риси та істотні умови.
Особливості обумовлені здебільшого предметом кожного з цих
договорів. Так, предметом лізінгу є лише основні фонди. Можуть
відрізнятись й інші істотні умови. Так, договір фінансового
лізінгу має передбачати умови за яких відбувається перехід об,єкту
лізінгу у власніть лізингоодержувача, тобто тимчасове користування
трансформується у відчуження майна, що взагалі не характерно для
майнового найму.
Подібна класифікація різновидів майнового найму має і суто
практичне значення, бо йдеться про вибір певних нормативно-правоих
актів, що регулюють ці відносини. Крім цього, у випадки наявності
якихось прогалин у регулюванні слід звертатись до глави 25 ЦК
( 1540-06 ), як до сукупності загальних правових норм. Досить
часто господарські суди і сторони орендних спорів стикаються саме
з проблемою вибору законодавчих актів, що мають регулювати певні
відносини. Йдеться про різновиди оренди за суб,єктами і об,єктом
спірного договору. Так, при оренді державного і комунального майна
слід керуватись Законом від 10.04.92 р. " Про оренду державного та
комунального майна " ( 2269-12 ), при оренді основних засобів
недержавноі власності між суб`єктами підприємництва - Законом від
16.12.97 р. "Про лізинг" ( 723/97-ВР ), при оренді землі - Законом
від 6.10.98 р. "Про оренду землі" ( 161-14 ), при оренді житла -
Житловим кодексом Украіни ( 5464-10 ) тощо. За відсутності
відповідних нормативно-правових актів (спеціальна норма) слід
застосовувати загальні норми глави 25 ЦК ( 1540-06 ).
Відносини майнового найму та усі його різновиди мають деякі
спільні ознаки (істотні умови), що відрізняють ці договори від
інших суміжних договорів і обумовлюють можливість застосування
глави 25 ЦК ( 1540-06 ), як загальноі норми:
Наймач (орендар ) отримує майно не у власність, а лише у тимчасове
користування ;
Предметом майнового найму (оренди ) можуть бути лише
індивідуально-визначені неспоживні речі, які не знищуються
повністю і не перетворюються на іншу річ у процесі використання;
Оплатність користування майном.
СПОРИ ЗА УЧАСТЮ ПОДАТКОВИХ ОРГАНІВ
Суть спору у справі № 15294, що розглядалася Вищим господарським
судом України полягала у визначенні сукупності істотних умов для
договору оренди обладнання. На думку податківців-відповідачів по
справі в укладеному позивачем договорі ці умови були відсутні.
Крім цього спірний договір підписано невідомою особою і укладено з
метою ухилення від оподаткування. Усе це слід вважати підставою
для визнання договору недійсним за ст.48 Цивільного кодексу
Украіни (угода, яка не відповідає вимогам закону ) ( 1540-06 ).
Проте, Вищий господарський суд України дійшов інших висновків.
Податківці помилились у визначенні правового характеру спірного
договору і форми власності його учасників. Це у свою чергу
призвело до помилки у виборі законодавства, яке мало б регулювати
ці відносини. Відповідач посилався на відсутність у договорі таких
суттевих умов, як порядок використання амортизаційних відрахувань
і вартості об,єкту оренди. Ці умови запозичені із ст.10 Закону від
10.04.92 р. " Про оренду державного та комунального майна "
( 2269-12 ). Втім, спірний договір був укладений між суб`єктами
недержавноі (комунальноі ) форми власності, тобто між товариством
з обмеженою відповідальністю і його дочірнім підприємством.
Відповідно до ст.21 Закону від 07.02.91 р. " Про власність "
( 697-12 ) усі вони належать до колективноі, а не державноі
(комунальноі ) форми власності. На думку суду у цьому випадку слід
користуватись переліком істотних умов договору оренди, що
визначені у ст. 256-265 ЦК ( 1540-06 ) - форма договору, орендна
плата, строк і розподіл обов,язків сторін по утриманню
орендованого майна.
До вищевикладеного слід нагадати, що у більшості випадків оренди
основних засобів недержавноі (комунальноі ) власності слід
керуватись Законом "Про лізинг" (ст.5 цього Закону )( 723/97-ВР ).
Тут у ст. 7 визначено перелік обов,язкових умов саме лізингу,
куди, до речі, входять і такі умови, як визначення складу і
вартості майна за відсутності такоі умови, як порядок використання
амортизаційних відрахувань. Втім, не можна вважати, що будь-яка
оренда основних засобів недержавноі (комунальноі) власності є
лізингом. Тут повинні бути наявними умови визначені у ст. 4
вищезгаданого Закону, наприклад, строк лізингу має бути меншим
строку за який амортизується 90 % вартості об,єкту (оперативний
лізинг ). Для фінансового лізингу обов.язковим є наступний перехід
об`єкту у власність лізингоодежувача. У решті випадків слід
користуватись главою 25 Цивільного кодексу Украіни ( 1540-06 ), що
і було зробленом судами по наведеній справі.
За іншою справою ТОВ "Е " (далі - ТОВ ) мало договір на тимчасове
платне користування приміщенням з готелем " ", що був малим
державним підприємством. Районна ДПІ здійснила перевірку ТОВ і
дійшла висновку, що тут має місце договір не оренди вищевказаних
приміщень, а лізингу. Податківці також посилалися на ст.21 Закону
України "Про лізинг" ( 723/97-ВР ) , що передбачає обов,язкову
реєстрацію договорів лізингу якщо його об,єктом є державне майно.
Тут встановлено, що договори не зареєстровані у встановленому
порядку визнаються недійсними. Договір укладений за участю ТОВ не
був зареєстрований, отже на думку ДПІ є недійсним. Відповідно ТОВ
безпідставно відносило до складу своїх валових витрат орендні
платежі, плату за тепло та електроенергію, воду, пожежену охорону,
вивіз сміття тощо. Відбулося зменшення податку на прибуток
(п.5.3.9. ст.5 Закону України "Про оподаткування прибутку
підприємств" ( 334/94-ВР )) і безпідставне збільшення податкового
кредиту (п.7.4.1. ст.7 Закону України "Про податок на додану
вартість" ( 168/97-ВР )). Нараховані штрафні санкції, ТОВ подало
до господарського суду м.Києва заяву про визнання рішення
податківців недійсним.
Справа неодноразово розглядалася у різних судових інстанціях.
Нарешті Вищий господарський суд України дійшов таких висновків.
Спірний договір є договором оренди, а не лізингу. Визнаватись
недійсним він може лише у встановленому законом порядку. Виходячи
з цього ТОВ правомірно відніс до своїх валових витрат орендні
платежі, плату за тепло-та електроенергію, воду, пожежену охорону,
вивіз сміття тощо. Рішення податківців про застосування до ТОВ
штрафних санкцій визнано недійсним.
Таке рішення суду потребує деяких коментарів.
Слід зазначити, що у наведеній справі справі йшлося про
встановлений законом порядок визнання угод недійсними. Проблема
полягає у тому, що згідно до ст.21 Закону України " Про лізинг "
( 723/97-ВР ) договору лізингу державного майна не зареєстровані у
встановленому порядку визнаються недійсними. А у п.7 Порядку
реєстрації договорів лізингу, затв. постановою КМУ від 16.06.98 р.
№913 ( 913-98-п ) це положення сформульовано більш категорично -
"Незареєстровані договори лізингу є недійсними " Судовий порядок
тут не згадується взагалі. Усе це і давало податківцям певне право
на висновок про можливість визнати спірний договір недійсним без
відповідної судової процедури. Слід зазначити, що і у ст.48 ЦК
"Недійсність угоди, яка не відповідає вимогам закону"( 1540-06 )
також прямо не передбачений судовий порядок визнання таких угод
недійсними. На відміну від ст.48, 49, 50 та деяких інших норм ЦК у
ст. 54-57 ЦК ( 1540-06 ) спеціально передбачено саме судовий
порядок.
Позиція Вищого господарського суду України (на той час - Вищий
арбітражний суд України) з цього приводу викладена у п.3
роз,яснень президії ВАСУ від 12.03.99 р. №02-5/111 "Про деякі
питання практики вирішення спорів, що пов`язані з визнанням угод
недійсними" ( v_111800-99 ). Угоди, що визнаються недійсними ВАСУ
розділив на 2 категорії:
1) Угоди, що вчинені з порушенням закону і є недійсними незалежно
від рішення суду, вини сторін (ст.48-50, 58 ЦК) ( 1540-06 );
2) Угоди, що можуть визнаватись недійсними за рішенням суду за
позовом зацікавленої особи або прокурора (ст.56,57 ЦК)( 1540-06 ).
У наведеній справі йдеться про угоду, що належить до першої
категорії. З урахуванням всього вищевикладеного питання "чи
потрібна у цьому випадку судова процедура для визнання угоди
недійсною ?" не можна вважати остаточно з`ясованим. Інакше кажучи
"Чи може угода визнаватись недійсною на підставі ст.48 ЦК
( 1540-06 ) та інших аналогічних норм ЦК за рішенням
адміністративних органів, тобто у позасудовому порядку ?" . Тим
більше, що у наведеній справі йдеться про певні адміністративні
відносини між податковим органом і платником податків з приводу
здійснення перевірки. Тут є 2 взаємовиключаючих варіанти правової
оцінки ситуації:
1) Податковий орган з урахуванням чинного законодавства і
відсутності прямих вказівок на виключно судовий порядок визнання
угоди по ст.48 ЦК ( 1540-06 ) недійсною - може визнати таку угоду
недійсною своїм рішенням в адміністративному (позасудовому )
порядку. В цьому випадку йдеться лише про можливість оскарження
такого рішення податківців у судовому порядку ( визнання рішення
недійсним ). Якщо взяти проблему більш широко, то це означає
віднесення оцінки правомірності певної цивільно-правової угоди і
прийняття відповідного рішення у данному випадку до
адміністративних відносин (адміністративне право).
2) Податковий орган з урахуванням відсутності такого права у
Законі України "Про державну податкову службу в Україні"( 509-12 )
не може визнавати спірні цивільно-правові угоди недійсними своїми
адміністративними рішеннями і повинен звертатись до суду. Оцінка
правомірності таких угод і прийняття відповідних рішень є
виключною компетенцією суду (ст.124 Конституції України, ст.24 ЦПК
( 1501-06 )).
Слід зазначити, що судова практика по цій категорії справ
сприйняла другий варіант оцінки ситуації. Про це, зокрема,
свідчить і наведена справа. Якщо ж звернутись до теорії, то
укладення недійсної угоди є певним юридичним фактом ("Цивільне
право України", Юрінком Інтер-1999, книга перша,с.178). Далі
виникає спір між сторонами з приводу правової оцінки цього факту.
Чи є такий спір між адміністративним органом і платником податків
цивільно-правовим і відповідно чи підпадає він під дію ст. 24 ЦПК
( 1501-06 )? Закон " Про державну податкову службу в Україні"
( 509-12 ) , інші законодавчі акти прямо ніде не передбачають
права податківців визнавати цивільно-правові угоди недійсними.
Якщо виходити з того, що адміністративний орган зобов,язаний діяти
виключено у межах своєї визначеної компетенції, то це можна
вважати відповіддю на поставлене питання. Втім, це не вирішує
проблему у теоретичному плані. Подібне є ще одним свідченням того,
що податкові відносини потребують нових підходів з боку юридичної
науки.
20.12.2001 р.
Сергей Казимиров
Генеральный директор Правовового центра "Профконсалтинг"
г. Киев, ул. Артема, 1/5, офис 400
Тел./факс: (044) 212-05-97,212-08-55